Антоніна Царук: «У храмі літератури не просять: дай нам… а віддають»

564

Антоніну Царук нині пізнають і вітають у літературних виданнях країни: львівський «Дзвін», «Літературний Чернігів», івано-франківський «Перевал», сумська «Слобожанщина», запорізька «Хортиця», тернопільська «Золота пектораль», столичні «Слово Просвіти», «Україна молода», «Малятко», «Київ», «Літературна Україна», «Слово і час»… У три крапки помістяться іще десяток видань і Приінгульського краю, і зарубіжжя, і віртуальних сайтів. Поетеса, прозаїк, літературознавець, драматург… Цієї весни вона відзначила свій ювілей. Розпитаймо, як це воно…

 

Антоніно Петрівно, любите ювілеї? Готуєтесь до них, хвилюєтесь? Пригадуєте їх у минулих десятиліттях?

Щиро кажучи, не люблю. Бо ювілейне лицедійство до смішного передбачуване. Ювіляру відводиться дуже нескромна роль: запрошення гостей до величання, гра в марнославство. Зазвичай саме до ювілеїв, а не з приводу завершення важливої для  громади роботи, організуються інтерв’ю, як оце, творчі вечори… Тобто складається враження, що ювілей дає привід побути в центрі уваги, окрім відомих подій: народження, весілля, смерть. Така собі репетиція, що про тебе скажуть, як тебе не стане. Не люблю стереотипів. Окрім того, мабуть, озивається чисто жіноче: яке кому діло, скільки прожито років. Якщо хочу про людину розповісти чи подякувати їй, не відкладаю добре слово до ювілею.  Дарую книжки не з нагоди, а за внутрішнім порухом. Тому до власного ювілею не готуюсь. А для хвилювань у нашій країні привід є чи не щодня. Не пригадую, щоб день народження святкувався не у вузькому родинному колі. Тим паче, що 9 Травня вшановуємо День Пам’яті. Тому мій день – зі сльозами на очах. І діти, й чоловік звикли до моїх категоричних заяв: жодних зрізаних квітів, тільки для покладання до могил загиблих… А далі їдемо – на Сугоклею чи Дніпро, у каньйон чи в ліс… Надихатися.

Чим запам’ятались не такі далекі ювілеї? Виснажливою роботою. Напередодні полудня віку відбулась презентація (режисер – Лариса Гайдай, актори – студенти мистецького факультету) мюзиклу «Долаючи смерть», переспіваного українською, водночас готувалась до іспитів в аспірантуру й отримала неочікуваний подарунок – НСПУ прийняла до своїх лав. У 55 – підготовка до захисту дисертації в столиці. А перед тим набиралась переможного козацького духу у фортеці Хотин. Тож, мабуть, ювілей для мене – спроба виклику собі.

 

Хотілось Вас запитати, чи писали коли-небудь вірші рідним, друзям, колегам – до ювілеїв, до щасливих днів. Але подумалось, що таким запитанням можу Вас образити, адже знаємо, як літератори ставляться до цих «датських», як кажуть, творів. Хоча ось мій улюблений поет сучасності Борис Чичибабін нітрохи їх не цурається: Борису Пастернаку, Сергію Єсєніну, Анні Ахматовій, Ліні Костенко, Феліксу Кривіну, Миколі Руденку, Зіні Міркіній… – привіти, присвяти… Чи писали? А Вам хто присвячував? Бережете ці вірші?

Хіба може образити слово поваги до духовних наставників, світоглядно близьких людей, із якими не набулась? Інша річ, коли «датське» віршування використовується як спосіб підвищення власного статусу: дивіться, мовляв, із якими постатями на «ти» спілкуюся. Думаю, найдіткливіші з присвят були в Григора Тютюнника (Любові Всевишній…), Віктора Близнеця (річці мого дитинства, коникам…), Михайла Коцюбинського (кононівським полям), найчесніші – батькам, учителям, коханим. Це присвяти оберегам. Зі своїх назву книжку «Коди золотих рун» із присвятою Василеві Марку. На жаль, мій науковий керівник відійшов у вічність, тому це – послання у засвіт. Маю кілька віршів із присвятами: Іванові Вишенському, Северинові Наливайку, Юрієві Дарагану, Василеві Симоненку, «Річкам малим і великим, чиї імена вкрито асфальтом забуття», «До сторінки Шевченкового щоденника»…

Чи писала вірші рідним? Писала. Власне, потребу вилити душу на папір відчула після смерті батька… Листи писала віршами, молода й закохана. Але хто не віршує в юності? Писала першій вчительці, смерть якої була моєю першою невимовною втратою, писала листа Євгенові Маланюку, коли за збігом обставин саме на Великдень втопила очі в його лист до Наталі Холодної… Надихалась полотнами Катерини Білокур, Юрія Гончаренка… Присвячувала донечкам, дитинство яких позначене чорнобильським сонцем. Пам’ять мого роду і чоловікової родини озвалась у мені словом… Найбільше, мабуть, пощастило внученьці, для неї народжувались дитячі збірки, з яких, власне, й пролягла стежка в літературу. Чи присвячувала вірші колегам? Бувало. Якщо випурхнув експромт. Але обліку їм ніколи не вела. До збірок не заводила, окрім одного, присвяченого Л. Гайдай, бо наші жовто-блакитні акценти мюзиклів були своєрідним викликом у часи януковичів. Маю кілька присвят від письменників-земляків Олександра Кердіваренка, Антоніни Корінь, навіть від композитора Петра Лойтри. Іноді перечитую… Ось Антоніна Михайлівна – майстриня на присвяти. Чи не кожна подарована нею книжка має поетичне послання, написане щедрою рукою. Звісно, такі речі зігрівають…

Як Ви прийшли в літературу? Хто сприяв: тато-мама-школа-книга? Хочеться почути і про сприйняття художнього слова у дитинстві, і про перші спроби римування, і коли серйозно прийшло усвідомлення: писане образне слово – це відповідальність окрім усього.

Можливо, мої вправи з віршування так би й залишилися для домашнього вжитку, якби не випадок. Коли моїй онуці було рочків зо три, а віршиків для неї прибувало, вирішила подарувати Діані книжку-саморобку. Звісно, яка дитяча книжка без малюнків? Оскільки ідея моя, то й утілювати її довелося самотужки. І ось прийшла до Діани подружка Поліна, і внучка не могла не похвалитися. А коли Поліна зібралася додому, то взяла книжечку під пахву. Моє дівча – у сльози: «Це моя!» А їй подружка на те: «Тобі бабуся ще намалює!» Так мені витанцьовувалася стежка до видавництва. Бо, справді, на що не підеш, аби відвернути дитячу сльозу. Щоправда, могла моя літературна стежка бути куценькою: два роки заощаджувала на літньому відпочинку, аби книженя побачило світ. На щастя, першу ластівку підтримала обласна бібліотека для дітей (нині – імені Т.Шевченка) в особі директорки Таїси Манжули – і полетіла вона до читача. Важливе усвідомлення, що твоя робота потрібна.

Росла серед книжок. Батько, Петро Афанасійович Павельчак, за родинним переказом, навіть шукати транспорт, аби маму до пологового відділення відвезти, пішов тоді, коли дочитав казку про птаха Руха. Мав прекрасну пам’ять, цитував, хоча за вдачею мовчазний був, та влучне слово, як і українську пісню, любив якось дуже ніжно і чуттєво. Завдяки мамі домашня бібліотека постійно поповнювалась передплатними томами класики, літературними журналами.

Антоніно Петрівно, минулий рік Вам щедро помастив губи медом. Маю на увазі і перемогу в міському літературному конкурсі імені Арсена Тарковського, і участь та здобуття лауреатського звання у Всеукраїнському конкурсі імені Івана Чендея. Як Ви ставитесь до нагород? Питаю про це тому, що сьогодні щось несосвітенне твориться в перегонах за значками й званнями – ніколи досі такого не було. А скільки бруду виливається в ході обговорення творів, які нечесні методи застосовуються суперниками та їхніми прихильниками… Далеко ходити не треба – взяти б бодай премію імені Євгена Маланюка.

Відчуваю Вашу іронію щодо меду… Довелось мені бути учасницею радіопередачі, запис якої відбувався з Кирилом Поліщуком. Відверто відповіла на аналогічне запитання, але згодом виявилось, що частину відповіді до етеру просто вирізали. Тому хочу ще раз наголосити: те, що дає доторк до слова, значно цінніше за будь-які відзнаки і премії. Чи мали нагороди за служіння мистецтву слова Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка? Єдина їхня нагорода – народна любов. Нині світ перевернувся навспак: за нагороди ведеться велике «мискоборство», заводяться впливові знайомства (можна навіть імена назвати, коли дійові особи не усвідомлюють гротескності власної гри «ти – мені, я – тобі»), плетуться інтриги, створюються групи впливу і тиску на масову свідомість. Такі люди жалюгідні. І знаєте чим? Вони відчувають брак любові. І цю порожнечу душі намагаються наповнити примарою слави, матеріального успіху. Але, якщо такий літератор не зовсім пропащий, від голосу сумління все одно не втече. І той голос тихо нагадає: «А король-то голий!»

До нагород ставлюсь із рятівною сковородинівською іронією, що світ ловить мене… Однак, є інший бік медалі: перемога дає зелене світло на публікацію твого твору, як у випадку з конкурсом імені Івана Чендея чи Юрія Котермака (Дрогобича). По-друге, певною мірою матеріально підтримує (як конкурси імені Євгена Маланюка чи Арсенія Тарковського), адже в наш час питання про гонорари взагалі здається інопланетним. Чи варто говорити, що письменник відчуває постійну потребу в читанні, спілкуванні, поїздках, нових враженнях… Але в жодному разі нагорода в літературному конкурсі не має перетворюватися на соціальну допомогу. Для цього існують інші служби. Тільки художньо вартісні твори, а не технічна вправність. Література як людинознавство, а не мистецтво задля мистецтва.

Хочу вийти зі складу журі премії імені Євгена Маланюка, бо психологічні перевантаження не минають безслідно. Але якщо так вирішить кожен, хто не має з тих словесних атак жодного задоволення, то хто залишиться? Кому байдуже? Чи хто утверджує свій статус, пропихаючи «своїх». Ні для кого, мабуть, не секрет, що від колишнього «Степу» залишилась одна назва та курява… А перемога в конкурсі – це й можливість нового рівня популяризації творів, і визнання неповторності естетичного опанування дійсності. Хоча… читає Україна зараз так мало, що соромно озвучувати статистичні дані.

В одному із своїх інтерв’ю Дмитро Павличко сказав: «Звичайно, можна писати тільки для дітей, але коли утворюється така вузька літературна спеціалізація, до неї рвуться люди малообдаровані або й просто спекулянти. В результаті маса книжок так званої “дитячої літератури” це або нудне сюсюкання, або примітивна моралістика, або нужденне мислення, яке не залишає в дитячій душі жодного сліду». Понад сорок років тому мовлено, коли ще не було в нас приватних видавництв… А нині?

У ринкові часи спекуляція на дитячій літературі відбилась особливо болісно. Відсутність моніторингу українського книжкового ринку призвела до захоплення дешевою і барвистою книжкою з Росії книгарень і бібліотек. У нас не було чіткої державницької позиції. А чия мова – того народу й цінності нав’язуються. Виховання українця має розпочинатися з колискової рідною мовою, з розмальовки й абетки, де фігурує питомо рідний простір. Дитяча книжка має спонукати до розвитку мислення і почуттів, а отже, народжувати нові запитання, а не пропонувати прописні істини у примітизованому вигляді.

Василь Сухомлинський заповнив вакуум української авторської казки. І це чудово. Але його казки мають дидактичний посил, якого нині активно прагнемо позбутися в художній літературі. Новий час диктує нові вимоги. Тому сьогодні цікавіше читати казки Дмитра Чередниченка, Олександра Гавроша чи Сашка Дерманського. Дитині потрібен простір для думання. Їй потрібна радість власного відкриття. І мені важко знайти відповідь, чим Олег Чаклун може закохати юних читайликів. Мабуть, дорогим оформленням книжки. Знову-таки маємо гарну обгортку з таким-собі змістом. Чи не тому видавництво «Фонтан казок» припинило своє існування? Та це лише моя суб’єктивна думка.

Сьогодні багато хто з поетів цурається громадянської, патріотичної лірики. Я не про Вас…

Так, доба ідеологічних «паровозів» минула. І разом із купільною водою хтось вихлюпнув і дитину. Ми нація крайнощів і плюралізму водночас. Чи не тому нас не дивує, що деякі досить популярні нині поети (якщо підходити до оцінки їхньої творчості за критерієм вінчання лаврами різних рівнів, аж до міжнародних) досі не спромоглися сформулювати жодним поетичним рядком свого ставлення ні до Революції Гідності, ні до війни на Сході країни. Така природа таланту, – заперечить хтось. Ні, панове! Біль душі стікає віршем. Значить, їм не болить. Своя сорочка ближча. Навіщо випалювати душу тимчасовим? Вони ж пишуть для вічності. Мені болить тут і зараз. І нехай мої громадянські вірші втратять актуальність якомога швидше!

Знаю, що Ви активний учасник спілкування у Faсebook. Як би Ви схарактеризували плюси й мінуси такої комунікативності?

Почну з мінусів. Це ілюзія не-самотності. Омана самореклами, яка легко обертається на рекламацію.

Плюси: швидке поширення інформації, можливість миттєво налаштувати зв’язок із людиною, чий номер телефону загубився. А ще можливість знайти однодумців, сформувати групи за спільними інтересами. Наведу приклад. Саме завдяки спілкуванню в цій мережі п’ятеро письменників із нашої області (Наталія Бідненко, Валентина Кондратенко-Процун, Антоніна Корінь, Григорій Клочек і я) долучилися до проєкту черкащан «Садок вишневий коло хати», який зініціював професор Василь Пахаренко, а відповідальною за випуск була відома письменниця і художниця Марина Павленко. Завдяки спільноті Faсebook електронна інформація, зокрема публікації літературного «Середмістя» на сторінці сайту Світлани Орел «Кропивницький: Час-Time» надходить значно швидше, ніж друковане видання «Вежі». Інший приклад. Колишні випускники-іноземці розшукали мене завдяки можливостям цієї соціальної мережі. І нині маю підстави пишатися, що навчання в технічному університеті сприяло їхній самореалізації, серед них чимало стали професорами, керівниками великих організацій, зберігши любов до України як своєї другої Батьківщини.

У виданій торік книзі «Коди золотих рун» (Кропивницький, ЦУВ, 2020) багатьма рецензіями (на твори Василя Шкляра, Валентини Мастерової, Ігоря Павлюка, Петра Перебийноса, Наталі Дзюбенко-Мейс, Сашка Дерманського, Мирослава Дочинця, Дмитра Чередниченка, Юрія Рогового) Ви робите серйозну спробу вийти за межі крайового літературного процесу. Які сповідуєте критерії вибору лектури для осмислення?

Один із критеріїв – поетика межової ситуації морального вибору літературного персонажа чи ліричного героя. Усвідомлення сенсу буття на межі між життям і смертю. За великим рахунком, уся наша література – це наративи вибору. Вибору особистості в часи «тектонічних» суспільних зрушень. Йдеться про боротьбу за українську історію, мову, театр. Про богошукацтво як дорогу до себе. Про ціну самоусвідомлення і пасіонарності. Мабуть, цими словами я вже відлякала від книжки любителів легкого і розважального.

 

Бліц-питання.

а) Улюблені письменники і їхні твори рідної і світової літератури?

Їх багато. Все залежить від настрою. Сьогодні назву «Звук павутинки» Віктора Близнеця, «Олень Август» Євгена Гуцала, «Марусю Чурай» Ліни Костенко, «Горянин» Мирослава Дочинця, «Запах фіалки» Володимира Кобзаря, «Цимбаланя» й «Іван» Івана Чендея, «Танг» Василя Трубая, «Душа метелика» Галини Пагутяк, «Сліпота» Жозе Сарамаго, «Фальшивомонетники» Андре Жіда, а ще Мацуо Басьо…

б) Яку людську рису найдужче цінуєте в сучасникові? А не сприймаєте?

Відповідальність. Не сприймаю безхребетність.

в) За чим жалкуєте (чи жалкували) в житті?

Що дуже рідко говорила батькам, як я їх люблю.

г) Маєте бажання небачене побачити? Що це?

Звісно.  Вільну українську Україну.

ґ) Яку книжку подарувати Вам на Ваш ювілей?

Хай це буде сюрпризом. Без оглядки на ювілей.

д) Яка література зі світових найближча Вашій душі?

Японська.

е) Зустрічалась Вам якась книга, яку кортіло закопати?

А звідки Ви дізнались? Я недавно вичитала, що це прекрасний спосіб зберегти вологу під грядкою. Хоч якась користь буде.

є) Чого в житті Вашім траплялось більше: зачарувань чи розчарувань?

Не втомлююсь зачаровуватись красою природи. Аби не розчаруватися, свідомо уникаю зустрічей з авторами, чиї твори зачарували.

ж) Якщо не секрет, зізнайтесь: чого чекаєте ще від себе? Мається на увазі літературна творчість.

А раптом відкриється друге дихання….

з) З висоти часу й досвіду буття в Літературі що б Ви побажали тим наймолодшим, які стоять перед порогом цього храму?

Двері Храму відчинені для всіх. Але, переступаючи поріг, мусите усвідомити, що в цьому святилищі не просять: «Дай нам…», а віддають. І не лише десятину, як колись на церкву. Значно більше. Тут людина перетворюється на свічку… І якщо ви вже зважились, то хай ваша душа буде чистою і ясною.

Питання останнє, футурологічне, яке могло б бути й першим: чи має шанс час, суспільство, читач колись повернутись до письменника, як це було у 60-70-их роках минулого століття? Маю на увазі наші українські реалії.

Ви маєте на увазі, чи буде нова хвиля довіри до письменника, якої домоглися шістдесятники? Історія любить повторюватися.
І хочеться сподіватися, що цей повтор не стане фарсом…

Запитував Василь Бондар.

 

“Українська літературна газета”, ч. 12 (304), 18.06.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!