Дмитро Лазуткін: проза – вдень, поезія – вночі

213

 
«Українській літературній газеті» Дмитро Лазуткін розповів як поєднує спорт і літературу, чому ніколи не напише роман та які книги читає. Тепла розмова осіннього дня з поетом спеціально для наших читачів.
 
Література і професійний спорт, здавалося б є непоєднуваними заняттями. Як Вам вдається не тільки це поєднувати, а й досягати успіху?
Насправді – чудово поєднувані, тому що поезію я сприймаю як покликання, як справу що зі мною, незалежно від того, чим я займаюся у житті. А спорт допомагає бути в хорошій кондиції, прочищає усі чакри, освіжає голову, що теж треба, бо іноді на деякі речі потрібно подивитися з точки зору не притаманної поету і перемістити фокус погляду як на поетичну метафору, так і на життєві обставини.
 
Як поезія відображається на Вашій роботі коментатора спортивних подій?
Література і коментаторство це, перш за все, робота зі словом, тому допомагає. У багатьох спортивних коментаторів проблеми з нормальною українською мовою, проблеми з образністю висловлювання і з тим як донести до глядачів, тому що не всі, хто сидить перед екраном телевізора, знавці та професіонали цієї справи. Це потрібно зробити фахово. Якби я не був поетом, мені було б набагато важче.
 
Коли і де Вам найліпше пишуться вірші?
Поезія взагалі штука специфічна. Все залежить від поштовху, від найменших деталей, які раптом вибудовуються у поетичний текст. Ця раптовість лише уявна, тому що я відчуваю натхнення як своєрідні пульсації, які ніби хвилі накочуються на мене, і коли висота цих хвиль сягає певного рівня, я розумію, що поетичний текст вже відбувається, слова вкладаються у необхідний мені порядок… Я пишу спонтанно, ситуативно. Здебільшого проза мені краще пишеться все-таки вдень, а поезія вночі.
 
Плануєте випустити книгу прози?
Я поет. У мене були публікації  оповідань у «Кур’єрі Кривбасу», «Дзеркалі тижня», збірці «Аморалка-2». На книжку ще не назбиралося. Можливо, я сам не готовий для книжки прози. Не хочеться, щоб моя книга прози була нижча за рівнем від поетичних збірок, а зробити так, щоб вона була кращою для тих людей, які звикли до того, що я пишу – непросто. Для цього треба виконати певний обсяг роботи. Я людина, яка до системної праці не дуже схильна, тут поезія мені більше підходить, а проза поступово накопичується. Можливо, з часом вийде збірка оповідань.
 
Про написання роману Ви не задумувались?
Ні. Я не планую писати роман. Це ж, мабуть, треба виношувати в собі задум, сюжет, характери героїв…Тобто жити романом, тримати його в голові десь півроку. Для мене такий стан подібний до шизофренії. Я не готовий. Перевага поезії у тому, що ти вірш написав і відпустив його.
 
Скільки часу у Вас займає написання вірша?
Більшість моїх текстів пишуться від 20 хвилин до години. Але вірш може народжуватися й довго. Я пишу зараз в середньому один вірш на тиждень  – це, я вважаю, дуже хороший поетичний темп. Тому що поезія це згусток енергії. Робота над віршем не обмежується часом його написання. Бо спочатку йде своєрідне накопичення енергії, а потім, коли вже пишеш, ти віддаєш її світові.
Є тексти, які я редагую – навіть якщо роки пройшли з моменту написання. У збірці «Колядки і вальси» є вірші з попередніх збірок, у яких я змінив цілі рядки, інакше розставив акценти. Але не варто такими речами аж надто захоплюватися, бо поезія – це все ж фіксація певного внутрішнього стану, а коли проходять роки – ти не відтвориш його, хоча з точки зору літературної якості можна робити виправдані правки. Зрештою, творчість не є чимось закостявілим, забронзовілим. Треба простіше ставитися до тексту, і, як текст може змінювати життя, так само він може змінювати наслідки своєї появи.
 
Яку функцію, на Вашу думку, має виконувати поезія?
Для когось розважальна функція, для когось виховна. Я хочу, аби поезія поєднувала почуття людини з небом, його прозорістю, щоб піднімала людину вище.
 
Поезія має бути духовною їжею?
Їжею?.. Нехай моя поезія буде духовним напоєм.
 
Домінуючі образи Вашої поезії. Що тримає Вашу поезію? Образна система. Що в основі?
У мене немає якогось суперзавдання перед написанням тексту.
Це радше відлуння світовідчуття і розуміння світу – подекуди як трагедії, подекуди як шляху. Дорога з виходом у світло. Мабуть, тут дається взнаки й моє захоплення східними єдиноборствами. Японський ієрогліф «До» означає шлях. Я все і сприймаю як шлях, на якому можуть бути помилки, відкриття, може бути все, на що тобі вистачить сміливості.
Ви маєте досить багато літературних нагород. Для Вас премії це показник роботи чи засіб просування книг?
Та який це засіб просування книг? Ні.
Премія подекуди це свідчення професійного визнання. Для мене це важливо. Залежно від того, яка це премія, це те, що дає впевненість у собі. Наприклад, колись лауреатами  молодіжних премій – «Гранослов» і «Смолоскип» були Маріанна Кіяновська, Сергій Жадан, Олег Романенко, Дмитро Лазуткін. Якщо письменники ставали лауреатами  і там, і там –  то це було неабиякою ознакою якості. Це говорило про те, що з’явився  серйозний і талановитий автор. Ці премії – ніби знак якості. Перша моя книжка «Дахи» вийшла після перемоги у конкурсі «Гранослов», мене це страшенно надихнуло і я почав відчувати себе справжнім письменником. Потім було лауреатство у «Смолоскипі» й збірка «Набиті травою священні корови».
Тоді це було вкрай важливо. Зараз я до цього ставлюся філософськи, бо великих грошових премій, за виключенням Шевченківської, в Україні немає. Закордонні премії, до речі, також у мене були. Це була більшою мірою несподівана приємність, ніж наслідок якоїсь системної роботи.
 
Якби Ви отримали Шевченківську премію з літератури, це щось би змінило у творчості?
Не «якби», а «коли» (сміється). Мабуть, це сприяло б збільшенню можливостей для самореалізації – і в Україні, і у мистецьких проектах, котрі демонструються за кордоном.
Ви були одним із керівників Центральної регіональної наради молодих авторів Спілки письменників України. Чи побачили серед учасників перспективних?
Було троє-четверо цікавих авторів. Може, наші розмови  комусь допоможуть у розвитку. Важко навчити людину писати краще, ніж їй дано, але певні професійні  поради іноді не завадять.
 
Чи потрібні сьогодні семінари для творчої молоді, що це дає початківцю в літературі?
Потрібні. Це корисно. Ти опиняєшся у середовищі, де тобі хтось щось порадить, дасть почитати, обмінюєшся досвідом. Семінари для творчої молоді треба обов’язково проводити.
 
Кого з письменників вважаєте своїм вчителем, хто для Вас у літературі є взірцем і, можливо, прикладом для наслідування?
Якщо говорити про українську літературу, то в першу чергу це Микола Вінграновський. Мені його емоційність, чутливість дуже імпонує, сміливість, з якою він грається зі словами і сенсами. Василя Герасим’юка я дуже люблю, тому що у нього є дуже сильне відчуття коріння, відчуття землі, відчуття простору, часу і усвідомлення сакральності слова. Мені симпатичні Тарас Федюк, Віктор Неборак, багато чому мене навчили поети Київської школи. Свого часу відкриттям для мене став Микола Воробйов.
 
Чи існує в сучасному літературному процесі, на Вашу думку, конфлікт поколінь, як це дехто намагається стверджувати?
Я не думаю, що існує конфлікт поколінь у сучасній літературі. Будь-яке творче життя окремо взятого автора це його особиста індивідуальна історія. Історія зростання, історія творчих пошуків, знахідок і якоїсь жорсткої боротьби з попередниками тут бути не може. Це теж саме, що боротися з власною молодістю у старості. Будь-яка людина проходить один і той же шлях, шлях наповнення досвідом. Немає сенсу протиставляти старше покоління, молодше покоління. Є бажання зрозуміти старших колег, дізнатись більше від них. Про конфлікт тут не йдеться.
 
Є у літературі конкуренція? Ви її відчуваєте?
Яка може бути конкуренція в літературі? Я з трудом можу собі таке уявити.
Здебільшого письменник отримує стільки читачів, на скільки розраховує коли пише. Якщо автор створює герметичні поетичні тексти, то нерозумно сподіватися, що на його творчий вечір прийде повний стадіон слухачів. В такому випадку треба бути готовим, що це буде цікаво тільки  тобі і кільком твоїм близьким друзям. Якщо ж ти пишеш для широкого загалу і свідомо робиш тексти легкими, доступними, з сюжетними лініями, зрозумілим багатьом людям, то можна напевно розраховувати й на велику читацьку аудиторію..
 
Тобто варто виходити з цільової аудиторії?
Не виходити з цільової аудиторії. Треба відштовхуватися від себе, але думати про читача теж варто. Я це роблю. Не можна сказати, що я пишу тільки для себе це точно.
 
Який Ваш читач?
Повної картини відтворити, мабуть, не можна, бо далеко не кожна людина практикує такий спосіб проведення часу як відвідування літературних вечорів. У залі під час моїх виступів сидять здебільшого дівчата. Але є й хлопці. Коли,  наприклад, я виступав у Черкасах, то там сиділо на презентації моєї книги багато хлопців з батальйону «Азов». Та все одно дівчат більше. Я переконаний, що мої поетичні тексти можуть бути близькими дуже великій кількості людей. Головне, щоб ми знайшли одне одного.
 
Сьогодні поезія не має меж, тобто коли вірш публікується в інтернеті, одразу є відгуки, реакція читачів. Чи були у Вас випадки, коли Ваш вірш пропонували покласти на музику чи візуалізувати?
Так. Вірш «Реквієм» – доволі знаковий для мене текст, його у фейсбуці  багато перепощували, потім він став частиною проекту до Дня Незалежності на каналі «Україна»  – Олександра Кольцова його читала. Також Сергій Проскурня зробив цей вірш другою частиною ораторії «З нами Бог», яку було поставлено на День Незалежності на Софіївській площі. Це при тому, що я цей текст нікому не пропонував і ніяк не просував.
 
У репертуарі гурту «Kozak System» є пісні на Ваші вірші. Ви спеціально писали під музику?
З  «Kozak System»  у нас є чотири чи п’ять пісень. Є пісня «Живи і люби», на яку спочатку написав текст Іздрик, і в такому варіанті вона увійшла до альбому. Згодом я після розмови з музикантами взяв та й написав інший текст на цю музику – більш жорсткий, соціальний. Його вони зараз переважно і співають зі сцени. «Козакам» він мабуть більше сподобався.
 
Іздрик Вам нічого не сказав?
У приспіві його слова залишились. Вважаю, що в наш постмодерний час пісня може жити з двома варіантами тексту. Та й в історії таке траплялось багато разів.
 
Ви погоджуєтесь з висловом, що будь-який досвід є корисним, навіть негативний?
Ніщо в цьому житті не дається нам просто так, все є або знаком, або реакцією на наші вчинки, або уроком, і головне – правильно усе це сприймати, робити висновки і усвідомлювати тенденцію з того, що тобі дається і що тобі трапляється на твоєму шляху. В цьому розумінні будь який досвід є хорошою наукою.
Наскільки це корисно? Вочевидь корисно, якщо ти не залишаєш це осторонь своєї уваги, якщо ти йдеш і вбираєш це в себе. Для письменника це удвічі корисно. Він має бути відкритим, він має відчувати вібрації, а це іноді дуже непросто.
 
Ви їздили з виступами на схід України. У «Червоній книзі» є вірші про війну. Як люди на сході сприймають Ваші вірші?
Я ніколи не відмовлявся від пропозицій поїхати на схід України і сам виступав з ініціативами. Ті враження лягли в основу багатьох текстів «Червоної книги». Якщо виступаю перед військовими в АТО –  я не читаю їм «Реквієм». Читаю веселі вірші, щоб вони усміхнулися або патріотичні – щоб підняти їхній бійцівський дух. Перед місцевим населенням читаю різне. Аудиторія дуже хороша. Є багато україномовних людей, які знають українську літературу, цікавляться нею.
 
Що Ви зараз читаєте?
Зазвичай я паралельно читаю кілька книжок. Зараз це вірші Яна Твардовського і роман американської письменниці Фенні Флеґґ «Смажені зелені помідори у кафе «Зупинка». Хороша антологія поезії вийшла перед фестивалем «Ї» у Тернополі. Її також нещодавно перечитував і знайшов для себе цікаві тексти своїх ровесників.
 

Спілкувалася Ніна СКОЧКО

Фото: Анна ДРОФА

№19 (181) 30 вересня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!