Моє інтерв’ю з
відомою чеською поетесою і науковцем Броніславою Волковою не можна назвати
звичайною «бесідою для газети». Радше то була прогулянка по пам’яті, а заодно –
по давній і недавній історії Чехії. Здебільшого ми розмовляли на ходу. Їздили
до празького району Вршовіце, де пробігло її дитинство і де вона навчалась у
кількох школах. Заходили то на філософський факультет Карлового університету,
то в читальні зали Національної бібліотеки, а то й до популярного серед
студентства шістдесятих підвального ресторанчика «Зелена жаба». Щоправда,
всюдисуща комерціалізація однієї з європейських туристських столиць залишила
від останнього тільки зооморфний горельєф на фасаді: інша назва, інший інтер’єр,
інші відвідувачі – куди багатші за студентів…
«Знаєте, все так
змінилось…», – не раз повторювала моя візаві. Втім, сама Броніслава Волкова теж
змінилась. Колись вона була празькою студенткою, пізніше аспіранткою, котра,
захопившись мовознавством, покинула писати вірші. Зараз же – професор
Індіанського університету (м. Блумінгтон, США), автор досліджень із лінгвістики
та семіотики, десяти поетичних збірок, твори з яких незмінно включаються до
антологій чеської поезії ХХ століття та навчальних програм національних вишів.
А ще вона належить до того покоління чеських інтелектуалів, чиє нормальне життя
зламав серпень 1968 року, примусивши податись на еміграцію.
Броніславо, хотілось би почати
розмову з Вашого походження: хто Ваші матір, батько…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я
пражанка, хоч народилась і не в Празі, а в містечку Дечин на півночі Чехії.
Чому так сталось? То окрема велика історія, сповнена пригод, я про неї навіть
опублікувала розповідь в одному з журналів. Мої батьки походять із провінції,
перед війною жили в чеській столиці, де й одружились, але після гітлерівської
окупації мусили тікати з країни. Мамі пощастило добратись до Лондона, де вона
прожила п’ять років під німецьким бомбардуванням. Тато втік у Францію, там
вступив в армію антигітлерівської коаліції, а згодом теж опинився в Англії.
Пізніше він як танкіст воював під Дюнкерком. Правда, через війну мої батьки
втратили квартиру, тому Дечин був єдиним місцем, де вони могли якось пережити
важкі часи. У них вкрали все, що було: спершу – німці при окупації Голландії,
куди батьки вислали все найцінніше, зокрема, скрипку Аматі, потім – комуністи,
які прийшли до влади 1948 року. Решта дісталась нечесним людям, які обіцяли
берегти речі під час окупації. Батька вдалося прилаштуватись у якійсь
комунальній квартирі в Дечині, і там я народилась у 1946 році. Перед цим батько
поїхав до Праги шукати роботу, а незабаром забрав і мене з мамою. Житло
винаймали: спочатку маленьку квартиру, потім – двокімнатну в районі Вршовіце, в
якій жили до кінця життя. Батько працював інженером, мама була музикантом,
професором консерваторії.
То Ви теж могли стати музикантом?
Звичайно,
такий варіант був: я спочатку вчилась грати на фортепіано, потім на віолончелі.
А коли закінчувала школу, то постала дилема: чи йти в консерваторію, чи вивчати
мови, які мені дуже легко давались. Я вибрала друге і вступила до Карлового
університету. А коли мені виповнилось вісімнадцять, то вирішила, що серйозно
займусь наукою, і тоді перестала писати свої власні твори, хоч віршувала з
дев’яти років. На ту пору лінгвістика в мені перемогла поезію.
Я дуже люблю свою студентську пору, бо вона припала на
шістдесяті роки, коли в університеті відновились традиції Празької
лінгвістичної школи, викладали відомі вчені, котрі мали до неї прямий стосунок:
Богуслав Гавранек, Владімір Скалічка та інші. Тоді знов настала золота епоха
лінгвістики. Були, звичайно, й такі професори, яких можна назвати «камінними
марксистами», але і в них були цікаві мовознавчі праці. Звісно, я не могла
брати курси у всіх цікавих науковців, але намагалася спілкуватись із більшістю
з них, просила консультації у приватному порядку. І дуже рано, вже на третьому
курсі, зайнялась проблемою емоційної мови, формуванням емоційних знаків. Моя
дисертація мала таку ж тему, а згодом я її розширила і видала окремою книгою.
А як Ви зустріли серпень 1968-го,
введення радянських військ?
Навчальний
рік перед тим я провела в Росії, в Ленінградському університеті, бо отримала
грант для занять русистикою, і повернулась у червні. Ми якраз гостювали у
батьків мого нареченого в Моравії, коли однієї ночі нас розбудила його матір і
сказала, що відбуваються незрозумілі речі. Наречений вранці пішов на пункт
мобілізації, аби збройно протистояти росіянам, але виявилось, що ніякої
мобілізації не оголосили. Тоді ми купили на ринку вапно і писали на стінах
гасла для радянських солдатів: «Повертайтесь назад» і тому подібне. А коли йшли
додому, то побачили, що слідком за нами їде підозріла машина. Ми зрозуміли, що
за нами стежать, додому йти небезпечно, тому пішли в ліс, де провели цілу ніч і
лише на ранок добрались до сусіднього села, до родичів мого нареченого. Потім
сиділи й чекали, бо вже нічого не могли робити. Але ми знали, що все це змінить
наше життя, бо Чехо-Словаччина не буде незалежною країною.
Особисто для Вас багато
змінилось?
Спочатку
ні, бо я ще була студенткою. Та й у 1968 році ми сподівались, що, може, не буде
так страшно. І справді: перші роки були відносно ліберальними, і це породжувало
ілюзії. Затискали поступово. В 1969 році я закінчила факультет, але несподівано
загубили мій диплом, і я цілий рік чекала, поки його знайдуть! Не думаю, що то
був злий умисел, скоріше, просто нехлюйство. До речі, після революції 1989 році
виявилось, що мою аспірантську документацію теж загубили і твердили, що я
аспірантуру не закінчувала. Коли я довела протилежне, то переді мною
вибачились. В 1973-му, коли я закінчувала аспірантуру, обстановка вже стала
набагато гіршою. Судіть самі: я склала всі іспити, написала дисертаційну
роботу, але мені не дозволяли її захищати…
Чому?
Тому що
я не була членом партії! І того виявилось досить! Через те виникали проблеми з
роботою. Був випадок, коли один посадовець, лінгвіст за фахом, запропонував
мені місце на педагогічному факультеті. Я туди прийшла, а він сказав:
розумієте, аби вас прийняти, ви повинні вступити в партію, ідіть і подумайте.
То була єдина можливість працювати – інакше довелось би йти в таксисти або на
подібну малокваліфіковану працю… Я все обдумала і вирішила, що не вступлю. То
був дуже вирішальний момент у моєму житті.
Цікаво, якими мотивами Ви керувались?
То була
партія, яка знищила країну: до неї йшли ті люди, хто став колаборантом, хто
допомагав радянським окупантам. Вибір стояв жорсткий: або станеш колаборантом –
або не матимеш роботи. Мій чоловік, іспаніст за фахом, на ту пору вже працював,
і ми якось могли прожити. Так що роботу на педагогічному факультеті я не
отримала. По великому знайомству мені вдалось влаштуватися в інститут для
підготовки перекладачів, але через рік виш закрили, бо він був, так би мовити,
«політично недостатньо продуктивним». І тоді ми остаточно вирішили емігрувати.
Легко було виїхати з країни?
Що ви –
ні! В перші роки після окупації це вдавалось простіше, а потім усе закінчилось.
Ще довго можна було їхати через Югославію, бо з нею ми мали відкритий кордон.
Були люди, які намагались перейти кордони з іншими країнами, але якщо їх
помічали, то розстрілювали. Нам прислали запрошення на з’їзд іспаністів, але ми
з чоловіком не отримали дозволу на офіційну поїздку. І тоді поїхали нібито в
приватну поїздку в Австрію та Італію, але для цього мали купити квитки на
зворотній шлях. Потім ми добирались окружною дорогою через Іспанію і Францію –
аж до Німеччини. Уже з Відня ми почали писати листи всім знайомим, намагаючись
знайти роботу, і всі до одної відповіді були негативними… Більшість нам радили:
їдьте додому, ніякої роботи нема. Знаєте, тих, хто поїхав відразу, в 1968-му чи
1969-му, зустрічали обіймами, їм всіляко допомагали. Але в 1974-му ми всім уже
були нецікаві – така політика… І це при тому, що становище в Чехії набагато погіршилось!
Але ми вирішили не вертатись і офіційно звернулись до німецької влади. Був ще
такий епізод, що поки ми в Баварії чекали оформлення документів для статусу
біженців, то підробляли на сільгоспроботах – на збиранні перцю. Там було багато
біженців, і не тільки тільки з Чехії, а й з інших країн.
Не секрет, що емігрантам на початку
завжди важко, тим паче – з роботою за спеціальністю…
Чоловікові
вдалось отримати тимчасову роботу: один з його знайомих запросив на півроку
викладати в університеті, і це нам допомогло. Потім на півроку знайшлась робота
для мене в Слов’янському інституті в Кельні. Відтак півроку сиділи без роботи,
опісля знов – робота на короткі терміни. Нарешті у мене з’явились гарні шанси
постійно працювати в Марбурзькому університеті, але мене звільнили з роботи
студенти.
Студенти? Як таке могло статись?
В
університеті були дуже сильні прокомуністичні настрої серед студентів, вони
там, по суті, диктатуру встановили. Наприклад, прийняли рішення що в
навчальному закладі не буде іспитів. Я викладала загальне мовознавство,
російську стилістику тощо, і моїм колегам дуже подобалось, що роблю це
російською мовою. А студенти зажадали, щоб я скасувала один з класів, замість
якого будуть політичні зібрання. Я сказала: «Ні!» І тоді вони зібрали збори й
постановили, що такий професор їм не потрібний.
Якраз на ту пору мій чоловік отримав запрошення до
університету в Арізону, і ми поїхали в Сполучені Штати. Між іншим, це теж було
складно: нам довго не дозволяли в’їжджати в США – я незадовго до того не змогла
скористатись запрошенням до Єльського університету… А після переїзду пережила
шок. По-перше, влітку в Арізоні страшенно жарко, бо навколо пустеля, по-друге, для
мене роботи не було. Але вже протягом першого року мене запросили в Гарвард викладати
російську мову і російську лінгвістику. Там мені теж не сподобалось, бо якась
дуже холодна атмосфера у стосунках між людьми. Потім я ще викладала в
університеті Вірджинії, аж поки на початку вісімдесятих років не осіла в штаті
Індіана, в Блумінгтоні. Взагалі нам, європейцям, дуже важко пристосуватись в
Америці: там інше життя, інші люди.
Чи була можливість приїжджати в
Чехію?
Звичайно,
ні. Мене засудили до півтора року ув’язнення, і якби я приїхала, то мене просто
посадили б у тюрму. Вперше після перерви приїхала в грудні 1988-го, за півроку
до революції. Я могла бачити батьків лише тоді, коли вони у мене гостювали, але
сама не могла до них приїхати майже п’ятнадцять років, і тато мене не
дочекався, помер буквально за кілька місяців до приїзду, у вересні. Мені чинили
всілякі перешкоди, щоб я навіть на похорон не могла приїхати. Так що побачила
тільки маму…
Після вступу до університету Ви
кинули писати. А коли знов почали?
Я не
писала десять років. А потім раптом написала вірш, який вважаю своїм першим
справжнім віршем, бо дитячих до уваги не беру. Це сталось у 1974 році, перед
тим, як ми виїхали, – вірш якраз і виражав отой психологічний стан. Коли
прибули до Кельну, то я почала писати багато і через втрату мови, і через нову
обстановку. Перша публікація з’явилася ще пізніше, коли я вже жила в
Блумінгтоні, причому англійською мовою в американському журналі – мені
допомогли зробити переклад. Чеською друкуватись не було де, бо на батьківщині,
ясна річ, мене публікувати не могли. А потім я знайшла видавництво у Мюнхені.
Видавець спершу поставився до мого рукопису скептично, але потім надовго став
моїм головним видавцем.
Як на неї відреагували в Чехії?
Майже
ніяк, реакція була здебільшого в еміграційній пресі. Вона вийшла в 1984-му році
і дуже сподобалась людям. Друга вже менше, третя – знов більше… Дуже успішною
була четверта книжка, випущена в 1990-му. А потім дві майже не помітили. Тут
знову вмішалась політика, бо видавець, який випустив мої перші шість книжок,
раптом став комуністом! І зараз у Чехії нас знов майже не приймають: екзилу,
особливо американському, важко знайти видавця. Судіть самі: мою наступну книжку
прийняли три видавництва – і в жодному вона не побачилу світ! Нарешті я сама її
видала за власні гроші. Зараз для нас у Чехії знов зачинені двері, але вже
по-іншому. При комунізмі можна було друкуватися принаймні в екзильних
видавництвах, і чеські читачі нами цікавились, хоч і нелегально. А тепер чеські
видавництва нами не цікавляться, а закордонних більше немає. І читачів немає…
А в Сполучених Штатах?
Я ж не
американський поет… Так, у мене в США вийшло дві книжки, на них надруковано
дуже позитивні рецензії. Але то ще багато не значить, бо там ти як краплина в
морі, легко загубитися. Я продовжую писати, друкуватись, виходять переклади
різними мовами. В останні роки я займалась підготовкою антології чеської поезії
ХХ століття, переклала на англійську мову 65 поетів. Взагалі в Блумінгтоні дуже
жваве поетичне життя, поетичні читання у нас проходять щоденно. І мене тут
добре сприймають.
Броніславо, я слухаю Вашу
розповідь і задумуюсь про все покоління чеської інтелігенції, яке поїхало в
еміграцію. У нього доля складалась так само, як і в Вас?
Переважно
так. Ми – це втрачене покоління, а в літературному смислі нас ще називають
«тихим поколінням». Певно, тому, що перед нами були такі люди, як Мілан
Кундера, політичні поети та прозаїки, які в шістдесяті роки гучно заявили про
себе, створили ім’я. Ми дозріли уже в сімдесяті, і в нас не було таких
можливостей, тому старт виявився непоміченим. Але не тільки це. Ми «тихе
покоління» ще й тому, що нам огидні галас, гучна політика, – ми скромні, ми
любимо рефлексію. Я назвала б нас «рефлективним поколінням». Люди, які вийшли
на сцену у вісімдесяті роки, з революцією, знову заявили про себе дуже голосно,
експресивно, вони люблять шокувати чи то грубими словами, чи сексуальними
образами і так далі. Проте будемо справедливі: хоч і повільно, але ми теж
входимо в чеську літературу. Культура знову стає цілісною, а це нове явище,
адже на десятиліття вона була розірвана.
Але є й протилежна тенденція: раніше співіснували масова і
елітарна культури, а зараз маскульт практично все відтіснив, справжня висока
література чи писання про літературу майже нікого не цікавлять, бо, мовляв,
вони погано продаються. У мене є друг, знаменитий у нас критик, але навіть він
повинен друкуватися за свої гроші. Він видає книжки власним коштом накладом по
кількасот примірників, а живе за рахунок того, що викладає. Чи інший прояв цієї
ж тенденції: у 1989 році я проводила літературний вечір, який зібрав понад сто
чоловік, і в мене там украли цілий стос книжок. А сьогодні навіть відомий поет
може зібрати на свої читання аудиторію в двадцять, у десять, а то й у п’ять
чоловік. Книги не продаються, книжкові магазини не беруть поезію, бо власники
хочуть грошей, а їх на поетичних збірках не зароблять. Схоже, що це загальна
тенденція, вона стосується не тільки Чехії…
Після революції 1989 року у вас
з’явилась можливість повернутись. Чи багато людей приїхали назад на
Батьківщину?
Це ще
одна дуже драматична сторінка. Люди ставляться до рееміграції по-різному. Є
такі, що повернулись, але з’ясувалось, що вони тут нікому не потрібні. Мало хто
зумів після повернення адаптуватись і зробити тут кар’єру. Якщо глянути в
такому розрізі, то доведеться вести мову не тільки про «втрачене покоління», а
й про «покоління зайвих людей»… У них тут немає роботи, немає можливості
реалізувати себе. У мене є знайома, відома в світі піаністка Божена Штайнерова,
яка повернулася з Німеччини. Зараз вона вважає своє повернення найбільшою помилкою
в житті і знов збирається працювати за кордоном. Трапляються навіть випадки
самогубств серед людей, які повернулись, а дехто приїжджає на старості для
того, щоб тут померти. Країна змінилась, це зовсім не та Чехія, з якої ми
їхали. Тому багато людей з еміграції не вертаються, зокрема, найвідоміший із
сучасних чеських письменників Мілан Кундера, який живе у Франції. Навіть
приїжджаючи в Чехію, він робить це інкогніто. Ми всі їздимо, тому що ми сюди і
належимо, і вже не належимо. Зрештою, повернення може бути всього лиш зміною
зовнішньої еміграції на внутрішню еміграцію, а в тому мало сенсу…
Я теж хотіла повернутись, навіть на меншу платню,
намагалась це зробити кілька разів, але не знаходилось роботи. Один чеський
університет дуже хотів мене взяти, ми підготували всі документи, зробили
нострифікацію професури, але в останню хвилину посадовці з Міністерства освіти
сказали: ні! Припускаю, що то могли бути колишні комуністи, багато з яких і
досі працюють чиновниками. Спосіб мислення у них залишився все той же
провінційний, комуністичний.
Вів розмову Віктор
Мельник
Прага-Вінниця
Фото автора