Борис ХЕРСОНСЬКИЙ: «Під ударами попси першою гине складна поезія»

128

Народився 1950 року в
Чернівцях, але більшу частину життя прожив в Одесі. Закінчив Одеський медичний
інститут, працював лікарем-психоневрологом в Овідіопольському районі Одеської
області, потім – в Одеській обласній психіатричній лікарні. У роки перебудови
співпрацював зі ЗМІ, завідував відділом «Суспільство» міської газети, поєднуючи
цю роботу з медичною та викладацькою. Двічі обирався до Одеської міської ради.
У 2002 році залишив журналістику остаточно. З 1996 року працював в Одеському
національному університеті, з 1999 – завідувач кафедри клінічної психології.

Автор кількох
монографій в галузі психології та психіатрії.

Вірші пише з юності,
але друкуватися почав дуже пізно – з кінця вісімдесятих років. Перші книги
публікував в Одесі, невеликими тиражами. З 2005 року – регулярно друкується в
Росії та далекому зарубіжжі. У Москві вийшло кілька книжок, більшість яких були
відзначені російськими та зарубіжними преміями. Зокрема, стипендія імені Йосипа
Бродського, австрійська премія Literaris за книгу «Сімейний архів», німецький
переклад якої вийшов у Відні в 2010 році. Книга «спірічуелс» увійшла до
короткого списку «Кращої книги року» 2009 року… Список можна продовжити.
Виступав у Нью-Йорку, Відні, Берліні, Римі, Венеції… Ось, мабуть, і все.

 

Борисе, чим для Вас є
робота з текстом?

Роботою з текстом. Повсякденною і нелегкою, як усяка інша
робота. По суті, натхнення є внутрішнім примусом, чинити опір якому неможливо.

Майже все життя я писав, ні на що не розраховуючи – про
публікації в колишньому СРСР мови не було. А ось неприємності у зв’язку з
писанням та читанням були. Максимальна тривалість допитів у КДБ була вісім
годин поспіль. Правда, до арешту не дійшло. Справа обмежилася частковою
забороною на професійну діяльність. Не могло бути й мови про викладання,
зокрема…

Але з іншого боку – літературна праця є джерелом справжньої
радості, особливо, коли відчуваєш, що вірш вдався. Відчуття це, звичайно, може
бути помилковим, але від цього не стає менш приємним і радісним. Але в будь-який
момент щось всередині може сказати «Стоп!». І цей наказ треба виконувати
беззастережно.

 

Видається традицією
або ж щасливим збігом обставин те, що багато російськомовних письменників, які
мають стосунок до України, були медиками за освітою: Антон Чехов, Михайло
Булгаков, Анастасія Афанасьєва, Борис Херсонський…

Я думаю, що медична професія, навіть якщо мова не йде про
психіатрію – це тісний контакт з душею іншої людини, яка страждає, це постійний
зовнішній і внутрішній діалог. Психіатр обов’язково повинен опанувати
мистецтвом співпереживання Іншого і в той же час він повинен вловлювати
найтонші порухи власної душі… Це ті навички, які можуть допомогти під час
літературної праці. Мова, звичайно, не про літературний переказ конкретних
історій хвороби. Така практика є абсолютно неприйнятною з точки зору медичної
етики. Герої моїх віршів – майже завжди синтетичні особистості, і частка
авторської фантазії при побудові характерів вельми і вельми велика. Цікаво,
коли читач не бачить цього і висловлює переконання, що мої герої – реальні
люди. Я вважаю ці зауваження найвищою похвалою. Але мені здається, що мова та
місце проживання тут не грають великої ролі. Лікарі, які пишуть (це зовсім
інше) і письменники з медичною освітою не є рідкістю і в Росії і в США. Нещодавно
я читав величезний список письменників-лікарів. Вражає! Із сучасних російських
поетів назву хоча б Олену Фанайлову та Андрія Сень-Сенькова.

 

Російськомовна
література в Україні сьогодні представлена рядом яскравим імен. Які у неї
перспективи на українському та російському книжкових ринках?

Про який ринок може йти мова? Серйозна література, особливо
поезія, не має на ринку жодних перспектив. Поезію сьогодні не читають, а
вивчають, і це відбувається не тільки на пострадянському просторі. Під ударами
попси першою гине складна поезія, печерні тексти популярних пісень йдуть до
серця слухача прямою дорогою без найменшої інтелектуальної напруги. А серйозна
сучасна поезія стає все складнішою. Так відбувається і в США, і в Італії.
Нещодавно прекрасний американський поет Марк Стренд скаржився на те, що його
студенти нічого не знають і не хочуть читати. Я сказав, що в моєму місті і в
моєму університеті ситуація дуже подібна. Мені здається, що у Львові справи
йдуть краще. Там поетичні читання більш популярні, серед публіки переважає
студентська молодь, яка досить жваво реагує на вірші. Але і тут справа залежить
від організації. Минулого року мені довелося побачити, що на читання одного з
найкращих російських поетів Олега Чухонцева у Львові прийшло… чотири людини!
Двоє з них були одеситами.

 

Наскільки українські
російськомовні автори є «своїми» в Україні та Росії?

Це дуже болюче питання. До останнього часу російська і
власне українська література України розвивалися окремо. Це було чітко помітно
на фестивалях, де вечори російськомовних і україномовних (не люблю цих
прикметників!) поетів практично не перетиналися, і якщо російськомовні поети і
приходили на українські і білоруські вечори, то зворотного руху не було. Мені
багато разів доводилося чути щось на зразок того, що ми дружимо з російськими
поетами, якщо вони живуть у Росії. І якщо ми і запрошуємо на українські
фестивалі російськомовних, то нехай вони будуть російськими громадянами. На
щастя, ця тенденція різко змінюється в останні роки. Ми дружимо і перекладаємо
один одного. Так, до Берліна свого часу мене запросив Юрій Андрухович, в рамках
вечорів поезії Україні. Із Сергієм Жаданом ми добре знайомі і перекладали один
одного. Я радий, що мої переклади увійшли до книги Жадана, яка ось-ось вийде в
Москві. І все ж… Повної інтеграції немає, та й напевно не може бути. Іноді
доводиться стикатися з російським снобізмом щодо авторів, які живуть в Україні.
Подібні висловлювання зазвичай виходять від абсолютно одіозних фігур і
другорядних поетів. Але їх відрізняє гучність голосів і характерний словниковий
запас.

 

А чи існує якась
підтримка власне з російського боку?

 Думаю, що є якісь
гранти, проекти. Але я ніколи ними не користувався. Мене досить охоче друкують
російські журнали та видавництва. Це, звичайно, прекрасна підтримка. Але в
Україну і моє рідне місто ці книги практично не доходять. А дорожнеча
друкованої продукції робить їх і малодоступними. Один з проектів, покликаних
підтримати російськомовних поетів зарубіжжя, є «Русская премия». Цього року я
увійшов до фіналу, але свого місця поки не знаю.  Інститут Російської Премії охоплює весь світ.
Спеціальної української програми немає. Або мені про неї нічого не відомо. В
Одесі іноді проводяться фестивалі, на яких виступають прекрасні поети і
письменники з Росії. У Києві є фестиваль «Київські Лаври», на якому виступають
і грузинські поети, і польські, і російські, звичайно. У цьому величезна
заслуга Олександра Кабанова. Два роки ми проводили «Ехо Київських Лаврів» в
Одесі. Це була суто приватна ініціатива.

 

І насамкінець
побажання читачам від Бориса Херсонського.

Продовжувати читати. Незважаючи ні на що.

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!