Бесіди. Михайло Сидоржевський – Григорій Штонь

706

Г.Ш. Вам, Михайле, не здається, що кожен з нас народжується заради рощення певної суми запитань? Додам ще й таке: насипана у нас не знаю коли і ким сума нейронів оформлюється у запитальний жмут без участі мойого і тільки мойого мозку..

М.С. Хочете сказати – ми щомиті керовані? Але ж хіба те, що відповім вам я, хтось знає наперед. Хто? І що саме я відповів би без вас? Ви помічали – якусь назву забудеш і про неї запитуєш. А той, кого запитуєш, теж забув. Виходить, я на нього впливаю. Станом ступору. Чи тупості.

Г.Ш. Не перебільшуйте! Кожним бажанням (наразі – виглядати самоіронічним) ми думку підфарбовуємо. Як жіноцтво – губи. Була Настею, а стала Бріджіт… Підказуйте!

М.С. Бардо.

Г.Ш. Угум… Тупий тільки я. Гаразд. Змісти народжуються… У тому числі й у процесі письма. Чи то пак творчості. Виходить… Слухайте уважно – виходить, що ми переносимо на папір чи на екран комп’ютера не сумарний «пиріг» зі слів, а сенс, смак, алюзивні всілякі навіювання. Спричинювані контактами моєї геніальності з вашою. Не геніальних письмаків не існує. Особливо – в Україні.

М.С. Якщо взяти до уваги мову, можу частково погодитися. Аби виглядати просто розумними, її псують. А вона знає і вміє все.

Г.Ш. Наприклад.

М.С. Хляповиця. Тільки не варто брати до уваги лише семантику і звукові її обгортки. Мова – не цукерка. Казати і писати – не одне й те саме… Багато разів і по-різному повторюється переконлива загалом думка про те, що велика російська література привернула до себе увагу – і стала великою – тоді, коли заповзялася шукати відповіді на «вічні» запитання: «Чим і ким є людина?», «Задля чого я живу?», «Чим є для мене світ?». Достоєвський, Салтиков-Щедрін, Чехов, Платонов, трохи Бунін, трохи, не можу з абсолютною певністю сказати, хто cаме іще цим всім печалилися, переймалися. Забув про Гоголя, хоч його творчий «питальник» більше виражальний і через те – український. Росія – то проповідництво або ж претензія на нього. Але менше з тим… Судити про світ, пізнавати світ, виражати світ – заняття різні. До того ж світ не може бути, скажімо, тільки толстовським чи гоголівським. Але ви, бачу, переймаєтеся не екзистенціями, а якимось підсумками. Може, не ображайтеся, це пов’язано зі старістю? Не такою молодою, як у вас, але й такою теж.

Г.Ш. Це, друже, не пов’язано ні з чим, а просто існує. Замолоду – в загашнику, а згодом – скрізь. Дитиною бачив одне, юнаком на тому саму місці, якщо приміром, взяти до уваги дівчат, інше, старшим бачиться ще багато чого. Але – з прикінцевими вже відповідями, які падають з неба. Не християнського і не космологічного. Просто падають. Як сніг. Який біліє, синіє, іскриться… Забудемо про літературу – вона всього лиш жінка. Феміністки, переконаний, сказяться, тоді додам, що й чоловіки – всього лиш чоловіки. Тоді на черзі – душа… Ні, вона теж хай свята, але хвойда. Те саме стосується цивілізації. Інша справа – людський Дух… Чи не людський, а людиною вирощуваний. На різних ґрунтах і з різною культурою за ними догляду… Тут важко сказати щось доказово певне… Так ось, Дух з Життям поступово розминаються. Дух зависає над Розумом, Досвідом. І що він тоді бачить? Формула Ейнштейна, базікання Марксів-Енгельсів, умовисновки Грушевського – то спам… Культурна, а з тим і соціальна трагедійність фінішуються Смертю. Проте що в ній трагедійного? Душа міняє тіло на тіло, а Дух прозріває. При тому, незалежно від примножуваних знань.

М.С. Не спішіть. Ваші на все це відповіді всього лиш ваші. Чи, як ви там сказали – ті, що падають. Нізвідки. Приходить час, і вони з’являються. Не для кожного і не в кожному. Будемо триматися письменства, аби все це бодай унаочнити.

Г.Ш. Я б не радив. Письменник багато чого всього лиш ословлює, виражає. Краще зафіксуємо одне – у процесі творчого дозрівання… Це не надто видзігорно?

М.С. Яка різниця? Головне – творчого.

Г.Ш. Свідомого і несвідомого. Цей додаток приймаєте?

М.С. Відчуваю, до чого ви хилите. Письменство – всього лиш професія. Плюс Достоєвський. Плюс Коцюбинський. Як самопіддослідні. Свідомі і несвідомі. У процесі старіння чи, як ви кажете, розвиднення їм стає зрозумілим те, що можна спізнати й без них. Навіщо тоді література?

Г.Ш. Для фіксації осягнутого. Ви мене змушуєте до формулювань ще не народженого. Бесіда – то процес. Навіщо література? Залежно кому. Для Григора Тютюнника – задля народження Григора Тютюнника. Не менше, але й не більше… У кінечному рахунку те саме стосується й Беккета чи Камю. Але не стосується просто пишучих романістів, які продукують спам. Його народ чи народи потребують, як худоба сіна. Чого хмаритеся?

М.С. Надто грубо… Часом здається, що нас не потребує ніхто. Крім самих нас. Поки Україна і її незалежність залишалися мрією, до тої мрії тягнулися. А коли незалежність стала реальністю – про літературу забули. Неіснуюче цікавіше.

Г.Ш. Ще одна істина. Ви теж старієте. Живуть і пишуть поки мало що тямлять. А розвиднілося… Я, здається, повторююся. Проте варто дещо з роздвидненого бодай назвати. Реальність – теж спам. Реалізм чіпати не буду. Як всього лиш наукову придумку. Що більше говориш чи пишеш, то більше прибріхуєш. Це додаток до спамовості мистецтва в цілому. У сибірському містечку, де я трохи жив, височіли гори шахтних відходів. Не вугілля там і тоді називали породою. Її навалювали й навалювали. Разом з рештками антрациту, який з часом спалахував. Синім, рожевим, червоним полум’ям… Піраміди з самопідсвіткою. Навіть зараз чую ляскіт вагонетки, яка на чолопку конусу (згадав – терикону) саморозвантажувалася. Виглядало це громіздко і гарно. І малопотрібно. Не тоді, коли це бачиш, а коли про це думаєш З роками все більше й більше…

М.С. Думання усамітнює. Я це відчував, коли дивився на батька… Не хочу вживати слово «смерть», але ви вже про неї обмовилися. Як про щось за мистецькими мірками трагедійне, а за іншими – малозмістовне. Погоджуватися з цим не стану і не хочу. Дух – теж надто красиво. В містечку з териконами існувало й існує Життя. Смерть – його органічна частка. Трохи, мабуть, не точно. Може, тільки для вас. Для мене теж, але якось інакше… Що ми найбільш пекуче любимо? Те, що приречене на згин. Тютюнник недарма писав про одвічну загадку любові. Для нього і в ньому трагедійної. Боюся запитувати і все ж запитую – чому? Бо люблена ним глибоко українська людина вмирала. І зараз цей процес продовжується. То що – займатися саморозвиднюваннями? Вибачте за різкість, яку самі й спричинили.

Г.Ш. Нема за що вибачатися. З усіх думок треба здирати обгортки. І пробувати ті думки на живий, тобто свій смак. Правда, багато чого при тому злизується. Але смак залишається. Старість дегустує, а молодість смакує. Ловко, проте тільки й усього… Триматися заданої теми важко. А яка у нас, забув, тема?

М.С. Питання і відповіді. Прижиттєві і наджиттєві.

Г.Ш. Ви так вважаєте – над? Згадав – явлювані нізвідки. Це було сказано зопалу, Мною ще не розігрітим. Мені завше кортіло… А з вами ще більше… зробити розтин поняття Життя. Не смертодійний, а суто пізнавальний. Я трохи надужив поняттям спам. Поміняю його на слово «дурниці». Зараз кажуть – дурня. Так ось мене вже абсолютно не цікавить життя «реалістичне». Тобто багато чого в ньому є й буде духовно споживним, але не так грубо й нахраписто, як, вибачте, у житті. Тавтологія поки що вимушена… З часом у багатьох в собі і довкіл себе подіях, відчуттях, проступають загальні місця. Загальщина. До неї належить (звісно не гамузом, не вся) любов до України. Є любов вишивана, є любов тютюнниківська, є стусівська, а є й та, що падає з неба. Запахами, польовими далечами, сльотою. Пригадую один день ще сільського мого дитинства. З вуличною дорогою з самого мокрого льоду. І на тій дорозі хитливий силует високого хлопця… А в хаті Штоньової Гапки я перед тим чув розмову про її сина. Десь загубленого на війні. І побіг назад у Гапчину хату і там закричав; «Степан!!!». – «Де?» – «На вулиці!». Букет того крику складніший від сльоти, хатнього жіночого суму, складніший від мене самого. Але в мені і мною явлений. Запах нагідок, матіоли, дикої ружі, ріллі, свіжого стерновиська – це все теж не матеріальне… Подовжу себе ностальгійними сибірськими муками, зрадами, літературною боротьбою з народною мовою, пісенними обпіками, батьківством, запитаннями: «За що? Нащо?..». Чим те все було і лишається? Мною, що бачить і чує і, напевне, тямить не мозком, а Духом.

М.С. Гадаєте, він відвойовує в кожному з нас якусь автономність? Я слухаю вас і з усім майже згоден, але принципово тримаюся переконання, що небо, де земне перетворюється на духовне, є, було і буде національним. Нашу літературу звинувачують в загумінковості, традиційності, чужомодерності. Проте як можна відстоювати духовну осібність і не любити, умовно кажучи, загальність? Всіх до метеликів не призвичаїш. Та й нащо? Це я кажу у відповідь на ваші кпини з вишиваної любові. Японія, Індія, Китай, Венесуела теж по-своєму вишивані. То й що? Любов – це співчуття. Чи ви критикуєте, не співчуваючи? Ставлю питання саме так, аби не продовжувати балачки про любов «високу» і простонародну. Простота високо- або й надінтелектуальна.

Г.Ш. Запахло сваркою. До речі й Життя – то сварка… Я справді нікому не співчуваю. У тому числі й собі. Пес є псом, Штонь є Штонем. Якщо ним став. Пригадуєте словопару «літературний процес»? В Інституті літератури, де поезію, прозу і драматургію науково опошлювали як насамперед служку ідей, процесом називали вірність чи не вірність соціреалістичній догматиці. Тепер – ідіотиці постмодерну. Терикони книжок, журналів. І зблиски в тих териконах вогників двох-трьох путніх слів про Тютюнника, Шевчука, Дрозда. Художньо живих найперше тому, що іманентно розсварених. Трохи замудро? Терпіть. Літературою рухає не Любов, а Мука. У тому числі й Мука самовираження. Без неї не було б Стуса, Андріяшика, Вінграновського. Аби ні з ким словостратно не сваритися, ставай собою. У процесі сварки, чи, як у Вінграновського, без – не уточнюю. Головне – ставай. Попри назирацькі окрики чи підтримки Шамот, Новиченків, попри бездарну галіматью кадебізованої докторальної і кандидатської сволочі. І – не сволочі… Літературний процес – поняття отарне. Хоч він існує. В мові, в контекстах, в нейронних перегрупуваннях. Більша половина того, що ословлюємо – не наше. Сидиш день, сидиш два, шукаєш свого і тільки свого початку. І раптом пішло-поїхало. Тільки встигай записувати. Якщо врешті-решт порозумівся із загнаним в тебе словником, з Природою. «Тиха украинская ночь…» Колись я од цього дурів.

М.С. Шістдесятництво теж вилом. З радянської нормальності. Або із звиклості. Зараз-зараз… Змайнуло ніде і ніколи не читане… У когось я прочитав, що жоден із практично хлопчаків прихрущовського часу не повторював ні Малишка, ні Рильського, ні Стельмаха, ні Гончара. Про перегуки не кажу нічого, вони більшою мірою читацькі. Так, як в мені прозвучав потім Симоненко, не звучав до того ніхто. Нагнибіди, Ющенки оспівували, а розбуджений черкаський младопартієць заговорив… Саме заговорив… піфійно… Що його до цього змусило? Ви наполягаєте – художня й духовна зрілість. У кого? В учорашнього студента? І чого ж зараз він прочитується спокійніше? Де були ваші ніби вічні духовні небеса до «Дороги до матері»? І чому вони то прозирають, то ховаються? Згоден – над літературними вуликами. І над бджолами дикими… Земля, а з нею й Життя час од часу вибухають запахами… духоносними. Що є першим – запах чи мед ніби не підлягає спрощенням. Але я дозволю собі спростити – життя вибухає певними смислами першим. А література ті смисли визбирує.

Г.Ш. Визбирує й сморід. Знову супитеся? А чого? Ми говоримо про різне. Ви про, грубо кажучи, соціум, я – про келії. Часом теж схожі до відхожих місць. Зазирнімо у себе. Чи не зазираймо… Святість літературного ремесла – казочка. Якби воно продукувало тільки Любов і Любовію дихало, можна було б на нього молитися. Але молимося тільки ми. Роботою. Перегонкою перги у медові настої, які в бібліотеках зацукрюються. Пропоную сьогодні скоротитися. Я – на твердженні, що Література зі світу висмикує. А ви?

М.С. Навпаки – вона олюднює світ. Ваша, до речі, десь читана думка.

Г.Ш. Мастак. Це я про себе. Долучатися до феєрверків.

(Далі буде)

“Українська літературна газета”, ч. 1 (267), 17.01.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Прокоментуєте?

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!