Письменниця Софія Андрухович в ефірі Радіо Культура анонсувала вихід свого нового роману “Катананхе”, який опублікує видавництво “Комубук”. Про те, як створювався та змінювався текст, які сенси у нього закладено та що означає назва — письменниця поділилася в розмові з Іриною Славінською.
Суспільне Культура публікує текстову версію інтерв’ю.
В ефірі Радіо Культура ми можемо вперше поговорити про твій новий роман “Катананхе”, який вийде друком. Можна почати з того, що це химерне слово означає.
З цим текстом у мене — як це завжди і буває з писанням і з творчістю — постійно виникає дуже багато несподіванок. Я не припиняю дивуватися, як насправді мало можна запланувати від початку. З цим текстом вийшло так, що спочатку моя ідея полягала в тому, щоб написати збірку дуже легковажних оповідань. Мені здавалося, що вона не завадить, бо останніми роками ми всі сильно перебуваємо під тиском найсерйозніших проблем і глибоко занурені в трагедії.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Про це мені траплялося чути від акторів і акторок, що сьогодні є дуже великий запит у театрах саме на комедії. Не тому, що хтось забув про війну, а тому, що треба кудись вивантажуватися і нехай на півтори години, але подивитися щось легковажне.
Я це дуже добре розумію, я хотіла щось подібне зробити. Уявляла збірку історій про різні адюльтери, тобто про секс, про людей, які роблять помилки, що виникають, бо вони живі люди і дуже-дуже хочуть жити. На початку в мене було багато ідей, я розпланувала збірку: яке оповідання якому адюльтеру буде присвячено. Я написала перше оповідання. А чим довше писала друге, тим більше розуміла, що воно розростається та перетворюється у щось зовсім інше, перестає бути легковажним і стає дедалі серйознішим, з’являється більше сенсів, які я від початку не планувала. Врешті я побачила, що це не оповідання, а повість. Коли я дописала цей текст, то виявилося, що його можна назвати романом. Просто це дуже короткий роман, або новела — теж хороше визначення.
Так, насправді це дискусія, яка рідко ведеться в іншомовному середовищі: в англійській літературі чи в умовній французькій ніхто не буде сперечатися, повість це чи роман, тому що є роман, або novel. Залежно від мови, він буде по-різному називатися. Я зараз погуглила “Катананхе”, це такі блакитні квіточки?
Так, я ж мала відповісти про назву. Назва для мене завжди дуже важлива, бо багато різних літературних творів, фільмів і вистав я сприймаю спочатку за нею. Назва — це інтуїтивний вхід у цілість того, що нас чекає, так? І він теж по-різному відбувається. Є безпосередній сенс, є метафоричний сенс, а є просто звучання, і не завжди обов’язково розуміти, що це слово означає.
Я хотіла про це пожартувати. Напевно, букви, які збираються у слово “катананхе”, не всім твоїм майбутнім читачам і читачкам одразу дадуть ключик, про що книга.
Абсолютно, але навіть в самому звучанні слова закладено якесь магічне заклинання. Я так це відчуваю. Спершу була інша робоча назва, пов’язана з ідеєю тексту, але вона не спрацьовувала для мене в сенсі тримання цього твору вкупі. Водночас одна з головних героїнь — жінка, яка створює і доглядає клумбу під багатоповерховим будинком у Києві.
Коли описувала її клумбу, я перераховувала рослини, які би там могли рости. Для цього піднімала довідник з декоративними рослинами. Коли я перераховувала ці рослини, намагаючись зрозуміти, які квіти можуть цвісти в яку пору року і поруч з якими іншими можуть існувати, то в мені виникло це “Катананхе”, яке просто сподобалося за звучанням. Навіть у той момент я ще не думала, що це виявиться наскрізний образ.
Маючи вже більше половини тексту і дуже добре розуміючи, як розгортатимуться події, що відбувається з моїми персонажами, я почала шукати іншу назву. Я перебирала різні варіанти і постійно поверталася до слова катананхе. Просто квіточка, нічого особливого, але так добре звучить, що справді відображає те, що я хочу передати в атмосферному тексті. Я зробила це назвою, а за декілька днів почала думати, що це явно слово грецького походження і воно мусить мати якесь значення. Цікаво те, що я не відразу шукала, а задовольнилася в якийсь момент просто оцим набором звуків.
Зрештою, це декоративна квіточка, чому б це не мало бути декоративне слово?
Так, але я дуже швидко знайшла, що ця квітка в Середні віки використовувалася в рецептурах любовних трунків. Інша назва цієї рослини — “стріла Купідона” чи Амура. Це мене відразу дуже надихнуло, бо текст можна назвати стрілою Купідона, там щось таке відбувається між людьми. Незаплановано і несподівано, ці люди самі до цього не готові, ніхто навколо них не готовий.
Потім виявилося, що така найбезпосередніша конотація слова катананхе — це компульсія, тобто компульсивна дія. Цим словом можна описати все, що відбувається в тексті, все, що відбувається з персонажем.
Коли виходить роман? Коли у книгарнях можна буде потримати книжку в руках?
Я сподіваюся, на кінець весни книжка вже буде.
Роман про різні любовні історії, але є і менш легковажна складова цієї книжки. Вона відкривається дуже епічною сценою, яка потім виявляється сценою полювання. Але спочатку в ній є багато собак, багато галасу, багато незрозумілих звуків. Принаймні мені як радійниці читається саме таке звукове тло. Там буде чимало інших драматичних сторінок, які напряму пов’язані з воєнним досвідом в Україні і досвідом повномасштабного вторгнення. Можливо, трохи про це поговоримо. Почнемо саме з воєнної тематики. Її присутність починається сценою спільного перебування в підвалі багатоповерхівки, який використовується як укриття під час обстрілу.
“Катананхе” — приклад того, як моє несвідоме себе проявляє. Виявляється: неможливо сховатися від того, від чого я хотіла би, навіть тимчасово. Коли я говорила про легковажність та попередню ідею, то уявляла, що, може, у терапевтичному сенсі буде корисно вдати у цих текстах, що війни немає. Написати оповідання, як люди живуть звичайним мирним життям, роблять помилки, здійснюють компульсивні вчинки зі звичайних міркувань і поривів. Моя наступна ідея була складнішою, бо я вирішила уявити майбутнє після війни — з цією думкою я уже й писала “Катананхе”.
Мені хотілося розповідати історію, в якій не буду прямим текстом розповідати про війну, але буду тримати в голові досвід моїх персонажів.
“Катананхе” — це історія, яка розгортається десь невдовзі. Мені хочеться вірити, що вона відбувається за 2–4 роки, залежно від того, наскільки ми оптимістичні.
Інша справа, те, чого я не могла дуже свідомо регулювати, — це міра появи і присутності війни та її наслідків. Мені дуже не хотілося робити це грубо і в надмірний спосіб. Мені хотілося натякати, окреслювати ситуацію, почуття персонажів чи їхні реакції таким чином, щоб читач відчитував між рядками, чому ця людина поводиться так, відчитував травми та пережитий спільний досвід.
І водночас цікаво, що війна присутня як спогад. Вона розказана з минулого плану і часто крізь призму мистецтва. Наприклад, сцена з гортанням скетчбука з ескізами, створеними в укритті, — це один зі способів поринути у воєнне минуле.
Але у момент, коли ми бачимо скетчбук, виявляємо, що героїня, яка створювала ці ескізи, декілька років його не відкривала. Вона забула про блокнот і для неї теж несподіванка, як вона могла це витіснити.
Моє намагання було залишатися одночасно реалістичною і оптимістичною з цим текстом. Оптимізм полягає в тому, що у світі “Катананхе” війна завершилася тим, що Україна продовжує існувати, повернула собі якісь території і домоглася того, на що ми всі сподіваємося. Водночас на всіх людях залишився дуже непростий відбиток, який залежить від особистого досвіду кожного. Ми бачимо, що всі персонажі діють під впливом пережитого.
Ще можна поговорити про античну лінію. У романі “Катананхе” не тільки назва з грецьким відтінком. Ми будемо регулярно зустрічати більш чи менш прямі привіти у світ античної міфології, у світ богів, які з’являються верхнім планом в цій історії. Чи можеш підказати, що це за міфи, наскільки уважно в них треба вчитуватися?
Тлом для сучасної оповіді є міф про Актеона — мисливця, який був своєрідним партнером богині Діани під час полювань. Міф розповідає про те, наскільки вони були відданими своїй справі, наскільки полювання було для них сенсом усього, чим вони займалися. Але ця історія обертається дуже трагічно для самого Актеона, тому що в якийсь момент він бачить Діану оголеною, а ця богиня не могла такого допустити, оскільки сексуальність для неї була чимось забороненим і таким, що мало би відбирати її силу, яку вона прагнула присвятити полюванню. За це вона карає свого супутника і свого партнера, перетворює його на тварину, яку роздирають його власні собаки.
Напевно, мені не варто аж надто сильно пояснювати все, що я мала на увазі, тому що це обмежить можливості читачів, а мені б дуже хотілося, щоб читачі читали так, як їм це подобається. Але тема полювання очевидна: йдеться про війну, про жорстокість, про насильство. Я дуже сподіваюся, що ми до цього не звикли, але ми настільки в це глибоко занурені, що виникає враження, що ми оточені образами, пов’язаними з кров’ю і з жертвами.
Водночас тут є гарна пристрасть до своєї справи. І є якесь поняття фатуму, як завжди в античних міфах: те, чим людина не може керувати та на що не може впливати. Собаки — найближчі істоти Актеона, яких він дуже добре знає і з якими перебуває у близькому контакті, — виявляються його вбивцями. Тут можемо прочитати метафору про автоагресію, яка є однією з головних реакцій на травму.
У цьому романі є надзвичайно симпатичне гроно персонажів-підлітків. Не так часто на сторінках “дорослих романів” є саме перехідний вік в усіх сенсах цього слова. Дорослі, але ще не зовсім дорослі. Розкажи трохи про них.
Тема з підлітками пов’язана для мене моєю власною донькою, якій скоро буде 16. Відколи вона почала входити в підлітковий вік, для мене відкрилося дуже багато не те щоб нового, а дуже добре відомих речей, пов’язаних з моїм власним підростанням, але забутих.
Підлітковість викликає у мене надзвичайно ніжні почуття і захоплення. Я почала ловити себе на тому, що коли на вулицях зустрічаю підлітків, я просто страшенно милуюся ними. Для це мене це щастя та відрада, як красивий пейзаж чи собаки, які для мене дуже важливі істоти. В мене є така думка, що підлітковий вік — це ідеальний вік людини у якомусь сенсі.
Але важко жити у підлітковому віці.
Може, найважче взагалі, може, в цьому криється пояснення. Або, навпаки, це причина того, що підлітковий вік — це завжди дуже складно і це треба якось витримувати. І ця людина, яка з дитини починає перетворюватися на дорослу особу, уже поєднує в собі риси і тих, і тих, але шукає себе. Просто зароджується основа того, якою вона буде далі, і робить це як під різними впливами, так і самотужки.
У всьому хаосі відкривається пронизлива краса, тому що підлітки не вміють бути неправдивими — навіть коли вони обманюють, то роблять це в максималістський спосіб. Наприклад, коли моя донька на мене дратується, я часто починаю захоплено сміятися, бо мене захоплює сила будь-якого почуття. Роздратування, злість, задоволення — це чисті барви, як складно бути настільки оголеними і позбавленими шкіри в цьому світі, як складно визначити, що правильно, що неправильно, куди рухатися, як взагалі оберігати себе. Мені здається, що для підлітків це завдання ускладнене в багато разів у порівнянні з дорослими, які можуть захищатися якимись набутими своїми механізмами.
Виходить, що в романі підлітки дозволяють на максимум викрутити емоційний накал. Які для тебе як письменниці ці герої?
Вони уособлюють якусь істину, свіжий вітер, щось без нашарувань. Вони помиляються і також діють компульсивно, але в їхніх діях завжди є щира зворушливість, яка, мені хочеться вірити, їх виведе на правильну дорогу в тому сенсі, що з ними не станеться нічого лихого.
Текст підготувала Кайгородцева Валерія