Дмитро
Гордіца – один із тих сучасних молодих художників, творчість яких викликає не
тільки інтерес шанувальників образотворчого мистецтва, а й дискусії серед
утаємничених мистецтвознавців і навіть у богословів.
Народився
26 листопада 1981 року на Буковині. Дитинство пройшло на Івано-Франківщині.
Закінчив Косівський коледж прикладного та декоративного мистецтва ім. В. І.
Касіяна (відділ «Художнє дерево»), Львівську національну академію мистецтв
(факультет «Образотворче мистецтво та реставрація», кафедра «Сакральне
мистецтво»), навчався в асистентурі стажування Національної академії
образотворчого мистецтва і архітектури у Києві (факультет «Монументальний
живопис», кафедра «Живопис і храмова культура»). З 2009 р. керує Центром
досліджень української сакральної культури при Культурно-мистецькому центрі
НаУКМА, яким за цей час організовано і проведено низку мистецьких проектів,
видано кілька альбомів сучасного сакрального малярства, працює студія
іконографії, проводяться наукові дослідження українського іконопису. Учасник
більше двох десятків художніх колективних виставок.
Отже,
виставка «Пришестя», що відбулася 2011 року, 26 листопада, себто на Ваш 30-й
день народження, в Галереї мистецтв ім. Олени Замостян Національного університету
«Києво-Могилянська академія», була першою персональною. Разом з тим про Вас
давно говорять. І не тільки як про талановитого іконографа, креативного
художника, який вибрав метою свого життя сакральне мистецтво, а як про
апологета полістилізму сучасної української іконописної школи. Зокрема, в
одному з інтерв’ю Ви сказали: «Мистецтво ікони тліє – душа мирянина блукає в
лабіринтах неправдивих орієнтирів наслідування. Лише через творчі ікони
проникає до нас благодать, як світло через вікно. Ізограф обраний сотворити
нову техніку письма, не схожу на жодну з координат історії. Нова українська
ікона – жива програма операційної системи «Вічність». Водночас святі отці дещо
застережливо ставляться до привнесення «модерну» в українську іконографію.
Наприклад, єпископ Васильківський Євстратій, здається, з приводу однієї з
виставок молодих іконографів-модерністів, яких Ви очолюєте, зауважив: «Є
спокусою думати: я можу і маю право зображати Бога так, як я хочу і так, як я
відчуваю. Картину можна зображати так, як бачиш, скульптуру – як відчуваєш. Але
зобразити Бога поза самим Богом неможливо. Тому покоління іконописців перед
нами недаремно виробили іконографічний канон. І це не є бажання, як колись
радянської цензури, обмежити творчість людини. А це є лише спрямування,
дороговкази правильних шляхів. Тому іконографічний канон не повинен бути для
митця предметом поборювання і предметом бажання показати, що «ось я такий
сміливий, модерновий і винятковий, що я можу протистати канонові». Канону
протистояти не треба, бо він не є обмеженням, а помічником. І тому митець, який
хоче бути іконографом, має це відчути і зрозуміти. Бо ми молимося до ікони, на
якій відображений Бог, а не до картини, на якій відображена людина».
Невідані і безкінечні лабіринти пізнання
ікони! Десь творчий пошук підпаде під терня анафеми як подоба світського в
сакральному, десь вигнання несприйняттям буде формою благословіння. Канон – це
не клітка, це вказівник у простір невичерпної свободи в осягненні глибини
Святого Духу! Чи це ми обираємо? Чи ЦЕ обирає нас? Мої пошуки в іконографії –
не якась дивина-первина чи святотатство. Сьогодні ми нараховуємо тисячі шкіл в
історії українського «сакрального» мистецтва! Навіть не знаю, де минуле і
сучасне, і чи можна такими критеріями міряти глибину в даній царині? Мій
учитель – викладач Львівської Академії мистецтв Микола Стороженко засуджує
термін «сучасне» в мистецтві, натомість підкреслює «правдиве», «справжнє»,
«вічне». Хотів би наголосити, що основою власної творчості вважаю галицьку
іконописну школу, яка відкрилася мені великою мірою з вуст викладачів Академії
Лева Скопа і Володимира Овсійчука у Львові, і ті сторінки історії церковного
живопису Києво-Печерської малярської майстерні 1-ї пол. XVIII ст., які
канонізував Микола Стороженко у Києві! В Центрі досліджень української
сакральної культури я завжди відчуваю присутність того ізографа-ченця, який на
початку XVIII ст. провадив практичні студії з ікономалярства кілька десятків
років при Києво-Могилянській академії, про що згадує Людмила Міляєва у своїх
цінних дослідженнях. А зараз Господь благословив мене своєю творчістю
торкнутися святого Образу Києво-Братської Богоматері…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Бачу,
Ви дуже переймаєтесь тим, як сприймають Вашу творчість. І, як на мене, це
чудово, адже, можливо, хтось сприймає Вас як такого собі епатажного молодого
маляра, який взявся руйнувати канони. Тим більше мені було приємно, що до Вашої
справді неординарної і талановитої творчості прихильний відомий дослідник
української ікони, професор історії мистецтва Київської Духовної Академії,
професор історії культури Українського Вільного Університету в Мюнхені Дмитро
Степовик. Саме він на відкритті Вашої виставки пояснив присутнім, що Ваші твори
– не іконографія, а вдала спроба осягнути сакральне мистецтво. Що у Вашім
«баченні» образу Всевишнього домінує трагізм сучасного земного світу. І це
справді відчув кожний присутній. Такої ж думки і куратор виставки Микола
Герасим’як: «Не інакше, ніж пришестям я називаю явлення сакрального в творчості
Дмитра Гордіци. Сакральне у його новій, модерністській інтерпретації.
Балансувати на межі сакрального та модерністського мистецтва – завдання не з
легких. Здавалося б, одне суперечить іншому, однак на практиці це скоріше
гармонія. Внутрішня гармонія мистецького твору, гармонія з часом, синхронність
розвитку, відповідність запиту, потребі. Потребі не стільки соціальній,
буденній, скільки потребі в піднесеному як формі існування прекрасного й
сакрального. Внутрішній потребі». Тож дозвольте запитати, чому Ви в цій
«пустелі бездуховності», як часом ми «величаємо» свій час, обрали сакральне
мистецтво? Що спонукало: виховання, освіта, якась внутрішня потреба? Поясніть,
виходячи з власного досвіду.
Ще нічого не знаю про шкалу виміру глибини
духовного життя. Може, через зелений відтінок власного досвіду? Зараз ще мушу
вважати, що духовне життя присутнє в житті кожної людини, інколи людина лише на
перший погляд видається бездуховною. І взагалі, сьогодні ми мало вимагаємо від
духовної особи. Хтось читає Біблію, інший – ходить щонеділі до храму на
Літургію, іноді – щодня, а для когось навчитися хреститися є подвигом. Хто
повноцінна духовна людина з перерахованих, а кому бракує аскетизму, послуху,
страху Божого? В кожній «пустелі бездуховності» мусить зберегтися бодай якийсь
потічок з краплинами справжньої води – моментами істинної віри, яка
координується совістю. Всі ми спостерігаємо порожнечу в оточуючому суспільстві.
Не хотілося б у деталях називати форми прояву відсутності духовності свого
власного світу і його оточення, яке, перш за все, видиме мені як людині, котра
навіть крізь зелені барви досвіду може відрізняти світло від темряви. Краще
завжди заставляти свою душу шукати крихти чогось святого навколо. Залишаюся
прибічником тих, хто відстоює думку: кожен подих реальної дійсності –
невід’ємна частина промислу Господнього, який Творець безпосередньо реалізовує,
унаочнює, демонструє. І всі окремо вирізані нашою увагою епізоди в контексті
Волі Божої є щаблями паралельного до дійсності святого процесу Вічності.
Я б використав замість Вашої метафори
«пустеля» – «потоп». І в цій святій стихії, благословенній з Небес, я відчуваю
потребу творити свій ковчег.
Ви зі
щирою повагою згадуєте своїх викладачів. Кого з них можете назвати «Вчителем»
чи авторитетом? Можливо, тому, що в цьому присутній феномен тяглості традиції,
без чого, мабуть, немає справжнього мистецтва…
Вчителі є конкретні. Двоє, один зі львівської
академії, а другий – з київської: Кристопчук і Стороженко. Не знаю нікого, хто
б назвав Миколу Антоновича Кристопчука вчителем – певно, він був специфічним
педагогом, а ще важчою людиною. Але в нас із ним був якийсь діалог, котрий
триває в моїй свідомості, відображається у творчості навіть після того, як
Господь удостоїв честі мого львівського вчителя «переїхати» в майстерню Царства
Небесного! Дуже дорожу тими знаннями монументального живопису, рецептами. В
Миколи Антоновича було все так легко і просто, без записників, без програми, як
в середньовічній майстерні – «на око», але на яке око? Така природна атмосфера
поглиблювала любов до таїнства животворчого експерименту в мистецтві.
Микола Андрійович Стороженко – істинний гуру.
Філософія – метафізика… Священна матриця бароко! Близько двох сотень учнів по
всьому світу продовжують вчення! Алхімік Безсмертя! Дякую Тобі, Боже, що
удостоїв присутності в стінах майстерні «Живопис і храмова культура»
Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури як
асистента-стажувальника з 2006 до 2009 року! Як одна мить… Тільки зараз
відчуваю проникнення «флюїдів» концепції Стороженка в свою творчість, у
мислення… Приїхавши зі Львова до Києва, я почувався так, немов приземлився на
Марсі! Микола Андрійович не заперечував кінетичних і фронтальних канонів Львова
– з терпінням служив свою Літургію. Я безмежно радий, що благословенний
причаститися Школи Стороженка.
Як Ви
ставитесь до такого поняття, як традиція для митця? Це той стовп, на який треба
опиратися, чи перепона, яку слід мужньо вибивати з-під власних ніг?
Традиція – термін, який священнослужителі
завжди прив’язують до анафеми моєї творчості. Прокляття звучало на всі мої
спроби створити лик Христа, адекватний нашому часові, понадчасовий, але крізь
сьогоднішню мою душу пронесений. Нашого Христа, який вже гряде. Великі епохи в
мистецтві Бароко, Відродження, все це явлення Господа у всій величі і красі
людству. Вважаю, що моя епоха не менш достойна такого видовища і вимолюю
причетність власної творчості до Пришестя.
Продовження Традиції для мене – спорудити
ковчег і відправитися з командою у велике плавання по хвилях історії, поруч з
великими школами іконопису.
Здається,
талант живописця перейшов Вам у спадок від батька – буковинського художника
Івана Гордіци. Тож чи не був вибір стати художником з принуки чи… за сімейною
традицією?
Справді, виходить на те, що живопис – у нас
родинне ремесло. Однак я завжди мріяв про кіно і ще досі остаточно не зрікся
своїх помислів урізноманітнити спектр власної творчості. Десь із 1995 року
батько почав активно наполягати на професії художника, а я тоді ще не відчував,
куди лине душа, і погодився «навпомацки». Та вже після року роботи над собою в
стінах Косівського коледжу декоративно-прикладного мистецтва ім. В. І. Касіяна
(сьогодні – КІДПМ ЛНАМ), куди я вступив 1996-го, все прояснилося! І я можу
вважати, що мистецтво обрав тоді свідомо. Звісно, середовище спрямувало іскри
молодої живої енергії в рідне русло. А батько влив мистецтво у гени. Це як
інсталяція комп’ютерної програми і її активація. Заповіт – закохатися в муки
творчості. Батько все життя робив з мене своєрідного «наркомана», який зараз
уже не може без «дози» творчості.
А чи
відбулися б Ви як художник, якби навчалися не у Львові, а, наприклад, в Одесі
чи Донецьку?
Відбуття? Так багато ще потрібно створити і
перетворити, навчитися і навчити, сказати і відповісти!.. Львів – це моє друге
життя, миліше навіть за сьогоднішнє! Я приїжджаю зараз до Львова як у
паралельний вимір – вимір спокою, рівноваги, гармонії і трансцедентної
«амброзії», якою дихає і живиться богема! Важко буде пояснити в декількох
реченнях, як я люблю це Місто! Як мені хочеться самому ходити закуточками і
закапелками цього Раю. Я переживаю іноді глибоку непереможну ностальгію по
гніздечку, яке мене породило, доколисало, вибавило, яке рідніше мені за все на
Світі Божому! Одеса? Донецьк??? Не залишаю навіть шансу в цьому житті на
порівняння!..
Чого ж
тоді перебралися до Києва?
Київ виступив лоном, в якому народилася ідея
Центру (ЦДУСК НаУКМА). Всеукраїнський симпозіум «Українське сакральне
мистецтво», Студія іконографії при Києво-Могилянській академії, експомережа
сакрального мистецтва «Шпуга». Це мої плоди у співтворчості зі столицею. Київ –
океан, який акумулює ідеї, більша частина з яких приречені на велике плавання!
Нині,
працюючи викладачем у Київському державному інституті декоративно-прикладного
мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука, Ви, як я розумію, ще й навчаєтесь у
Київській Православній Богословській Академії при Михайлівському соборі. Чи
кожен майстер іконопису мусить мати богословську освіту?
Я полишив навчання в Київській Православній
Богословській Академії на даний час. Може, ще повернуся колись… Але
богослов’я не перестаю вивчати! Богослов’я – одна з основних граней ікони, далі
– образотворча грамота і обернені правила її трактування, а ще – молитва!
Іконописець складається до «мозку кісток» з молитви! Це не передати словами, не
підвладне це явище людській теоретизації! Святі отці твердять, що той, хто все
життя молився за молитовником, той взагалі не молився ніколи!
Чи
вимагає іконопис справді особливого стану душі, чи тільки доброї школи і
таланту?
Іконопис – це конкретна фіксація позиції
основних іпостасей душі людини, де еґо переживає абсолютне самозречення, дух –
несамовите глибоке смирення, плоть перебуває в цей час в глибокому
інтелектуальному творчому екстазі, уява – злита воєдино з реальною дійсністю
Царства Божого, мислення пишеться певною «образограмою» з ліній і плям по чітко
зашліфованій левкашеній липовій дошці, при цьому – ісихастичний спокій… транс…
Талант – це всього лише шифр, формула. Процес відкриття, розгадка мають вагу в
історії.
Я
дізналася про Вас із оголошення в Інтернеті про набір учнів у студію
іконографії при НаУКМА. І зацікавилась. Адже, думаю, не лиш для мене іконопис
був таємницею за сімома замками, мистецтвом для обраних і благословенних
церквою. І раптом… приходьте і пізнавайте всі, хто того бажає. З чиєї
ініціативи і за чиєї підтримки сталося це добре діло?
Колись до мене у Видубицький монастир, де я
якийсь час був послушником, привела мати доньку на навчання іконопису – зараз
це Татка Устименко, модельєрка, художниця сакрального мистецтва, співачка –
перша студійка нашої студії. В чоловічому монастирі важко було в учнях мати
молодих дівчат! Тоді ми вже в Галереї ім. Олени Замостян Культурно-мистецького
центру НаУКМА з зографівцями (майстерня «Зографос») створили виставку «Той, що
є (Всюдисущий)» і зазнайомилися з Миколою Вержбицьким, який виділив майстерню
для експериментів над програмою майбутньої Студії іконографії. Звісно, що в
церковному світі все починається з благословення: і таїнство шлюбу, і таїнство
хрещення, і таїнство іконописання теж! У кожного християнина є свій духівник, який
повинен благословити на навчання іконопису і освоєння основ іконографії. Студія
при Центрі, який благословенний Предстоятелями всіх українських церков, святим
Князем Володимиром (Василем) хрещених. Господь обирає студійців, приводить до
школи, і вони починають свою дорогу. Таке обранство потрібно підтримувати
молитвою безперервно! Учитель, школа, учень – це глибокодуховні моменти у нашій
сфері, не підвладні нашим дискусіям і констатаціям. Один з тисячі залишиться в
історії іконописцем.
Та все
ж, чи є критерії у підборі учнів?
Нещодавно, під час прямого ефіру на радіо
«Культура», якась пані запитала мене: «А як Ви набираєте учнів у свою студію?
За якими критеріями? Адже раніше ікони писали священики, які постилися і вели
аскетичне життя в молитві, а якщо в людини, яка пише ікони сьогодні, десь
глибоко в душі сидить Сатана? Як ми будемо тоді молитися до таких ікон?». Я не
мав відповіді на дане запитання, тому що не знаю, чи можна придумати якийсь
пристрій, який виявляє подібну силу в людині – «сатанометр»? Чи як? Я не екзорцист,
я позиціоную себе як художника, який щодня виховує в собі іконописця!
Ваш
асистент – дружина Настя… Вам робили закиди, що ваша просвітницька діяльність
нагадує сімейний бізнес? З другого боку, це дуже по-християнськи: робити одну
справу родиною і мати в дружині однодумця і соратника. На жаль, ця давня
українська традиція давно порушена, особливо в колах інтелігенції.
Настя для мене не просто дружина. Це людина,
яка розділяє зі мною мій «модерн»! Це найдорожча жертва. Це щось таке, що
закарбовується в душі і вичавлює силоміць з неї найчистіші потоки натхнення. В
мене ніколи не було часу на ці смертні забави: сім’я, стабільність,
«гніздечко»! Художник – варвар! Кожен похід зове новим кличем свободи. Ми з
моєю дружиною маємо велику сім’ю – нашу студію, це наша спільна «тусовка», де
вже переплуталися вчителі з учнями – і це прекрасно.
Щодо бізнесу, то я повторюся про параліч
мирських термінів у нашій сфері. Чи знаєте Ви людей, які на іконі зробили
бізнес? Я – ні! Хто щось подібне задумав, той перестав бути людиною. Якраз у
студію приходять люди свобідні від «зайвого срібла», тому що творять
безкорисливо. Я багато навчився в учнів у цьому питанні, тому що до цього деякі
викладачі говорили про високі гонорари, думаючи, що змащують медом вінця
горнятка з полином для хворої дитини, щоб зцілилася. А сріблолюбство – це в
основі своїй неправильний підхід до іконопису. Ікона твориться з дорогої
матерії, тому про кошти на матеріали і умови провадження творчості потрібно
подумати, але в першу чергу – готовність внутрішня.
Який
черговий етап намітили собі пройти? Що у творчих планах?
Творити! Вже є всі складові: підмайстри,
майстерня, всі види художніх матеріалів, освіта, анафема, як форма
благословення, все! Лише прийти зраненька тихенько в майстерню і промовляти
молитву в кольорах, в образах…