«Більшості політична свобода не потрібна». Юрій Андрухович про користь Майдану та справжню незалежність

917

Цього року незалежній Україні виповнюється тридцять. Ювілей спонукає згадувати, рефлексувати та прогнозувати. Спеціально для НВ журналістка Оксана Шевченко поговорила про минуле, нинішнє і майбутнє України з письменником Юрієм Андруховичем.

— Незалежній Україні тридцять. Вам було стільки ж, коли вона народжувалася. Які спогади збереглися в пам’яті про ті часи?

— Я пам’ятаю тривогу, яка огорнула нас, коли ми дізналися про події 19 серпня. Ті ж, які згодом назвали путчем. Здавалося, що над Україною нависла небезпека. Власне, майже такі ж слова вписані і в Акті проголошення незалежності України. На щастя, найгірші наші прогнози не виправдалися — путчистам в Москві чинили серйозний опір, а в Україні і взагалі не було видно наслідків цього перевороту.

У той день ми з моїм другом Віктором Небораком саме поверталися із Запоріжжя, з II Всеукраїнського фестивалю Червона Рута, де виступали в літературній програмі. Приїхали до Львова — і з полегшенням побачили, що синьо-жовті прапори залишилися висіти на своїх місцях, ніхто нікого не укладав в душогубки. Але всі наступні дні пройшли під знаком протистояння.

24 серпня ми з батьками періодично включали телевізор: попередньо було оголошено, що цього дня має відбутися надзвичайна сесія Верховної Ради. Однак телеканал не міг включити сесійну залу, а після включення депутати ще довго з’ясовували, яким має бути текст…

І, врешті-решт, все завершилося великим тріумфом — більшість депутатів віддали голоси за. Лише ближче до вечора прийшло усвідомлення того, що ми вийшли зі складу Радянського Союзу.

Це була надзвичайна радість. Однак була й ложка дьогтю, я був розчарований рішенням про проведення референдуму, яке протягнув Кравчук. Я вважав, що це боягузливий крок назад, який знімав відповідальність за рішення з Ради і перекладав на народ. Виникало питання, чи проголосують за на Сході, де було багато російськомовних промислових міст.

На щастя, референдум також став тріумфальним.

— Запам’яталися якісь особливі моменти?

— Було важливо, що тоді прозвучало саме слово Незалежність.

Цього разу обійшлося без загортання в папірці, як це було з проголошенням державного суверенітету. незалежність проголошувалася прямим текстом та ще й незалежність не УРСР, а України.

Тоді обговорювалися й інші назви — Республіка УкраїнаУкраїнська республіка. Пам’ятаю, як один з депутатів сказав: «А якщо наш народ вирішить, що ми хочемо бути монархією, а ми в назву внесемо республіка? Назвемо Україна, щоб було на всі випадки життя». Так залишилася назва одним словом.

— Станом на тепер ми продовжуємо домагатися незалежності. Чому так, як думаєте?

— Я не хочу приділяти багато уваги країні-агресору. Але насправді неможливо говорити на тему незалежності абстрактно, не згадуючи, від кого ця незалежність і за що ми, власне, боремося.

Коли з розпадом світової колоніальної системи приблизно в 50−60-х роках минулого століття на карті світу, в так званому Третьому світі, виникло багато країн, жодна з них не стояла перед такими викликами, перед якими були і залишаємося ми, маючи дуже особливу геополітичну ситуацію між Росією та Заходом.

У своєму другому романі Московіада, який вийшов у 1992 році, коли нашій незалежності, підтвердженій референдумом, було всього кілька місяців, я від імені свого героя кажу, що якби Той, хто роздає географію, порадився б зі мною, то я попросив би його ні про яке місце, тільки не про те, куди ми потрапили. Але Він не порадився, і тому ми не маємо вибору.

Але це насправді непогана мотивація вдосконалюватися, працювати над собою і ставати сильнішими. Те, що агресивність сусіда досягає рівня манії першої особи, яка вже пише історичні статті про те, що ми не маємо права на незалежність, ми не народ і т.д., має робити нас сильнішими. Так сталося в 14-му році.

— У вашій творчості, в новому романі зокрема, чимало місця відводиться рефлексії про місце Героя в історії. Як щодо героїв у нашій історії?

— У вересні 1989 року я був на з’їзді Народного руху, і там серед інших виступав філософ, який має знакові ім’я та по батькові і знакове ж зараз прізвище, — Володимир Ілліч Голобородько.

Він дисидент і інтелектуальний провокатор, тому я слухав його з особливою уважністю. Так ось, він сказав тоді, що наше гасло «Слава Україні! Героям слава!» промовляють з неправильною інтонацією.

Перша фраза має звучати зі знаком запитання: «Слава Україні?», а друга частина — як заперечення: «Героям Слава!» Тобто Україна різна, а герої  ось кому насправді Слава!

Зараз така позиція викликала б обурення, тому що це гасло після 14-го року стало дуже популярним, навіть футболісти надягають форму з ним (сміється), але істина полягає в тому, що України зараз не було б, якби упродовж всієї її історії не з’являлися індивідууми, які замикали на собі багато речей. Герої. І тому цінність окремого людського життя і роль особистості в нашій історії неможливо переоцінити. Її фактично зробили особистості.

Неодмінною складовою при цьому є жертовність, здатність бути прикладом для інших і вести за собою.

— У нас зараз є такі особистості?

— З недавніх часів у нас з’явився пантеон, який відкриває «Небесна Сотня», додамо до нього, безумовно, сотні і сотні тих, хто віддав життя на війні. Але, мабуть, не тільки вони.

Однак проблема в тому, що таких осіб не завжди розрізняєш в неекстремальних ситуаціях. А серед простих людей всі ці тридцять років поширена ідея, що політика в будь-якому випадку — бруд, чесних політиків не існує, вони всі брехливі і нікому довіряти не можна.

Можливо, саме з цієї причини в Україні досі не з’явилися особистості, які були б визнані авторитетами і змогли б вести за собою.

— Українці занадто недовірливі?

— Так, дуже недовірливі, однак при цьому чомусь люблять всілякі лохотрони (сміється). Але, можливо, саме такий наш шлях.

—  А що таке свобода особисто для вас? Чи потрібна вона вам для щастя?

—  Безумовно. Мені дуже важко уявити ситуацію, якби мені довелося народитися білорусом і жити в сьогоднішній Білорусі. Я вдячний долі, що Україна так далеко від цього стандарту, в якому перебуває Білорусь, — несвобода тисне на них протягом майже тридцяти років.

Я не знаю, що робив би! Напевно, емігрував. Але це своєрідна операція над самим собою. Це як видалення півкулі мозку, і невідомо, чи друга півкуля запрацює. Нейрохірурги розповідають про справжні дива, коли при видаленні однієї півкулі інша бере на себе її функції. Це як в комп’ютері перекинути всю інформацію з диска С на диск D. Але так трапляється далеко на завжди, і є ризик багато втратити.

Насправді свободу по-справжньому цінують тільки тоді, коли втрачають. Ми були дуже близькі до цього під час Майдану. Коли здавалося, що все висить на волосині, залишилися лічені години — все догорає, завіса від диму зі спалених шин розвіюється, і залишилася якась жменька людей, готових за це померти. Ось тоді було відчуття дуже-дуже близької втрати, проте вона, слава Богу, не сталася.

— Але відчуття можливої втрати тоді було далеко не у всіх, і свобода — цінність не для кожного, на жаль.

— Ми зараз можемо лише припускати, що було б, якби останніх відчайдушних дотиснули. Що тоді робили б інші люди, як би вони реагували. Таксист у Харкові говорив тоді дуже просто: «Очільників пересадять, а всі інші розбіжаться». Він мав чітке уявлення, як воно буде. У мене такого ясного розуміння немає. Але я думаю, що все було б набагато складніше. Припускаю, що розгорнулися б драматичні події по всій Україні.

А те, що більшості політична свобода не потрібна, — це закономірність для всіх країн.

— Для всіх? Не тільки для «постсовєтікус»?

—  Це людська закономірність. Люди хотіли б мати, скажімо, свободу не платити податки. А ось боротися за свободу слова, преси? Нууу, нехай за це виходять журналісти, їм за це гроші платять. Звичайно, в різних суспільствах різне співвідношення пасіонаріїв і інших людей, але зазвичай більше тих, для кого політична свобода в ієрархії цінностей не на самому верху.

— Ваш новий роман Радіо Ніч — це, по суті, варіація на тему, що було б, якби Майдан програв. І вже не раз чула думку, що Андрухович все ще може виявитися пророком. Як ви оцінюєте ризики того, що наш програш іще попереду?

— Якщо зовсім чесно відповідати, то мені вже не вистачає якогось наступного Майдану. Я виявився залежним від ситуації. Думаю, що країна буде неодноразово це повторювати, і сподіваюся, що цього не станеться з колосальними людськими втратами, що це не буде так фізично жорстоко і болісно. Можливо, все відбуватиметься на іншій локації: навряд чи втретє все буде зосереджено на Майдані Незалежності в Києві. Але, об’єктивно кажучи, Майдан — дуже корисна для українського суспільства ситуація. Коли ми знаходимося (не просто перебуваємо, а боремося, відстоюємо себе) на ньому, то проходимо через певне очищення.

А з нашими нинішніми реаліями, то тут можливі будь-які несподіванки, і я не наважувався б нічого передбачати. Ми всі розуміємо, що владу сьогодні уособлюють люди непрофесійні і некомпетентні в питаннях керівництва країною, однак вони дуже професійні в роботі з масовим споживачем їхнього самопіару. Ми маємо справу з шоубізнес-технологіями, які використовуються на політичному рівні.

Саме тому дуже складно прорахувати їхні можливі кроки. Мені незнайомі ці ситуації і ці технології. Мені це так само незрозуміло, як жарти 95 кварталу. Я просто не можу сміятися над ними, вони не здаються мені смішними. Тому я і не можу нічого спрогнозувати. Може бути все що завгодно.

— І наостанок. Історія знає випадки, коли люди зберігали внутрішню свободу в умовах жорстких обмежень, навіть в катівнях. Як вирощувати таку свободу в собі? Як зберігати?

— Внутрішня свобода на те і внутрішня, що її неможливо в тебе відібрати, якщо тільки ти сам цього не захочеш. Однак деякі хочуть, на жаль. Вони продають її за посаду, статус, машину або гаджет. Але якщо є впевненість в тому, що свобода є вищою цінністю, яку треба в собі зберегти, то її просто треба зберегти. Відстояти. І це насправді нескладно. Зовсім нескладно.

life.nv.ua

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?