Дмитро Дроздовський: «Література – це гуманітарний форпост і щит»

206

 
 
Енциклопедичний поліглот Дмитро Дроздовський, певно, був вундеркіндом, адже у 19 років (2006 р.) випустив коштом гранту Президента України першу книжку «Код майбутнього» – філософсько-літературознавчу інтерпретацію українського шістдесятництва на тлі західноєвропейських трансформацій. Вже тоді Д.Дроздовський був редактором відділу критики та публіцистики журналу «Всесвіт». Ще раніше став публікуватися в газетах «Дзеркало тижня», «День» та інших.
Згодом він став науковим співробітником Інституту літератури НАН України, головним редактором журналу «Всесвіт», викладачем Національного університету імені Тараса Шевченка.
Нині без цього зрілого науковця і письменника складно уявити сучасний літературний процес в Україні.
 
Пане Дмитре, з яких справ ви нині складаєтеся?
Передусім, це журнал «Всесвіт». На кожному з нас, напевно, є відбиток того, що ми пережили під час Майдану, після Революції Гідності. Нині Україна реінтегруєтся до Європи. Щоб вийти з-під впливу колоніальних структур влади, розірвати імперські ланці, потрібно знайти сильних партнерів, якими є нині європейський і американський світи. Водночас нова геополітика має будуватися на правових засадах, на засадах взаємоповаги та розуміння, а не колоніалізму у будь-якому вияві.
Переклад — це форма паритетного діалогу зі світом. Важливо перекладати західні і східні твори, підтримуючи й українське слово у світі. На жаль, про українську літературу за кордоном знають мало, навіть про Тараса Шевченка. Пам’ятаю свій візит до Перу у 2008 році. Мав зустріч в Університеті Сан-Маркос (там навчався, наприклад, Хорхе Луїс Борхес) в Лімі. Так-от, тоді я читав іспаномовний переклад Тараса Шевченка «Причинна» в перекладі Леоніда Голоцвана. До речі, свого часу ми друкували у «Всесвіті» іспаномовний «Кобзар». Отже, читаю, усі захоплені магією Шевченка, а потім публіка починає зчудовано запитувати: «Послухайте, який Шевченко ваш геніальний! Він і нам близький, на рівні міфотворчості, на рівні сприйняття глибинних психологічних структур. Але ми не можемо збагнути, як зміг такі геніальні тексти написати футболіст?!»…
Нарешті у 2015 році український уряд підписав Угоду про приєднання до Програми ЄС «Креативна Європа». Це відкриває можливість системної участі нашої індустрії культури у спільних із європейцями проектах. Відкриваються величезні можливості перед українськими видавництвами друкувати європейські твори. Це нормальна форма співпраці. Журнал «Всесвіт» є важливим компонентом, він завжди працював системно, виконуючи важливу культурологічну місію в Україні.
Другий сегмент моєї роботи – науковий: літературознавство в царині англістики, компаративістики. Зокрема працюю над докторською дисертацією в Інституті літератури.
Сьогодні важливо зрозуміти, що без науки, без фундаментальних досліджень ми навряд чи зможемо зробити щось важливе. Країна, в якій перестають цінувати роль науковця і загалом роль науки, приречена на виживання, вона буде країною рабів, бо наукові інституції – це надважливі форпости, які утривалюють пам’ять, формують потужний гуманітарний науковий щит у цивілізованому світі. Чинником проблеми, пов’язаної з викривленим сприйняттям або навіть несприйняттям України в західному світі, є також брак наукового діалогу, який ми не мали і не маємо. За кордоном не були консолідовані кафедри україністики, немає спільної програми підтримки українських культурних і наукових інституцій.
Третій компонент почасти об’єднує перший і другий. Я називаю це культурною дипломатією. Знову ж таки повернуся до журналу «Всесвіт». Він виконує роль своєрідної дипломатичної інституції, яка прагне пояснити світу те, чим є Україна. Журнал має партнерство з Кембриджським університетом у Великій Британії (університетом №1 за Шанхайським рейтингом), на сторінках журналу фактично через культуру ми говоримо про фундаментальні речі, пов’язані з людиною. Якщо ми не зрозуміємо, що гуманітарна аура – це те, що об’єднує, то можемо пережити ще один Майдан і ще не одну війну. А поки що в Україні депопуляція відбувається надзвичайного стрімко, українських вояків убивають у зоні АТО. І зупинити це можна, зокрема, і через інтенсифікацію гуманітарної аури.
 
До роботи в журналі «Всесвіт» ви активно досліджували українську літературу, та довелось переорієнтуватися на світову літературу (переклади, редагування, аналіз). Чи не опинилися ви на роздоріжжі?
Усе життя – це роздоріжжя. Я захищав кандидатську дисертацію з компаративістики. Це наука, для представників якої в принципі немає нездоланних непереборних кордонів між своїм і чужим, між різними доменами знання. Ми вивчаємо літературу в діалозі.
Читання української літератури дає мені чимало. Мені цікаві ті постаті в українській і зарубіжній літературі, які неодновимірні, які прокладають, перефразовуючи Ліну Костенко, високовольтну лінію духу. Ліна Василівна, послуговуючись цим поняттям, мала на увазі високовольтну лінію духу шістдесятників, цікавого покоління української культури, яке представило на високому рівні естетику української душі. Високо шаную Ірину Жиленко, недооцінену в нашій літературі. За життя, як мені здається, вона не мала належної уваги в літературній критиці, у літературознавстві, хоча є блискучою поеткою. Або Емма Андієвська. Примарна й геніальна Емма Андієвська, яка працює вночі над своїми дивовижними малярськими роботами, а потім пише химерні сонети.
Майбутнє – за діалогом, за подоланням начебто непереборної межі між україністикою і зарубіжною літературою. Потрібно вивчати іноземні мови, читати іноземні твори в оригіналі, щоб, коли потрапляєш у «інший» світ, не бути у ньому чужим, а спілкуватися однією мовою. Важливо говорити в інших країнах про маловідому українську ідентичність.
 
У вас є репутація поліглота. В яких саме мовах ви дока?
Працюючи в журналі «Всесвіт», редагуючи матеріали, перекладаючи, мусиш знати іноземні мови на високому рівні. Тим більше, що за фахом ти — компаративіст. Англійську знаю досконало, іспанська — моя друга робоча іноземна мова, яку знаю так само добре, є членом Асоціації іспаністів України.
Свого часу Віра Річ, дивовижна перекладачка української літератури, навчила мене англійської. В шістдесятих роках, відкривши для себе пролог до поеми «Мойсей» Івана Франка, вона закохується в український світ. України тоді політично не було, а ця жінка створила для себе Україну і все життя хотіла бути вірною найкращим зразкам української літератури, перекладаючи Лесю Українку, Тараса Шевченка, Івана Франка, Миколу Зерова, Василя Стуса…
Віра Річ була особливо дорогою людиною в моєму житті, яку я можу назвати Учителем. Саме вона по-справжньому навчила мене англійської мови. Свого часу закінчила Оксвордський університет, була ученицею Толкієна (під його керівництвом вивчала старогерманські мови). Віра Річ багато років билась над перекладом Шевченкового «кров’ю окропіте». Як англійською мовою передати цей звукообраз, його сугестивну енергію плюс специфічну граматичну форму? Вона шукала в словниках, розпитувала колег. Два десятиліття це тривало: «Ні, я не надрукую перекладу, поки не знайду найкращу еквіваленцію в англійській мові», — казала вона. І таки знайшла. В давньогерманській мові є дієслово «bletsian», яке трансформувалося пізніше в англійській мові в дієслово «bless», яке вживають у церкві священики: «I bless you» – «благословляю». І це слово має ту саму семантику, що й наше «окропіте».
Віра Річ, ця дивовижна людина, заповідала: «Я хочу, щоб мене поховали десь поряд із Шевченком». І це вдалося зробити, вдалося виконати заповіт, який вона поклала на мене. На козацькому цвинтарі у Каневі нині почиває прах Віри Річ. Ігор Дмитрович Ліховий допоміг із тим непростим процесом.
Отже, мови треба знати. Англійська, іспанська, польська, португальська – це ті мови, якими я читаю і з якими працюю. А як інакше? Адже я науковець-компаративіст. Щоб досліджувати у компаративістичних проекціях, щоб робити фахові дослідження зарубіжної літератури, йдучи за традиціями школи Дмитра Сергійовича Наливайка, мусиш володіти на високому рівні іноземними мовами.
Україна колись (не хочу казати за років п’ятдесят) буде окрасою Європи. Україна зберегла потенціал, який треба лише правильно використати, скерувати, покінчивши з корупцією, відрізавши метастази радянщини і пострадянщини. Для того, щоб розірвати ланцюг колоніальності, потрібно досконало вивчити українську та іноземні мови. Для мене це ще передумова статусу науковця. Ідучи в науку, мусиш знати іноземні мови досконало. Так само я можу сказати і як головний редактор журналу перекладів, часопису зарубіжної літератури.
 
Розкажіть про ваші спеціалізації в зарубіжній і українській літературах. Які імена вас гріють найбільше?
Перша книжка, яку я прочитав у своєму житті, це – «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері. У ній в особливий спосіб показано особливу філософію любові.
Я вже згадував Ірину Жиленко, у неї в одному з віршів є образ гнома в картатій жилетці. От вона була таким гномом у літературі, але водночас дивовижною казкаркою, людиною культури, дуже освіченою, з глибоким сприйняттям і розумінням літератури. І мені в тому, що я роблю, важливо поєднувати літературні покоління, поєднувати англійську, іспанську, американську, перуанську й українську літератури.
Торік я мав розмову з нобеліантом Маріо Варґасом Льйосою. Ми познайомилися 2009 року, і коли він був у Києві, зустрілися знову. У №1-2 «Всесвіту» за цей рік я надрукував інтерв’ю з ним. Рік тому у мене був дуже важкий період у житті. Льйоса розповів, як він помилявся, і Маркес — його друг, а потім опонент у політиці — так само міг чинити помилки.
Світлана Алексієвич на книжці написала: «…как бы тяжело не было, нужно верить в Слово». І цей мотив «вірити в Слово» мене супроводжує. Це дуже важлива думка, бо за нею — можливість чути інших. Іноді, щоби порятувати людину, треба спуститися в пекло,  і звідти ти можеш забрати з собою чисті душі.. Я завжди намагався гуртувати навколо себе людей, і ті люди, які зробили багато в моєму житті, мені показали, що потрібно єднатися, що потрібно відчувати спільне плече, потрібно відчувати високовольтну лінію духу. У цьому — смисл життя.
Ліна Костенко відіграла важливу роль у моєму житті і відіграє досі, тому що це – література, в якій є розуміння людини. І в тому людському є щось прекрасне. Дуже багато авторів я міг би згадати, з різних поколінь, різних культур, там – Девід Лодж, а у нас – Сергій Грабар, там – Франц Кафка, у нас – Максим Рильський, там Федеріко Гарсія Лорка (колись переклав його драматичну книжку «4 piezas breves»), а у нас — Павло Тичина, а ще – Станіслав Ігнацій Віткевич, Марк Геддон, Петер Хеге, Девід Мітчелл, Курт Воннегут, Ігор Костецький, Тодось Осьмачка, Юрій Андрухович, Марія Матіос, Ярослав Мельник, Любов Голота, Ігор Павлюк, Світлана Костюк, Станіслав Бондаренко, Юрій Щербак, Маріанна Кіяновська, Василь Портяк, Григорій Гусейнов, Володимир Даниленко, Анна Малігон і багато інших…
Для мене у світі культури немає бар’єрів. Мені хочеться утверджувати думку, що в житті є щось спільне, і перекладати відмінності культур мовою розуміння. Тому мої автори – це ті, хто говорять про людину, про потребу бути людиною, про можливість бути людиною; які ставлять екзистенційно важливі запитання і в процесі відповідей на них ми стаємо людьми.
Що ж, найкраща історія української літератури сьогоднішнього часу (а цей час починається, як на мене, в епоху модернізму, з «розстріляним відродженням», яке було знищене; далі знаходить себе в шістдесятництві, сімдесятництві, вісімдесятництві й аж у пост-постмодернізмі або метамодернізмі) буде написана не сьогодні. Проте нині, тут-і-тепер, важливо не втратити моменту істини і зафіксувати голоси епохи. Зафіксувати, щоб досягнути того, що в літературі зробила Світлана Алексієвич. Це обов’язок культури, яка мислить себе у категоріях свободи. У категоріях Європейського світу. Найприкріші, найболючіші, найнеприємніше теми і тези мають бути проговорені на належному рівні — відверто і професійно. Без штучності й галасу. Інакше витіснені страхи і травми породжують занадто серйозні комплекси.
 
Ваші улюблені перекладачі? От приходить фахівець в редакцію – і вам стає тепло на душі, ви впевнені: його переклад надійний, майстерно-мистецький…
Я викладаю перекладацький курс в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тож маю свою теорію. Ціную не тих перекладачів, які відштовхуються від принципів еквілінеарності, еквіметричності, еквіритмічності тощо, а які в перекладі прагнуть здійснити якісний стрибок, коли текст іншої культури починає грати усіма енергіями автентики й енергіями перекладацької майстерності. Для мене особливим є перекладацький метод Ігоря Костецького, який багато зробив у царині інтерпретацій Вільяма Шекспіра. Він переклав «Ромео і Джульєтту», сонети, причому, в доволі оригінальний спосіб: один сонет відтворено в символістській поетиці, інший — у романтичній… Чому? Костецький розумів, що естетику і час Шекспіра ми не можемо просто повторити, але треба іти за Шекспіром, який прагнув щоразу показати світ як щось нове.
З когорти українських перекладачів взірцями є, безперечно, Григорій Порфирович Кочур, Микола Олексійович Лукаш. І невипадково премія журналу «Всесвіт» названа на честь Миколи Лукаша. Особливо тепло хотілося б згадати Євгена Поповича, блискучого перекладача-германіста. Життя подарувало можливість зустрітися з ним і відчути дуже добру енергію розуміння. Чудову науку отримав від Ольги Синюк, блискучого скандинавіста. Отже, є перекладачі, які для мене – дороговкази, той же Тодось Осьмачка, котрий блискуче переклав «Макбета» і «Короля Генрі IV» Вільяма Шекспіра.
Юрій Андрухович по-особливому переклав «Гамлета», запропонувавши оригінальну художню модель. Роман Лубківський – чудовий тлумач польської літератури, його переклад «Зачарованої брички» Константа Ільдефонса Галчинського справив на мене особливо сильне враження. Звичайно, згадаю і Віру Річ, яка ніколи не друкувала перекладів, допоки не знаходила потрібного слова чи фрази. Людина дивовижної вимогливості. Під кінець життя вона мала онкологічну хворобу, не могла заснути і весь час працювала, спалюючи себе… Я часто бував у неї в Лондоні на Віра-авеню, 99. Третя година ночі, Віра заходить до мене в кімнату і каже до себе: «Дмитро ще спить. Нам треба працювати над перекладами «Гайдамаків» Шевченка». Четверта година ночі, знову Віра заходить до мене… Проте це була якась магія життя, вона показала мені, як треба працювати над перекладами і що таке справді добрий переклад.
 
Існує думка, що письменник повинен орієнтуватись на читача, бо саме для нього він пише. Чи не є це першим кроком до перетворення на письменника для мас, бо саме таким чином можна заробити на письменництві? Як Ви ставитесь до такої комерціалізації літератури?
Письменник пише для читача, проте, можливо, читач саме цього автора народиться через років двадцять? Чи п’ятдесят? Відомі випадки, коли письменника відкривали уже після смерті представники геть іншого часу. Так трапилося з Лотреамоном у Франції. Я не маю однозначної відповіді. Директор видавництва, яке спеціалізується на масовій літературі, безперечно, скаже, що потрібно писати те, щоб це можна було продати. А що сьогодні можна продати? Скандал, ницість, хамство, плітки, інтриги? Але якщо це визначає масовий «тренд», якщо «піпл хаває» такий контент, то чи означає це, що письменник, який пише інакше, має перестати писати? Ні.
Література у принципі не може бути сьогоденною, актуальною лише зараз. Якийсь успіх мали твори Анрі Барбюса чи Ромена Роллана, проте лише на певному етапі. А Шекспіра як читали триста років тому, так читаємо і сьогодні, шукаючи нові моделі представлення Шекспірового слова в трансмедіальних адаптаціях. Але для письменника, який, як я називаю, пише для «великої перспективи», це трагедія – жити в часі, коли твоє слово не потрібне. Письменник хоче бути почутим, і, зрештою, це нормально – чути свого письменника.
Комерціалізація літератури відбувається досить успішно. А от значно менш успішним є процес усвідомлення важливості читання. Ми ще не сприймаємо читання як важливу соціальну практику, як елемент нашого повсякдення. Поряд із масово успішним обов’язково мають бути тексти, які не можуть похвалитися значною кількістю читачів. Але часом саме такі твори і забезпечують функціонування культури як простору пам’яті і голосів різних епох і країн. Чи можна назвати поетичні книжки Нобелівської лауреатки Віслави Шимборської масово успішними? А навіть і прозаїка Світлани Алексієвич? Чи Амоса Оза? Я прихильник тези, що справжні твори мистецтва не можуть бути комерційно успішними апріорі.
Це не означає, що масліт, наприклад, не може часом виконувати важливої ролі соціального переформатування. Може так статися, що в певний час якийсь комерційно успішний художній твір може генерувати значний смислобуттєвий потенціал, важливий для сьогодення. Так було з творами Умберто Еко, Орхана Памука, Харукі Муракамі, Селінджера та багатьох інших авторів. Але комерційна успішність творів згаданих письменників особлива.
Наведу одну аналогію. Колись Юрій Шерех написав статтю «Го-Гай-Го», досить сміливу, в доброму сенсі провокаційну. Він високо оцінював творчість Бу-Ба-Бістів, зокрема, Юрія Андруховича, проте ця його стаття — своєрідний виклик молодим письменникам. Мовляв, я можу написати, як ви, я не такий трухлявий пень, як хтось із молодих може подумати. Але чи ви можете написати те, що написав я? Шерех-Шевельов — автор блискучих мовознавчих досліджень із історичної фонології української мови, з соціолінгвістики. Ці праці визнані у світовій науці й написані на методологічній основі світового мовознавства. Поряд із тим, що можна продати, має функціонувати індустрія, яка підтримує те, що є живильним для культури, те, що генерує важливі культурологічні смисли. Тоді процес культури буде багатогранним. Хоча часом мені здається, що в нашому світі є якась «зла сила», яка диктує, ніби споживач продукту культури — манкурт, звироднілий і примітивний у своїх потребах.
Чим більше комерційно успішні видавництва просуватимуть на ринку якісні художні видання, тим загалом якіснішим ставатиме літературний смак читацької аудиторії. Аудиторію потрібно привчати до якісної літератури. І в цьому немає моралізаторства або надмірного дидактизму. Якщо малій дитині показати «Мадонну», то я не певен, що вона зрозуміє, що ця робота прекрасна. Якщо ми інфантилізуємо читацьку аудиторію, перетворюючи її на щось люмпенізоване, то, звичайно, з часом отримаємо аудиторію, яка чекатиме масового культурного продукту в найгіршому сенсі.
Думаю, що не варто недооцінювати тих, хто є споживачем культури, але також і часом потрібно пропонувати читачам естетично, етично, філософськи цікаві речі, які здатні підняти людину над світом абсурду. Поряд із «ґламурними» романами або реаліті-романами потрібно друкувати серйозні речі, просто добре написані, які не можуть бути сприйняті усіма, як би нам цього не хотілося. Але ці твори мають особливу вітальність і особливу прогностичність для розвитку людиносфери (твори Орвелла, Голдинга, Барнса та ін.).
 
Українську літературу не знають у світі. А ті сучасні українські автори, твори яких перекладено іншими мовами, загубилися в потоці перекладної літератури, так і не увійшовши до обойми письменників, які формують високу моду в літературі. Чому не є «модним» жодний український автор?
Думаю чи принаймні хочу сподіватися, що в окремих національних літературах українські автори таки присутні на рівні читацького сприйняття. Проте окреслена проблема пов’язана з тим, що в Україні немає серйозної системної підтримки української літератури за кордоном. Немає можливості підтримувати переклади класики — адекватної української класики, яка, переконаний, була б надзвичайно цікава зарубіжним читачам. Твори Михайла Коцюбинського, Валер’яна Підмогильного, Майка Йогансена, Лесі Українки могли б мати успіх у європейських країнах. У рамках фонду «Open Ukraine» Арсенія Яценюка функціонувала програма з підтримки перекладів, але сьогодні вона вже не працює.
Тільки у 2015 р. в Україні розпочався процес створення українського Інституту книги. В Україні тривалий час не було концептуального розуміння перекладу, важливості таких проектів, спрямованих на утвердження української культури у світі. Сьогодні вже немає кількох першокласних перекладачів, як Віра Річ. Можу сказати як фахівець, що на тому рівні, на якому вона перекладала англійською мовою українських авторів, сьогодні не працює ніхто. Один із найкращих перекладачів англійською мовою — це британець Стів Комарницький. Проте його перекладацька робота коштує досить не дешево. Де українським авторам брати кошти? Звертатися до фондів олігархів? Чи чекати, що через сто років найкращі твори сьогодення таки перекладуть англійською, німецькою, французькою? Ще одна нерозв’язана дилема…
До речі, Стів переклав книжку віршів Ігоря Павлюка. І у 2015 р. ця книжка за результатами відкритого голосування здобула перше місце в британському рейтингу видань від англійського ПЕН-центру. Крім того, його переклади здобули премію англійського ПЕНу ще два роки тому. Усе це свідчить про високий рівень Стіва як перекладача. У 2015 р. він також переклав роман «Епізодична пам’ять» Любові Голоти.
Французькою мовою робить цікаві проекти Дмитро Чистяк, який у 2015 р. зміг підготувати спеціальний випуск бельгійської літератури у журналі «Всесвіт». Редакція, безперечно, вважає, що така робота вартує відзнаки — премії імені Миколи Лукаша. Але парадокс ситуації у тому, що члени редколегії, які зазвичай обговорюють пропозиції редакції, не встигли прочитати бельгійського числа, щоби сформувати свою думку.  А цей номер, який готувався спільно з Міністерством культури Бельгії, має важливе культурологічне значення для сучасної міжнаціональної політики.
Запропонована кандидатура Сергія Борщевського знайшла підтримку в більшості членів редколегії, але, як мені здається, тому, що пан Сергій працює досить довго в царині перекладу і є класиком перекладу з іспанської мови.
На жаль, ми живемо в розірваній реальності, коли навіть не всі члени редколегії журналу встигають ознайомитися із номерами «Всесвіту». Журнал не дає премій «своїм», як це часом має місце в нашій ситуації, натомість ми прагнемо підтримувати роботу сучасних перекладачів, які працюють над системним представленням найкращих творів певної літературної традиції в українських перекладах. Дмитро Чистяк належить до таких авторів. Він — один із найкращих перекладачів української поезії французькою мовою.
Я за те, щоб іноземною мовою перекладали професійні перекладачі, носії мови, як Стів або Віра Річ. Але ж звідки візьмуться перекладачі, якщо немає можливості здобути ґрант, щоб приїхати до України, провести певний час на перекладацькій «віллі», щоб протягом цього часу перекласти сучасний український твір, практикуючи українську мову, яку перед тим перекладачі опанували на кафедрі україністики. Такої індустрії в нас і досі немає. З цього і трагедія непредставлення української літератури на ринку США, Канади, Європи.
Немає системної роботи над перекладами. І, крім того, щоб образ України був адекватним, важливо говорити і про переклади класики, переклади того ж Григорія Сковороди чи Михайла Коцюбинського європейськими мовами. На жаль, у нас і досі в Україні не так багато державних мужів, які розуміють, що таке фахова системна робота з підтримки української літератури у перекладах. А приватні програми орієнтовані на підтримку того, що часто становить собою філософську та естетичну порожнечу. З цього можна зробити pr-акцію та промотур, але цього замало для того, щоб залишитися у «великому часі».
Перепрошую, але останнє поняття для більшості сучасних «менеджерів від культури» видаватиметься абсурдом, оскільки ми живемо в час комерції культури. Мистецтво іманентно не має нічого спільного з продажем, воно творить, а не продає. Процес пересотворення людини є апрагматичним апріорі, коли ж хтось прагне його продати, то вдається до фальшування реальності.
 
Дроздовський – прозаїк, Дроздовський – поет… Що нині є актуальним? Чи все поглинає поточна робота?
Багато чого поглинає поточна робота. Коли писати вірші? Тим паче романи. Так, я написав свого часу роман «Хамелеон», і маю кілька замислів, які хочеться реалізувати. А часу не маю. Дуже хочу написати про акторку, якій фізично залишилося бути на цьому світі недовго, роман як сповідь жінки, яка жила українською сценою. Отакий дивний задум. У традиціях «альтернативної історії» хочеться написати роман-дистопію про Майдан, про Революцію Гідності, осмислюючи те, що відбулося, й те, що могло б відбутися.
Іпостась поета… Мабуть, я не поет, хоча щось і вдавалося, і люди, які мені дорогі і які самі – чудові поети, часом відгукувалися на те, що я друкував. Не люблю говорити про себе як про поета. Поезія оголює, а ми живемо у світі, коли часто хочеться заховатися від людей.
Тож я давно не показую себе як поета, боюсь цього і радію, що життя мене закручує так, що просто немає часу писати вірші. Потрібно замкнутися, щоб написати справді вартісні художні твори. А мене весь час щось смикає, тим більше, що непросто бути редактором такого журналу, як «Всесвіт». Хочеться усе зробити, щоб журнал жив і надалі. Тому не до поезії і не до роману. Може, колись напишу. На все, напевно, свій час.
 
А чи є захоплення? Чи ви, як казав про себе Михайло Слабошпицький, книжковий черв?
Я не книжковий черв. Проте часу бракує, бо суміжних обов’язків стільки, що хочеться мати добу з 48 годин. Але я людина природи. Коли ж мені погано в житті, їду на Байкове кладовище. У 2014 році, коли було важко, поїхали з родиною Юрія Микитенка на Байкове. А потім пройшов різними секторами, зустрівся з різними людьми, яких знав, які були близькі. Такі зустрічі дають щось особливе. Допомагають жити. Розумієте, цвинтар – це простір пам’яті, спокою, і, певно, розмова з прекрасними людьми, нехай і спочилими, повертає до життя, хоч як це і звучить парадоксально.
Крім того, я грибник, люблю збирати гриби. Знаю грибні місця на Київщині, Рівненщині, на Закарпатті, Львівщині. Об’їздив, мабуть, усю грибну Україну. І цей світ квітів, птахів, сонячного проміння, трави і небес лікує і рятує.
 
Спілкувався і фотографував
Володимир КОСКІН
 

№18 (180) 16 вересня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!