Батьківщина мови Мойсея Фішбейна

217

(ІНТЕРВ’Ю З ПИСЬМЕННИКОМ, ЗАПИСАНЕ ДАЛЕКОГО 1991-ГО РОКУ)

Микола Симчич

Болем в серці різонула звістка про кончину видатного українського поета і перекладача, лауреата премії імені Василя Стуса, палкого борця за престиж і чистоту української мови, рятівника чорнобильських дітей Мойсея Фішбейна. Чомусь подумалось, що не тільки хвороби і страхи, навіяні коронавірусом, але й вболівання за стан української мови і літератури, які на думку аналітиків останнім часом піддаються згубним утискам (ворохоблять Закон про мову, викидають із шкільних програм вивчення української літератури, нівелюють українську культуру, зрештою позбавляють державної підтримки могутню трибуну демократії і національного поступу, мужню «вчительку» і борця за державність України, славну без перебільшення всенародну письменницьку газету «Літературна Україна») призвели до передчасної втрати справжнього патріота України Мойсея Фішбейна, з яким мене вперше звела доля в Києві на початку літа 1991 року під час Міжнародної наукової конференції «Проблеми українсько-єврейських відносин». Тоді в номері готелю «Україна» я записав інтерв’ю з витонченим поетом-ерудитом, але, на жаль, в ті перехідні часи від колоніальної радянщини до незалежної України в київських виданнях, як і в периферійних, було вельми складно надрукуватись маловідомому поетові і журналістові, до того ж ще й фізикові за освітою (хоча добірка моїх віршів з преамбулою Володимира Забаштанського обнадійливо появилась в «Літературній Україні» ще в 1980 році, були публікації і в журналах «Жовтень», «Україна», в альманасі «Вітрила», в газетах «Радянська освіта», «Молодь України», де навіть був переможцем конкурсу «Вірш року», та інших виданнях). Мойсей Фішбейн був уважним читаем, і, припускаю, щось із моїх творінь, а точніше мої сонети заімпонували йому, інакше він не допустив би мене до своєї, овіяної світовим визнанням особи. Чотири місяці не вдавалось надрукувати це інтерв’ю. І тільки в жовтні того ж року в поминальні дні 50-ти річчя трагедії в Бабиному Яру, страшної події, яка поріднилась із не менш трагічною подією в Дем’яновому лазу побіля Івано-Франківська, Мойсей Фішбейн відвідав наш обласний центр і після презентації його творчості в Івано-Франківську моє інтерв’ю появилось в місцевій газеті «Новий час».

Бачити Мойсея Фішбейна в Івано-Франківську в історичному залі Народного дому, слухати і відчувати глибинну мелодію поетової душі, що мов «понтійський вітер» овіває і омиває серця людей, окрилює уяву і світовідчуття, було справжнім святом, яких так негусто сьогодні у нас.

В Народному домі Мойсей Фішбейн з’явився з поетом Юрієм Андруховичем. Ми тепло привітались, і Мойсей, мудро посміхаючись, мовив:

– А пам’ятаєш, Миколо, я «грозився», що приїду до Івано-Франківська, – припам’ятав він нашу розмову в київському готелі «Україна».

– Це символічно,– віджартувався і я, – бо колись у Станіславі Іван Франко читав свою поему «Мойсей». Думаю, що привів тебе сюди дух великого Каменяра.

Мойсей добродушно посміхнувся і міцно потис мою правицю.

Юрій Андрухович був модератором зустрічі видатного поета з шанувальниками його творчості і його вступне слово було оціночно-аналітичним і делікатно компліментарним.

Юрій Андрухович назвав ім’я Мойсей тисячолітнім ім’ям, що сягає глибин історії єврейського народу. Як відомо, історія ця болісна і трагічна і несе на собі одвічну печать принижень, поневірянь, цькувань, погромів. Ім’я належить людині, але ми знаємо, що і людина належить своєму імені. А для нас, українців, це ім’я стало духовним символом після Івана Франка.

Мойсей Фішбейн народився у Чернівцях, в місті поліетнічному, в центрі старої Європи, на роздоріжжі епох, де так примхливо переплелися корені старого європейського дерева, корені слов’янські, романські, германські і де так невимушено і природно процвіла самобутня і цілісна єврейська павіть. Часто кажуть, що Чернівці не українські, і при цьому забувають, що там творили Осип Юрій Федькович, Ізидор Воробкевич, Ольга Кобилянська, Осип Маковей. Цей ряд блискучих імен можна продовжувати, і чомусь вони не беруться до уваги. Але найпереконливішим свідченням, що Чернівці – українське місто, є те, що там народився Мойсей Фішбейн, український поет єврейської національності. У 70-ті роки він поїхав з України, бо Україна тоді була щербицькою, радянською, фактично колонією тоталітарної і вічно ненаситної московщини, у якій було нелегко залишатися українським поетом і так само несолодко бути євреєм. І Мойсей поїхав з тієї України. Але у поета є правдива Батьківщина, ця Батьківщина – мова. І мова не тільки Батьківщина: це – і притулок, і майстерня, і храм, і виправдання; це, зрештою, і мета, і засіб життя. Українська мова – це Батьківщина Мойсея Фішбейна. Мовну досконалість поезій і перекладів Мойсея Фішбейна Ю.Андрухович назвав «високим поетичним пілотажем», що викликає подив і захоплення. І якщо узагальнювати, то неодмінною рисою єврейства в інших національних поезіях є надзвичайно потужна філологічна культура, безмежна заглибленість і закоханість у мову як скарбницю. І в зв’язку з цим, те, що зробив Мойсей Фішбейн для української культури, є рівноцінним тому, що робили Борис Пастернак чи Йосип Бродський для культури російської, що робив Пауль Целян, до речі, теж народжений в Чернівцях, для культури австрійської, або, скажімо, Бруно Шульц для польської культури. Шанувальники поезії бачать у творах Мойсея Фішбейна ту довершеність, яка є в українських неокласиків, бездоганність, стрункість, вибухову енергійність поетів празької школи, по-бажанівськи густу і вишукану лексичну субстанцію. Але є в поета ще й друга Батьківщина – тисячолітня Батьківщина його крові, його предків, Батькіщина його філософського, навіть трагічного світобачення. Це – Ізраїль. Саме звідти походить його високий поетичний ідеалізм, вертикальність його поезії, спрямована до Бога філософічність. Звідти походять ключові образи цієї поезії: пустеля, світло, пітьма, попіл, самотній голос. І цікаво, що ці слова, мовлені українською мовою, набувають для нас якогось нового змісту, адже і попіл, і пустеля і пітьма – це і наше також. Це і та наша руїна, яку ми маємо сьогодні. Це, зрештою, те історичне страждання, яке об’єднує нас. Досвід державотворення нам потрібно переймати від Ізраїлю, який відродив свою прадавню мову, не заглядає агресорам у вічі чи не привидиться там якась поблажка, а могутньою силою об’єднаного народу, тобто силою державного націоналізму виборює своє Богом дане місце під сонцем. І тому такі близькі, послуговуючись образами поета, «розпечені горби Єрусалима і Києва обпалене зело». Того самого Києва з його Бабиним Яром, де були розстріляні десятки тисяч євреїв разом з українськими націоналістами, серед яких незгасною зорею української поезії сяє ім’я української поетки Олени Теліги. То ж не голослівно Мойсей Фішбейн називав себе українським націоналістом і вважав, що кожен український поет повинен бути українським націоналістом. Друзі впізнвються в біді, то ж чи не найяскравіше і найдієвіше націоналізм Мойсея Фішбейна проявився коли він рятував чорнобильських дітей, коли з його ініціативи і при активній допомозі, українських дітей, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС, взяли на лікування до Ізраїлю і до Німеччини. Мойсей Фішбейн звертався до Верховної Ради України із заявою про надання йому другого громадянства в новій незалежній Україні. На жаль, мені (М.С.) не відомо чи отримав він це громадянство, але, як сказав Ю.Андрухович, «в українському слові і в українському небі він буде присутній завжди як один з найсвоєрідніших і найдовершеніших українських поетів». А потім всі присутні в Народному домі мали велику насолоду перебувати під чарами густого величавого голосу і магнетичної поезії громадянина держави Ізраїль і мешканця німецького міста Мюнхена (так примхливо все у нього переплелося) Мойсея Фішбейна.

 

А тепер – обіцяне інтерв’ю. Воно було записане мною, як було зазначено вище, на початку літа 1991 року в Києві під час Міжнародної конференції «Проблеми українсько-єврейських відносин». Перше моє запитання до Мойсея Фішбейна було про його враження від конференції.

М.Ф.: Про українсько-єврейські взаємини сьогодні можна говорити в ретроспективі. Обговорювати українсько-єврейські взаємини для мене дико. Так само, як було б, мабуть, дико обговорювати американсько-єврейські чи французько-єврейські взаємини. Це – мало перспективно, бо якщо говорити про день сьогоднішній, то ліпше було б обговорювати українсько-ізраїльські взаємини, тобто взаємини між державами Ізраїль та Україна. Значення конференції, зрозуміло, не пересічне. Була, припустимо, подібна конференція в Канаді, її організував відомий там професор Петро Потічний, з яким я маю гарні і теплі, можу сказати, навіть дружні стосунки. Це було в Мак-Мастер університеті в Гамільтоні (Канада). Про те, що така конференція може відбутись в Україні, ні я, ні Ви, ні Іван Дзюба, який є президентом республіканської асоціації українознавців, ще кілька років тому навіть мріяти не могли, бо вcе, що писалось в радянській пресі про українсько-єврейські взаємини, зводилось до малювання тризуба на тлі маген-Давіда, тобто зірки Давида, або зірки Давида на тлі тризуба, або до карикатур на так званого українського буржуазного націоналіста, десь з сокирою за паском в обнімку з якимсь носатим і пейсатим сіоністом. Тільки одного не врахували оті малярі – коли скласти два тризуби, то вийде одна маген-Давід. Ясно, це жарт трохи сумний. Ясно, що значення конференції непересічне. Я хотів би сподіватися, що стосунки між державою Ізраїль, громадянином якої я є сьогодні, і Україною не припиняться із закінченням конференції.

 

М.С.: Той факт, що благословляв Вас у літературу Микола Бажан, що його творчість була для Вас своєрідним орієнтиром і, можливо, і те, що Ви тяжієте у своїй творчості до класичних форм, до філігранності кожної фрази і образу, спонукає мене до думки, що Ваше поетичне обдарування на рівні класика української літератури.

О, не дай Боже, не дай Боже. Як то кажуть, діти бавляться в класи, а дорослі – в класики. Я прекрасно уявляю своє місце в українській літературі. Що таке класик? Так уже повелося, що класиком називають, мабуть, аж тоді, коли людина уже на тім світі. Я поки що на той світ не збираюсь…

 

Я не про той світ, а про цей. А в цьому світі ми іноді робимо компліменти, оцінюємо по тому, що бачимо. Я бачу, наприклад, класичну форму сонета…

Так, я тяжію до класичної форми з вишуканими римами. Вишукані, мабуть від слова «вишукувати»? Не знаю. Але я не люблю слова «зміст» коли йдеться про поезію. І, взагалі, говорити про поезію я не люблю. Люблю її читати, або писати, тільки не говорити про неї. Але, щоб не вживати слово «зміст», то наповнення в моїх віршах все-така не є класичне, а певною мірою модерне. А форма – так, класична. Тобто я намагаюсь поєднувати модерне наповнення з класичною формою. Як це мені щастить зробити – не мені вже судити.

 

Щоб якось наблизитись до розуміння джерел Вашої творчості, з приємністю констатую той факт, що Ви – мій земляк, тобто уродженець Західної України.

Я, до речі, недавно був там. Був у Вижниці, тоді на перевал їздив, а потім їздив до Снятина. Дуже гарне і чисте місто. Не зважаючи навіть на те, що погода була страшна.

 

А з ким з митців Прикарпаття Вам найбільше хотілося б зустрітися?

У мене є бажання поспілкуватись із одним поетом з Івано-Франківська. На мою думку це – потужна постать в сучасній українській культурі, в українській літературі. Це – Юрій Андрухович. Сьогодні він мій чи не найулюбленіший український поет. Він не тільки поет. У нього дуже гарна проза. Є блискучі переклади. В першому числі журналу «Всесвіт» була добірка поезій Рільке в перекладах Михайла Ореста, брата Миколи Зерова. Там же були переклади Василя Стуса і переклади Юрія Андруховича. З цих трьох перекладачів Андрухович єдиний живий. Я познайомився з ним торік у Києві і просто кинувся йому на шию з криком: « Так це Ви»?! Юрій Андрухович сьогодні у своєму розвитку, і він тільки летить до свого апогею, він у дорозі. Але навіть, не дай Боже, він не досягнув того апогею, то він все одно набагато вищий, цікавіший, витонченіший за багатьох сьогоднішніх так званих класиків і тих, кого називають «літературними генералами».

 

Мені відомо, що рекомендацію до Спілки письменників Вам дав наш земляк Дмитро Павличко.

Спочатку рекомендацію мені дав Микола Бажан. А ще через кілька днів – Дмитро Павличко. А закінчилося все це тим, що мене до Спілки письменників не прийняли. Може, це й на щастя, на краще. Ну, став би я членом тієї Спілки, ну й що? І варився б я в тому спілчанському котлі. Спілка письменників є і в Ізраїлі, і ще деінде. Тільки в нас, в Ізраїлі, Спілка письменників – це не корито, не годівниця, не те, що російською мовою називається «кормушка». Ну, варився б я… Ну, й що? Зрештою, так багато гарних письменників не були членами Спілки. Зате коли наприкінці 1989 року на 54-ому конгресі Міжнародного ПЕН-клубу в Канаді був офіційно утворений Центр Міжнародного ПЕН-клубу, президентом якого став Микола Вінграновський, то в «Літературній Україні», а я там читаю чи не всю українську літературу і пресу, я прочитав, що серед перших українських письменників, яких прийняли до Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу, є письменник з Ізраїлю. Я зрозумів, що крім мене практично не може бути українських письменників з Ізраїлю. Я подзвонив і спитав: «Що ви, хлопці, прийняли мене без моєї заяви? А вони кажуть: «Так». Отож і виходить, що я сьогодні не член Спілки письменників України, але член Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу.

 

З Миколою Вінграновським я знайомий з 70-их років, коли працював у Рівному. Він навіть гостював у мене вдома. Вінграновський – потужна особистість в українському кінематографі і в українській літературі. Про ПЕН-клуб маю уявлення, але боюсь, мало дотичне до Вашого, оскільки в кінці 80-их років у Львові брав участь у нелегальному зібранні колишніх репресованих митців і письменників, де президентом заснованого тоді Українського ПЕН-клубу було обрано Євгена Сверстюка. Художникові Опанасові Заливасі і поетові Степанові Сапелякові тоді вручили невеличкі грошові премії, а відзначали ми цю подію на квартирі Калинців Ігоря та Ірини. Але всі ми розуміємо, що подальший розвиток української літератури і культури буде залежати від характеру політичної ситуації. Тому прошу Вас поділитися своїми роздумами з приводу політичної ситуації в Україні.

Процес важкий, але я радію, що в Україні не проливається кров, як це робиться майже у всіх інших республіках. Стукаю по столі, щоб не наврочити. Політику роблять професіонали, а не поети.

 

Кажуть, що поети – сіль землі… Отже, вони гостріше відчувають болі і тривоги рідного народу. Шевченка називають батьком української нації, а Франка – вчителем. Отже питання не тільки в професіоналізмі, але й в патріотизмі. Не достатньо натягнути на себе вишиванку і кричати про патріотизм. Важливо вберегти свою націю, свій народ від прірви національного небуття і колоніального рабства, від фарисейського ошуканства. Відвідайте велелюдні мітинги: балакунів – хоч гать гати, а конструктивну, як кіт наплакав. По головах приспаного народу рвуться до посад, до швидкого збагачення, до втрати здорового глузду, бо розглядають закон як дишло – куди заманеться, а не куди потрібно суспільству, державі. Подекуди проскакують ідеї знищення парламентаризму. Є люди, які намагаються розшматувати Україну, бо навчені, що українське – меншовартісне. Штучно нагнітається суспільне протистояння, конфронтація, бо тих, хто, як Опанас Заливаха, застерігають, що північний наш сусід діє за принципом «взять Украіну с середіни», відправляють до тюрем, до ГУЛАГів, в кращому випадку – в глушину, на заслання під пильний і згубний нагляд сексотів і стукачів.

Кожен має право обстоювати свою позицію. Але це не означає йти на конфронтацію. Зло і ненависть ще ніколи ні до чого доброго не приводили з обох боків протистояння. Зло завжди породжує зло; ненависть завжди породжує ненависть. Не мені Вам це казати, бо Ви, мабуть, християнин. Я – іудей. Але в мене ті самі принципи добра, а не зла, любові, а не ненависті. Є один український народ і він повинен бути єдиним. Я не громадянин України, хоча й маю бажання стати ним і не маю права втручатися у внутрішні справи України. Це – справа її громадян. Якщо хочете мою думку, так би мовити, погляд ззовні, то я назвав би спроби знищення парламентаризму в Україні садомазохізмом. Бо це – садизм проти всього народу України і мазохізм щодо тих, хто до цього закликає, бо це окошилося б і на них. І коли я бачу деяких діячів, які чомусь називають себе демократами, а сьогодні це модно, хоча декому з них до демократії все одно, що мені до Папи Римського. Коли бачу що вони роблять, то приходжу до висновку, що це – та сама тоталітарна свідомість, яка була раніше. Тоталітарна держава може померти раніше, ніж тоталітарна свідомість її громадян. А тоталітарна свідомість і тоталітаризм, якого б він кольору не був, червоний чи коричневий, синьо-жовтий чи біло-блакитний, як мій ізраїльський прапор, від цього суті своєї не змінює. Не дай Боже, жодній країні, жодному народові мати в себе тоталітаризм будь-якого кольору. Мені особисто байдуже, якого кольору буде прапор над концтабором, важливо, щоб не було концтаборів.

 

Отже, і Вам, і мені важливо, щоб не було повторення страхіть голокосту і голодоморів, щоб не було тоталітаризму. А тепер перейдімо до теми Чорнобиля. Мені, як учасникові ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, було приємно довідатись, що Ви першим вивезли до Ізраїлю і до Мюнхена українських діточок, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС. Розкажіть як це було.

Ізраїль – перша країна у світі, яка взяла на лікування чорнобильських дітей. Це було понад 50 дітей і серед них – семеро з Чернівців, хворих на облисіння. Ця акція готувалася пів року. Я прочитав у «Літературній Україні» телеграму від жителів Народицького району Житомирської області, страшну телеграму, що «світ забув про нас; нас усіх змиє радіоактивною хвилею і ніхто цього не побачить; нашим жінкам забороняють родити; наші діти приречені; пом’яніть нас усіх, як покійників…» Я тоді подзвонив до Івана Драча і сказав: «Я не знаю, що я зроблю, але я щось зроблю. Передайте тим людям, що світ про них не забув». Десь через пів року я сів з тими дітьми в літак Ту-154, спецрейс Київ-Тель-Авів, і за три години ми долетіли до Тель-Авіва. Ну, ось так і було. А решта – деталі.

 

Чи контактуєте Ви з Міжнародним фондом допомоги чорнобильським дітям, президентом якого обрано американського лікаря українського походження Зиновія Матківського? До речі, його дружину називають «Чорнобильською матір’ю»…

В такому разі мене потрібно називати «Чорнобильським батьком». Як на мене, такі звання ні до чого. А щодо зв’язків, ні, я з ними не маю жодних контактів. Найперше, я хотів допомогти дітям. Друге, я хотів зблизити наші держави. Третє, я думав, що коли це зроблю, то в Ізраїлі стане трохи менше україножерів, а в Україні стане трохи менше антисемітів.

 

Дай, Боже, щоб так і було. Я згоден, що не варто акцентувати увагу на формах і особливостях творення добра для України. Кожен вибирає ті методи, які в його обставинах ефективніші. Я просто закликаю: змагаймося в добрі для України.

Я не збираюся ні з ким змагатися, і мене мало цікавить хто що робить. Хіба, що я міг би перейняти якийсь досвід. Я, скажімо, вважаю перельоти літаків з Америки в Україну непродуктивними. Хоча, подякувати тим людям, які збирають кошти на благодійницькі цілі, звісно, треба. Але, якщо так нелегко збираються ці кошти, то чого ганяти літаки, платити за них шалені гроші? Адже на зібрані кошти в Америці можна закупити ліки в Європі і машинами значно дешевше привезти в Україну. Це буде, може, менш ефектно, зате ефективніше. Між словами «ефектно» і «ефективно» є різниця. А часом людям хочеться робити щось хай і не ефективно, зате ефектно.

 

І ефективна, і, як Ви кажете, ефектна допомога сприймаються збідованими людьми з вдячністю.

Я розумію, що всяка допомога сприймається людьми із вдячністю, але на гроші вгачені, наприклад, на літак «Руслан», можна ще дещо закупити для дітей. Правда? До речі, хто знає, що чорнобильські діти відпочивали й лікувалися в Баварії за Мюнхеном? Я теж спричинився до цієї акції – домовився з властями з Баварії. Ви про це чули?

 

Ні.

І правильно, що не чули. Я певен, що добро треба робити тихо і непомітно. І тоді, може, на тому світі буде віддяка за це добро.

 

Хотілося б почути про Вашу літературну долю за рубежем, про можливості творити і друкуватися українською мовою, про Ваші творчі плани.

За межами України я друкувався в єдиному журналі – «Сучасність». В основному тоді, коли там був головним редактором професор Колумбійського університету Юрій Шевельов. Він – світило світового мовознавства. У видавництві «Сучасність» вийшла моя книжка, яка називається «Збірка без назви». Була дуже гарна рецензія на неї в американському англомовному виданні, яке називається «Світова література сьогодні». Ця книжка вийшла в 1984 році, тобто через десять років після того, як у Києві в 1974 році вийшла моя перша книжка у видавництві «Молодь», що називалася «Ямбове коло». Крім того, в Україні ще до того, як я виїхав з неї, виходили мої переклади. Зокрема, з Гайнріха Гайне, з Мікеланджело в збірнику до його 500-річчя в журналі «Всесвіт». Тепер, коли я маю змогу друкуватися в Україні, то мені не цікаво друкуватися потойбіч, бо я все-таки – україномовний поет, чи там літератор. Називати себе поетом теж якось негаразд, все одно, що казати: я гарна людина. Минулого року я надрукувався в трьох числах журналу «Україна». З івриту переклав Хаїма Нахмана Б’яліка, який народився на Волині в селі Раді. Це – класик нашої єврейської літератури. Ці переклади друкував «Всесвіт». До речі, хочу зауважити, що в Галичині, в місті Бучачі, що на Тернопільщині, народився лауреат Нобелівської премії з літератури, що, мабуть, не всі знають. Це – Шмуель Йоcеф Агнон. Він похований в Єрусалимі. Це – видатний письменник-прозаїк, який писав івритом. Але, вертаючись до мого творчого доробку, невдовзі дещо з його творів має надрукувати журнал «Дніпро». До речі, я став тепер членом редколегії цього журналу. І оце я привіз з Ізраїлю переклади Василя Стуса, написані ним ще в першому таборі, в Мордовії. Це – переклади з Кіплінга. Виявляється, Стус перекладав там навіть з івриту. Хлопці в таборі допомагали йому робити підрядкові переклади. Я привіз ці тексти, написані рукою Стуса, і це так само буде в журналі «Дніпро». В цьому ж журналі будуть спогади про Стуса, написані в Єрусалимі в 1980 році. Я їх ще тоді переклав українською мовою. Вони були надруковані в журналі «Сучасність». Слава Богу, тепер їх знатимуть і в Україні. У видавництві «Веселка» виходить моя книжка дитячих поезій з дуже гарними малюнками молодої художниці Олени Мамонової.

Причому, на прохання видавництва ці мої дитячі вірші перекладено в Єрусалимі івритом. Тобто ця книжка вийде з паралельними текстами. В Єрусалимі переклали івритом і інші мої поезії. Перекладав Манфред Вінклер, родом із Путивля. Давав я там інтерв’ю, розповідав про Україну, її літературу, культуру, політичну ситуацію. І в Німеччині мене також переклали.

 

Чи не бажаєте знову переїхати в Україну?

Чого б я мав переїздити в Україну, якщо я – громадянин Ізраїлю? Я радію, що маю нині у світі свою державу. Інша річ, що я ще маю «громадянство української мови», яке ніхто мені не давав, як і забрати ніхто не зможе; жоден парламент, жодна Верховна Рада, жодна Рада міністрів.

 

У Вас дві дочки, одна з них називається Марійка. Це спорідненість з Україною, чи схиляння перед Матір’ю Божою?

І те, і друге. Старша доня Марія народилася у нас в Чернівцях у 1976 році, а молодша народилась уже в Ізраїлі в 1985 році. Звуть її Авіва. Івритом Авіва – весна. Звідси, до речі, назва міста Тель Авів, що означає Пагорб Весни. Авіва – це Веснянка.

 

А чи передались дівчаткам Ваша любов до України, до її мови?

Так, я намагаюся передати їм цю любов. В 1989 році вони побували разом з дружиною в Києві, ще до того, як я вперше приїхав до України після еміграції. За останні півтора року я вже вп’яте тут. Був на Миколаївщині, на Буковині. Адже моя мати з Миколаївщини. І поїхав я в село Горошино Баштанського району, де моя єврейська мати з 1932 по 1937 роки викладала в школі українську мову. Я знайшов ту стару школу; там тепер склад. Знайшов приміщення, де мати жила при школі. Знайшов її учнів, і ото її учениця, тепер старенька бабуся Марія Антонівна Недбайло весь цей час тримала мамину фотографію, навіть під час німецької окупації. Різні ж люди були і поліцаї. А вона тримала і не боялася, що то з одного боку жидівка, а з іншого – совітська вчителька. І вона передала мамі хустку із квітами, передала іконку, яку підписала: «Дорогій учительці Сарі Аронівні». Я взяв з собою відеокамеру, і ми там фільмували, і вона сказала мамі в об’єктив телекамери: «Дорога Саро Аронівно, ми Вас пам’ятаємо й любимо і даруємо Вам іконку. А це – Божа Матір. Це – Україна».

 

Тобто, корені у Вас в Україні давні і органічні?

Коріння – так і пуповина так. Але коли коріння перетворюється на ланцюг, тоді почуття цього коріння і пуповини стає нестерпним.

 

На знак щирої вдячності за це інтерв’ю прочитаю Вам мій сонет «Корені»: «Від кореня – і дерево, і хліб, // Трави і безу надвечірні пахи. // Пускають корінь звірина і птахи, // Вершина, водограй і навіть брід. // І люди – то не зібрання осіб, // Де тільки переможці і невдахи, // Не пагони, що замість листя – лахи, // То – древні корені з найменням гордим Рід. // Століття орють землю, наче плуг, // У шрамах корінь, та крицевий Дух // Гримить сурмою, громом громовиці. // Бурунить простір споконвічний Рух, // І слово-корінь, наче блискавиця, // Світам нові засвічує зірниці». Дякую за розмову. Бажаю Вам частіше вівідувати Україну, частіше публікуватись у нас, щоб у всій Україні можна було вільно читати Ваші книги і твори в періодиці. Хай наповнює Україна Вашу творчість новими темами, новим змістом.

І Вам, пане Миколо, дякую за глибокий і навіть в якійсь мірі пророчий сонет. А якщо казати, що наповнює мою творчість, то її наповнює і Україна, і Ізраїль, і моє генетичне єврейське коріння, і моє коріння української культури.

 

Записав Микола СИМЧИЧ

“Українська літературна газета”, ч. 13 (279), 3.07.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!