Албанія, яка до України географічно ближча, ніж Франція, Іспанія і
Португалія, досі залишається для нас «терра інкоґніта». Тому гріх не
скористатися нагодою і не розпитати швейцарську письменницю албанського походження,
яка відвідала Київ (і не лише Київ) з ініціативи Посольства Швейцарії і в
рамках «Франкофонії».
Бесса Міфтію пише зворушливі романи про Добро і Зло, кохання і смерть,
справедливість і жорстокість. Хоча на своїх перших трьох романах вона
«застрягла» на албанській темі, все ж головне для письменниці – не зовнішні
обставини оповіді, а світ людських душ. Адже її професійні інтереси – як
філософа, викладача й літературознавця – полягають у царині творчості Ніцше і
Достоєвського, найдосконаліших знавців людської душі…
Бессо, як ви потрапили до Швейцарії?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я й не сподівалася коли-небудь
побачити цю альпійську країну на власні очі. Просто жила собі й писала вірші…
Та якось мене запросила одна знайома албанка, яка переїхала до Швейцарії.
Спершу мені не дуже сподобалося в Женеві, я й гадки не мала там залишатися. Але
сталося так, що у Швейцарії я зустріла чоловіка, в якого закохалася. Коли
повернулася, він потелефонував і запитав, дуже здивований: «Куди ж ти поділася?
Коли ми побачимось?» Я пояснила, що албанці не мають можливості їздити до
Швейцарії. «Хіба що поберемося», – пожартувала я. «То давай поберемося», –
запропонував він. Так я стала швейцаркою.
Романтична історія… Складно було на початках?
Мій диплом у Швейцарії визнали,
але роботу знайти було складно, довелося починати все з нуля. Одна знайома
психоаналітик запропонувала допомагати їй під час сеансів. Одночасно я
працювала над дисертацією про Достоєвського. Поступово звикала до Швейцарії,
бажання повернутися до Албанії зникло. Адже такої роботи я б там не знайшла. На
жаль, інтелектуалів у Албанії не цінують. До європейського рівня там ще далеко.
Моя батьківщина відстала від Євросоюзу мінімум на п’ятдесят років. Так само, як
Україна. Мабуть, тому я почуваюся тут, наче вдома.
Невже так схоже на Албанію?
Надзвичайно! Сьогодні нас возили
до школи – це ж копія моєї школи! У нас усе було збудоване Радянським Союзом.
Коли я гуляла Сімферополем, була впевнена, що потрапила до Албанії.
На жаль, в Україні дуже мало знають про вашу країну. Скажімо, з письменників,
крім Ісмаеля Кадаре, важко когось згадати…
Кадаре – автор передмови до моєї
першої книги. Мій батько був його близьким другом. Ісмаель Кадаре якось сказав,
що саме від мого батька він уперше в Албанії почув слова свободи. До речі, геть
усі твори Кадаре – який висувався на здобуття Нобелівської премії – перекладено
французькою. Він дуже відомий у Франції.
Про що писав Ісмаель Кадаре у передмові до вашої книжки?
Про те, що я друга в історії
албанка, яка пише художню літературу французькою мовою. Перший такий унікум жив
у XVIII ст. і залишив по собі тільки один твір. Було також чимало албанців, які
писали італійською, грецькою мовами.
Чи можна сказати, що албанські письменники обслуговують владу – так
само, як за радянських часів виконували замовлення влади українські
письменники?
Справді, раніше автори писали
лише те, чого від них вимагала влада. Інші – скажімо, Кадаре – зверталися до
фольклору і, вкладаючи у давні перекази сучасні ідеї, намагалися дійти таким
чином до читача. Але здебільшого література лишалася ідеологічною зброєю. Утім,
Радянський Союз хоч і імпортував свою систему в Албанію, та все ж у полегшеному
вигляді.
Албанія – чи не головна тема ваших творів.
Так. Перший мій роман «Моя
легенда» розповідає історію кохання трьох людей. Звичайно, у Албанії. На перший
погляд, нічого особливого не відбувається. Але я використовую цей сюжет для
того, щоб сканувати суспільство.
Другий роман – «Сповідь друга,
який зник». Це прогулянка комуністичною Албанією, якої вже не існує. Третій, з
яким я, власне, приїхала до України – «Кохання за часів комунізму». Троє жінок
через двадцять років повертаються до Албанії на запрошення подруги, яка
виходить заміж. І вони, наче Шахерезади, розповідають одна одній історії
кохання. У цьому романі я вже виходжу за межі Албанії – половина подій
відбувається за кордоном.
Отже, можливо, ваша наступна книга вже не стосуватиметься Албанії.
Іване, ви вгадали. Я справді
почала четвертий роман. Це буде роман примирення, адже йдеться про кохання між
сербом і албанкою. Знаєте, Сербія і Албанія завжди воювали…
Дія у романі відбувається не в
Албанії. Хоча, на мій погляд, комуністична епоха була дуже багата на цікаві
сюжети. Дивно, Албанія – моя батьківщина, але там, де я живу нині, у Швейцарії,
це закордон, далека екзотична країна. Мабуть, тому я постійно подумки
повертаюсь туди, вигадую різні історії…
Виходить, Албанія, яку ми бачимо у ваших книжках – вигадана?
Це моя Албанія, яка дуже нагадує
справжню Албанію.
Вважайте, що мені неймовірно
пощастило. Я отримала шанс вільно думати і висловлювати свої думки. Мій батько
намагався вголос казати те, що думав – і потрапив до психіатричної лікарні…
Він був дисидентом?
Так. Батько насмілювався
критикувати тодішню радянську літературу. Він захищав митців, які потрапляли за
ґрати, наполягав на свободі слова… Історію своєї родини я змалювала в романі
«Сповідь друга, який зник». До речі, мій батько опинився у тій самій камері, де
тримали фашистів, проти яких він свого часу воював. Це жахливо…
Чи пускають вас, доньку дисидента, до Албанії тепер?
Я швейцарка, тож можу вільно
пересуватися світом. Я не емігрантка і не просила політичного притулку. Тому
ставлення до мене інше.
Бессо, як ви почали писати французькою? Це ж непросто – творити чужою,
по суті, для тебе мовою!
Писати французькою почала
випадково. Вдома писала поезії албанською, бувало, перекладала їх англійською.
Ті, кому пощастило вивчати іноземні мови, дуже пишалися цим, поводилися, як
сноби.
У Швейцарії виникло бажання, щоб
мій чоловік і нові друзі прочитали те, що я писала албанською. Взялася
перекладати. Результат був вражаючим – жодної помилки! Мої стосунки з
французькою мовою цілком можна назвати містичними. Після публікації цього
перекладу мене запросили до Женевської асоціації авторів. І тоді я сказала собі:
Албанія – напрочуд цікава тема для книжки. Чому б не написати таку книжку
французькою мовою?
Чому вас навчила власне Швейцарія – країна, яку можна назвати
цілковитою протилежністю Албанії?
У Швейцарії я почуваюся напрочуд комфортно, бо увійшла в коло
маргіналів. Себто митців, для яких гроші не мають значення, інтелектуалів, які
зацікавлені не лише в зароблянні. Такі люди є в будь-якій країні. Але Швейцарія
відрізняється тим, що там митці мають, за що жити, вони не на вулиці.
Швейцарія навчила мене передусім
толерантності, адже в цій країні почуття «краю» відіграє дуже важливу роль. А
моя Албанія знаходиться на краю Балкан, Балкани ж – на краю Європи. Звичайно,
ще в дитинстві і замолоду, дякуючи батькові, я пізнала, що таке толерантність,
але вповні розвинути в собі це почуття зуміла тільки в Швейцарії.
Також я навчилася пунктуальності,
набрала звички до комфортабельних умов життя. Розкошів не люблю, але комфорт
обожнюю. Люблю бути в теплі.
У Швейцарії я зрозуміла, що не
треба боятися самовдосконалення. Там я не мушу боротися за виживання. А в
Албанії митці і викладачі продають банани на вулиці. У них немає часу навіть
книжку почитати.
Чому для своєї дисертації ви обрали саме Достоєвського й Ніцше?
Є дві причини. По-перше, я
змолоду захоплювалась їхніми творами. Це два велети, які змогли зазирнути на
саме дно людської душі. Глибше спуститися неможливо. По-друге, Достоєвський і
Ніцше в Албанії були заборонені. Толстого вшановували, а Достоєвського
забороняли…
Дивно, у Радянському Союзі Федора Михайловича ніхто не забороняв…
А в Албанії надумалися. Світ
Достоєвського – це світ тіней, тож для соцреалізму він був надзвичайно
небезпечний. На той час не було жодного перекладу його творів албанською мовою.