Антон Санченко: "Жанр мариністики – це не який-небудь жіночий детектив"

120

Народився в Херсоні у
1966-му. Живе в Києві. 13,5 років в морі, і вже майже стільки ж – на березі.
Дві дочки, п’ять книжок.

Антоне, Вас називають
«головним мариністом» вітчизняної літератури. Наскільки цей жанр є новим і кого
можете назвати своїм вчителями, або попередниками?

Щодо „головного мариніста”, то вас дезінформували: ні за
віком, ні за званням не можу на це претендувати. Якщо за віком – то навесні, 3
березня, відсвяткували 80-ліття чудового українського мариніста Леоніда
Тендюка, на книжках якого виростав у тому числі і я. А якщо брати за званням,
то такий автор-мариніст як Альбій Шудря звільнився в запас у чині капітана
першого рангу, і коли ми з ним листуємося, мені підсвідомо хочеться підскочити
по стійці струнко й прикласти руку до козирка безкозирки. Я ж все флотське
життя був скромним „начальником радіостанції”. Хай не вводить в оману слово
„начальник”, жодного підлеглого я ніколи не мав. Втім, у цьому плані мало що
змінилося і з моїм переходом в літературу. Можете продовжувати обзивати мене
начальником, але не забувайте, що в мене немає підлеглих.

Жанр мариністики, безумовно, – один з найстаріших, це не
який-небудь жіночий детектив. Попередників треба називати, починаючи з
„Гільгамеша” й Гомерової „Одіссеї”, тому не стану цього робити, щоб когось не
забути. Щодо вчителів – ще важче. Треба ж, щоб і вчитель визнав тебе своїм
учнем. В учні Конрада чи Мелвілла, мабуть, горілчана черга охочих записатися,
особливо коли вже неможливо отримати у відповідь: „Такому я нікого в жодному
разі не міг вчити”.

Мені з цим більше пощастило. За мою першу книжечку „тримали
кулаки” такі метри мариністики, як петербуржець Віктор Конецький, вже
згадуваний Леонід Тендюк і колишній редактор одеської газети „Моряк” Віктор
Сильченко.

Знаєте, як раніше було? Інтернетів ще нема, й спитати думки
про свою писанину не дуже-то є в кого. Звичайні ж літературні часописи
мариністику не жалують. За десять років намагань щось опублікувати я лише
одного разу отримав відповідь, яка стосувалася якихось інших якостей рукопису,
окрім вхідного редакційного номера. Це було, як зараз пам’ятаю, з піонерського
журналу „Костьор”.

Ну ось, років через десять таких поневірянь з редакціями
набираєшся нахабства, і під виглядом листа від вдячного читача розсилаєш свій
рукопис своїм улюбленим авторам на адресу видавництв, які їх публікували. І
уявіть собі, як я був вражений, щоб не сказати – наляканий, коли наступного ж
ранку дзеленчить телефон, людина в слухавці рекомендується Леонідом Тендюком і
пропонує терміново зустрітися з фірмовим своїм тендюківським жартом: „Що ви
п’єте о цій порі доби?”. Якось неймовірно швидко спрацювала пошта, Тендюк
випадково був у редакції саме того дня, прочитав мою повістину за одну ніч (!)
і тут таки зателефонував. Якби не моя професійна навичка до балачок по
телефону, я б ризикував проковтнути слухавку. З Сильченком та Конецьким теж
цікаві історії знайомства були, але якось іншим разом. І хоча в них обох теж
вже не спитаєш, чи вчили вони мене такому, ризикну ще раз набратися нахабства й
назватися і їхнім учнем. „Тримаю за вас кулаки,” – це, власне, з листа
Конецького щодо необхідності публікувати першу книжечку будь-як, хоч за свій
кошт. А Віктор Сильченко потім писав до тієї книжки передмову.

Я відповів на Ваше питання?

 

Українські моряки як
літературні герої чимось відрізняються від своїх іноземних побратимів?

Це зважаючи на те, якої саме літератури вони герої. В
іспанця Переса-Реверте в якомусь морському детективі українських моряків
згадано побіжно, як людей, що не знають собі ціни, й готові працювати за малі
гроші на старих роздовбаних пароплавах, чим залишили без роботи наскрізь
позитивного головного героя, який щойно потопив судно свого судновласника десь
в Індійському океані . Начебто нищівна характеристика українців з вуст іспанця,
але мене дуже потішила: по-перше – чи не вперше помітили на літературному
рівні, тобто вже давно бояться конкуренції на рівні побутовому, по-друге – вже
розрізняють з росіянами, які, на думку Переса-Реверте, хлебчуть горілку просто
на ходовій вахті посеред Ла-Маншу. Ні те, ні інше не відповідає дійсності. І
ціну ми вже собі склали цілком пристойну, і росіяни горілку п’ють в іншому
місці і в інший час.

А насправді, якщо і є де повний інтернаціонал і „смішеніє
язиців”, то це в морі. Але національні особливості від цього лише помітніші.
Намагався колись це відобразити в оповіданні „Глобалізація”. Не знаю, наскільки
вдало.

 

Ви починали писати
російською мовою. Які, на Вашу думку, перспективи в російськомовної літератури
на українському та російському книжкових ринках?

„Буду краток”. Жодних, якщо це не фантастика-фентезі або
поезія. Але поезія – то не зовсім ринок. А фентезі – не зовсім література
(жарт). Щодо всіх інших жанрів, особливо того, що росіяни проміж себе називають
„боллит” – велика література, то український автор швидше побачить свій
український текст в російському перекладі, ніж пройде всі необхідні поневіряння
на шляху до публікації свого російського твору в тамтешньому видавництві, не
переїхавши задля цього до Москви чи Пітера.

Поодинокі випадки, коли наших авторів там все ж ризикують
друкувати, закінчувалися пшиком, або я чогось не знаю, бо, чесно кажучи, з
великим задоволенням за росіянами з певного часу не слідкую. Мені, нарешті,
вистачає українських книжок і авторів. Все це на мою скромну думку, звичайно.
Дуже хочу, щоб один знайомий російський автор-киянин її на власному прикладі
спростував ще цього року.

Щодо того, чи стануть російськомовні українці читати когось
російською не „з самої Москви”, то на це жодних ілюзій не маю. Не стануть. Ще й
вимагатимуть гроші назад, якщо автор проговориться, що земляк. Усі російські
автори-вихідці з України – саме вихідці, бо такі вже в нас звичаї порту.

 

Сайт «Автура»
(www.avtura.com.ua), яким Ви керуєте, 
зібрав широке коло авторів та читачів. Якою була мета його створення і
чи досягли Ви її за один рік функціонування?

Я пробував популяризувати три своїх книжки через блоги,
зокрема й Живий Журнал. Дещо вдалося однозначно, дещо ні. Тобто формат блогу
має певні обмеження для просування книжок. Разом з тим, виявилося, що на блозі
досить зручно зберігати для самого себе, скажімо, рецензії на книжки. Тож якраз
до виходу четвертої, піксельної, книжечки „Нариси бурси”  я цей досвід узагальнив і – з’явився сайт
„Автура”, призначений для просування книжок в нетрях інтернетів самим автором.
При цьому ми не пропонували нічого зайвого, щоб сайт залишався простим. Це
такий авторський довідник, каталог книжок і рейтинг в одному флаконі.

Зараз у нас вже зареєструвалося більше сотні авторів, які
виклали майже чотири сотні своїх книжок, ми навісили на це можливість розміщати
посилання на інтернет-книгарні або реальні магазини, де ці книжки можна
придбати, запропонували розгалужений жанровий поділ (155 жанрів), щоб читачеві
легко було шукати за уподобаннями, зробили рейтинг популярності книжок, який
обраховується за секретною формулою – знову ж таки, для орієнтації читача в
просторі сучасної літератури, і таке інше і таке інше. До речі, читачі – єдині
дієві особи на нашому сайті, які можуть впливати на рейтинг книжки негативно,
якщо не сподобалася. Рецензії, навіть розгромні, йдуть книжці тільки в плюс, бо
навіть на останніх прикладах резонансних книг добре видно, що саме такі книжки
викликають у рецензентів протилежні думки. Зараз ми працюємо над тим, щоб дати
авторові можливість викладати для скачування електронні версії своїх книжок, в
тому числі за гроші.

Запрошую й читачів реєструватися в нас на сайті. Поки
реєстрація не дає жодних переваг, окрім можливості написати в гостьовій книзі
улюбленого (чи навпаки) автора, написати читацький відгук на улюблену ( чи
навпаки) книжку й проголосувати за неї. Проте найближчим часом ми збираємося
запустити певний інтернетний варіант бук кросингу між читачами з різних міст,
і, можливо це вас зацікавить. Усі інші можливості доступні і незареєстрованим
відвідувачам. А взагалі, я ще з 2002 року знаю, що в інтернетах на 30 авторів
приходиться один читач, і його треба усіляко балувати. Тобто та частина сайту,
що для авторів, мені здається, вдалася. Зараз думаємо, що запропонувати для
щастя пересічного читача, щоб він прокидався і засинав саме з українською
книжкою, знайденою в нас на сайті.

 

А які перспективи
піксельної книги в Україні?

Варто пояснити, мабуть, що таке ота „піксельна книга”.
Оскільки електронною книжкою в нас чомусь вирішили називати саме пристрій для
читання, е-рідер, виникла неприємна омонімія з власне електронними книжками,
тобто – текстами, ілюстраціями тощо. Воювати за слова „електронна книга” з
виробниками е-рідерів, в тому числі українськими, досить безперспективно, тому краще
просто домовитися щодо „піксельних книг” (по аналогії з „піксельною графікою” в
художників), і усім так їх називати. Що це саме книга, а не файл в якомусь там
форматі, я й намагався довести своїми „Нарисами бурси”, які без чудових
ілюстрацій Дмитра Растворцева значно втрачають, чим ще й роблять незручними
звичні піратські формати, до речі. Експеримент з розповсюдженням цієї книги
вийшов досить вдалим, зараз готую до „піксельного друку” наступну книжечку –
переклад „Навколосвітньої подорожі вітрильником наодинці” Джошуа Слокама,
незабаром має вийти.

Щодо перспектив піксельних книжок саме в Україні – вони
чудові, але можуть так і залишитися тільки перспективами, якщо в українців не
виробиться звичка платити за те, що читаєш. Зараз електрокниги більшість ще
сприймає як приємний безкоштовний додаток до е-рідера. Тобто український автор
ще не скоро стане мільйонером завдяки піксельним книжкам, як та „амазонівська”
американка, бо американці платити за книжки якраз звикли.

 

Які з електронних
українських книг можете виокремити?

Ну ось – класика непорозуміння. Ми про Кіндли й Покетбуки,
чи таки про власне книжки? Якщо про останні, то я здогадувався, що першими на
запропонований „Нарисами бурси” формат відреагують поети, особливо молоді, але
не думав, що так швидко і бадьоро. Хотілося б звернути увагу на збірки Мірека
Боднара „Не для продажу”, Назара Шешуряка „Чорнозем” і Михайла Зарічного „Краще
менше”. Усі вони є на „Автурі”.

 

І насамкінець –
побажання читачам від Антона Санченка.

Щоб завжди вчасно зустрічалася книга, здатна розрадити й
додати життєвих сил, на кожен стан душі й життєву ситуацію. І щоб ви саме мали
досить часу ту книгу погортати.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!