(Продовження. Початок у ч. 1 УЛГ)
М.С. А чому феєрверки? Так ви минулого разу назвали вдало сформульовану думку.
Г.Ш. Назвав і забув. Мав би забути. Якщо продовжуєш думати… Постріли наперед готовими кольоровими наборами – забавка. Філософія теж забавка. Коли нею називають переливання з одної голови в іншу сентенцій, суджень суто професійного ґатунку і походження. Не забувайте, що й письменство – професія. Багато в кого доведена до певного, навіть вражаючого блиску. Набоков, Бродський. У нас… Їй-право не знаю, хто в Україні так блискуче бавився словами і образними наборами. Пробував Семенко, пізніше – Драч. Зараз – Тарас Федюк, але він вистрілює гірляндами сенсових новотворів. І ними мислить. Любив цю справу і замовклий Вітя Неборак. І Станіслав Вишенський. Правда (я про Станіслава) на грані т.зв «заумі». Проте поезія як мистецтво (цілі табуни віршогонів вважають себе до нього причетним) – то не лише «цирк на дроті», а й обов’язкова висота. Чого напружилися? Ми ж домовилися: незгода – то бесідний здобуток. Немає і не повинно бути непохитних істин. Інтелектуальна вежа, трон, фортечні художні мури – то атрибутика бездарі. Хворої на себе.
М.С. Ви мене розпружили. Оцим феєрверком довільностей. Якщо ви ними бавитеся – воля ваша. Але, відчуваю, вірите в щасливу незалежність істинного таланту від багато-багато чого? Залишимо у спокої тиранічність держави. Тим більше, що в Україні самодостатньої держави поки що нема. Як чогось напрацьовано самопідзвітного. Не стану чіпати й цілого набору диктатур: форми, змісту, взятих у спільники контекстів. Читач теж хай собі куняє… Чого не дозволено сумлінню. Моєму, а не чийомусь. Десь я читав чи чув – бранці сумління. Згадав – дисиденти. Шаную і схиляюся, але я не про це. Той чи той світогляд і те чи те до світу ставлення до Слова кличуть теж. Інколи – жертовно. Проте не завше і не скрізь соціум заморочний, злочинний, нестерпний. Ви, навпаки, вважаєте – завше. Поки з нього не видряпаєшся. Дайте сказати – не існує суджень остаточних. Кожне з них по-своєму полемічне. Надто коли їх обліплюють судження додаткові, уточнюючі… Проте зверніть увагу на співвідношення людей, що галасують, і тих, що совісно мовчать. Один чи одна на сотню. Про мовчунів затурканих чи просто сумирно недалеких – іншим разом. Совісність – риса кандальна. Хто і що її одягає на душу – не скажу… Принаймні, не спадковість. Те саме – совісність літературна. Її підживлює соціум. Саме в ньому красу катують. Я найперше про це. Сама краса теж кат знаменитий. Вона ж є скрізь. І скрізь беззахисна. Врятує вона світ чи не врятує – побачимо. А її бачимо чи бачать вже, Ті, хто живе на барикадах Духу. Не елітарного, а буденно земного. Скільки в нас письменників, які захищають просто Життя? Не всяке, а те, по якому топчуться. Ви щось казали минулого разу про запахи. Квітка не просто милує зір, а й совістить. І палітрою, і її пахощами.
Г.Ш. Виклик приймаю. Вилущивши з вами сказаного переконаність, що на планеті разом з планетою є живим і живе усе суще. «Вночі сьогодні птах кричав // У небо відлетіле. // Вночі сьогодні сніг упав, // На чорне впало біле». Подібна сугестія вбиває наповал. І назавше. Так і умру не отямленим. Себто здатним, а головне – потребуючим всяке літературно-критичне отямлення послати нахер. Що, втім, не стосується критики співпереживальної. У термінах, дуже й дуже далеких від живого болю… Гноєм і його оспівуванням оспівують виключно гній. Стосується це й квітів. Те, чим є чи стає троянда… ранкова чи після дощу… приречена на загин, але ще виклично жива.., не є ні трояндою, ні самою Красою. Пам’ятаєте оповідь про терикони? І про жовтяки або червоні пелюстки на них світла. Точніше – вогню. Самозаймистого. Не зовсім само.., проте залишимо теплофізику в спокої. Відстань від тих вогників до нинішньої про них розмови навіть у «метражі» Духу необліковна. Мільярди на земні мірки літ із т.зв. «чистої свідомості» висновувалася, поривалася на волю і урешті-реш вирвалася і злетіла думка, яку не беруся висловивти. Але вона є! Думка про Красу не самосущу. Вилюднену й повернуту світові смарагдом сполучного із нею Духу. Теж утеклого з териконових відвалів і не матеріального. Але палахкотючого… Ви тільки що говорили про совісність. Соціум її своїми паскудствами підживлює, але вона не є його дітищем… І його не потребує. Для самої себе і в собі…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
М.С. Тоді чим є Життя?
Г.Ш. Для себе чи для Мистецтва. Точніше – Літератури.
М.С. Для вас.
Г.Ш. Не збивайте мене на псевдовченість. Матричними взаємодіями енергій. Яких саме – назвати не можу. Але ті, що легалізуються першоздригом і биттям сердець людей, птахів, риб, комах, між собою мало чим різняться. Про наш, себто людський організм, фантасмагоричну його продуманість високотехнологічна наша цивілізація не знає нічого. Може, знає чужа? Не певен. Надто коли взяти до уваги, для прикладу, сув’язь світла і щастя. Світло – то кванти, щастя – то щастя. А не та чи та формула, матеріальна частка, процес.
М. С. І процес теж. Взаємопов’язаність чогось з чимось обов’язкова і неминуча. Композиторами чи поетами не народжуються, а стають. В соціумі. Потреба в них теж соціальна. Проти чого ви, власне, бунтуєте? Зрозуміло – задля увиразнення того, що стає черговим нюансом інтересу до обопільної нашої літературності. І, паралельно – проти літератури як своєрідного санітара не чогось іншого, а саме соціуму. Ви певні, що без нього і не на Землі могли б сподобитися щастя? І що Дух наджиттєвий? Колись говорили про вежу зі слонової кості, в якій зачинився од світу один класик. Чому слонової, а не козячої? Бо коза для таких справ задрібна. Липовими естетами чуються ті, хто Красу смакує. Як їдці. Духовний голод – справа, згоден, інша. Але й він засадниче матеріальний. Не усміхайтеся – мною говорить не випускник університету, де на лекціях ви теж розрізняли матеріалізм та ідеалізм. Хай для всього лиш з них кпинів. Я захищаю своє право вважати буття як тисячепредметну земність не чимось духовно баштовим. Думаю – значить існую. Думаю чим? Існую – де? І завдяки чому? Переживати – означає жити. Інша річ – сировина наших переживань. Вона стає щостоліття вишуканішою. Якщо ви про це, питань нема.
Г.Ш. Є. Ви змушуєте мене уточнюватися. Я не проти санітарних функцій і обов’язків літератури. Зупинимось поки що на них. І не проти життя як данності… От вжив поняття «обов’язки» і всередині ґвалт. Майдан. Зараз з ним порозуміюся… Ага – література, якою її бачу я… І якою вона мені мила… І якою вона мене поробила… І ще з десяток «і»… Ліс. Рощений – з цим не посперечаєшся – цивілізацією. Разом із соціумом. Доведеться іще раз послати їх якнайдалі. Задля потреби у свободі бодай вислову. Почну з того, що я перестав думати про смерть. Часом її навіть кличу. Не з огиди до соціуму, а з твердої певності, що він – то не я. Вже пару десятків літ. Ота череда онтогенетичних паскудств (засмердженого споживальними і розважальними випорожненнями європеїзму, грошовидобувного американізму, схильного до тоталітарщини і революцій заокеанського Півдня, озброєного ісламізму) мені нічим не близька і не цікава. Це земна чужина, яка нічому не вчить, нічого не обіцяє і нічого не гарантує. Крім більш забезпеченої чи менш забезпеченої табунності. Рятуватися од неї з народом чи народами – блеф. Деградує усе. У тому числі й геном національності. Залишається одне – втікати у себе. Там теж чимало антисанітарії. Потрібен кардинально інший соціум. Всокотехнологічний і безтехнологічний. Я навмисне скоротився, щоб пояснити кардинальну одмінність людського гуртожитку з громадськими туалетами і без них. Туалети теж поняття широке…
М.С. Запахло йогою, нірваною. Чи нірвана не пахне?
Г.Ш. Не знаю і знати не хочу. Втуплені в смартфони і ситі й одягнуті громадяни Землі – то теж відходи. Осмартфонені громадяни України – те саме. Писати для них я не вмію і не хочу. До речі, це теж смерть. Прижиттєва.
М.С. І все ж пишете? Про що?
Г.Ш. Про майбутнє. З вигостреною сенсорикою. З самосвідомою аналітикою. Бо є й підсвідома і навіть надсвідома. Взагалі – з новою людиною. Що таке графоманія? Життя на літературних сміттєзвалищах. Що таке живий цивілізаційний труп? Чоловік чи жінка, всіма і всім задоволені. Нинішня цивілізація як породілля підлягає знешкодженню і зачистці.
М.С. Карфаген повинен бути знищеним… Це риторика вандалів… Чекаю, коли скреготнете зубами… Стривайте-стривайте – ви сказали знешкодженою. Література як міношукач… Зрозуміло – не тільки… Не готовий що-небудь додати чи відкинути. Фраза гарна. Хіба оце: кінчаться міни, кінчиться й література. Цим самим ви суперечите і собі, і всім професійним духоістотам. Бо непрофесійність – це щось схоже до чаклунства. У кращому разі чаклунства: жінки, що оперують лише закляттями чи прокляттями – всього лиш відьми. А ви не відьмак, а мрійник. Зазираєте наперед, назад. І вчите цьому зазиранню читача. Мали б вчити. Своїм письмом, своїм фехтуванням якоюсь новою образною семантикою.
Г.Ш. Все це не про мене. І я – не про себе. Хоч збридився світ саме мені. Переконаний – не мені одному. Бачу, є небезпека так і вдовольнитися щораз іншим словопотоком. Попрошу допомоги у навченості дещо описувати. Віддавна люблю живе мовчання. Десь у кінці першого п’ятдесятиліття минулого віку мене знову покликали у Сибір батьки. На той раз я радо послухався. Вважаючи, що на мене чекає місто. По переїзді я записався у нову школу. У дев’ятий клас. І з тим класом був посланий у якесь богом забуте село. Там ми вишпортували забув чим картоплю. Жили у дерев’яному клубі, де дівчата ночами повискували, а я не міг заснути від болю всього кістяка голови. І витікаючого через праве вухо мозку. Учитель фізкультури, якому я урешті-решт пожалівся, не одразу, але наказав: «Отправляйся домой» – «Как?» – «Вдоль реки. Увидишь трубы электростанции. Это Калтан. Перед ним переберешься паромом куда надо». Я пішов. Нешумлива притока ріки Том Кондома мне ніби впізнала. Ще між четвертим і п’ятим классом я з неї не вилізав. Пробував ловити виделкою риб’ячу мілкоту. Пірнав, плавав, знову пірнав. Сто разів на день перепливав. А на сей раз просто брів. Через черемхові переліски, некошені луговиська. Потім – кошені. З високим копицями сіна, на яких усе частіше бачив непорушних орлів. Завбільшки з мілкуватого мене. Дивувало, що кожен з сірих тих птахів мене ніби не помічав. Думав про щось своє. Не зовсім пташине. Але зрозуміле. Безслівно. То був перший урок земності без людини. Розкодовувати її принагідні смисли я тоді не пробував. І не стану це робити зараз. Але саме відтоді знаю, що та земність існує.
М.С. А якби річка пінился? Або, як Ніагара, падала тисячами тисяч тон води униз… Я те бачив і чув у батьківській хаті. Приїхав з Києва, увімкнув телевізор. І могутній рівний шум. А за вікнами синій вечір («На поріг я вийду в синій вечір…»). Ще беззоряний. Я до того, що існує лише знелюдненість. А безлюдність – ілюзія. Вона неможлива. Добре це чи погано – судити не нам. Бо судимо ми собою. Поки живі. Містика, Поезія і поетичність, поєднаю вами не поєднане – цивілізовано соціальні. Щомиті, щокроку, щодушевного здригу. Література – то світ. А світ – то ми.
Г.Ш. І ще багато чого. Не розпочато багато. Що вам не скажи – заперечуєте. А на місце запереченого ступає… Взагалі-то вірно – Література. Проте яка? Нещодавно я закінчив романну якусь тяганину «Спаринг». Про нашу планету і Всесвіт з тисячолітнього потім. Там мій земляк а ваш одноземець, тобто затовчений науками і Космосом (він астронавт) українець, оселяється спершу в родинній фортеці на березі Дністра, а потім – у собі. Післякосмічному і післяукраїнському. І замість старіти юніє. На десь двісті чи триста років. Залишаючись і нашим сучасником… Повертають його далеко назад збережені батьком рідномовні книги. По матері, здається, француз він читанням і сприйняттям прочитаного перетворює колись паралельну дійсність (почалося з читацьки почутого тріску лісового під ногами гіляччя і шумливого шугання уверх прихопленого у жменю дубового віття) на реальність, умовно кажучи, духовну.
М.С. А чому умовно?
Г.Ш. Людство свідомісно і самовідчуттєво міняється. Але й при цьому воно завше внутрішньо вчорашнє. Як і його Боги, вірування, світ соціальних мотивацій. Будда чи Христос – то глибока давнина. А технологічна (притому – дармова) його «начинка» – то взагалі неоліт. Продовжувати в ньому жити можна, але задля чого? Необхідно воскресати. Що й певна, мізерно мала але всеприсутня його частка робить. Давно маючи свою мову. Називати її? Мова новохудожня. В Україні за дуже й дуже рідкими винятками майже відсутня…
“Українська літературна газета”, ч. 3 (269), 14.02.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.