Молода письменниця, член Національної спілки
письменників України сподівається, що оновлене керівництво НСПУ приділятиме
більше уваги творчості молодих літераторів.
Анно, Ваша дебютна книжка вийшла ще на початку
2000-них. З того часу написалося багато віршів, але здебільшого вони живуть в
Інтернеті…
Майже дев’ять
років минуло з того часу, як вийшла моя перша (і поки що єдина) поетична збірка
«Дзвінок у двері». За цей час багато чого змінилося в моєму світосприйнятті,
що, своєю чергою, позначилось на творчій манері письма та якості текстів. Я не
видавалася, бо не мала змоги, не було спонсора. Безкоштовно видати книжку
«нерозкрученому» поету можна тільки шляхом перемоги у літературному конкурсі
для молоді. На сьогодні в Україні найбільш престижним вважається «Смолоскип».
До речі, цього року я стала лавреатом. Зараз уже готується нова книжка. А
розміщення поезії в Інтернеті дозволяє значно розширити коло читачів, дізнатися
думки інших письменників та просто шанувальників. Читають мене і за кордоном,
навіть пишуть невеликі рецензії на електронку. На жаль, я не можу відповідати
на всі коментарі, але ціную кожен відгук. Про переваги електронних публікацій
всім відомо, тому не скажу нічого нового: оперативність, широкий доступ,
«живий» контакт, і… море смайликів. Мережа – це прекрасно!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Про що Ваша майбутня книжка і де планується її
публікація?
Відкрию невеликий
секрет: зараз я готую дві поетичні збірки. Декому більше подобаються мої ранні
тексти, а хтось захоплюється новими. Отож, вибрані вірші, написані здебільшого
протягом 2003-2009 років очікують виходу в світ у видавництві «Зелений пес».
Там іще «весела» така назва у тієї книжечки буде, поки не хочу говорити, бо вже
одного разу наврочила. Вона мала вийти ще рік тому в іншому видавництві, що
збанкрутіло. Про що ця збірка? Мабуть, про все потроху: любов, соціалка, час,
простір, якісь химерні персонажі, знаки, захоплення, відчай. Одне слово – про
мене. Інша книжка – «Покинутим кораблям» – готується у видавництві «Смолоскип».
Туди увійдуть найновіші тексти. Можливо, комусь вони будуть здаватися важкими,
але одне можу гарантувати – жодного фальшивого речення. Минули ті часи, коли
мені легко писалося навіть на парах в університеті. Зараз у кращому випадку
пишеться раз на місяць. Бо довго «відходжу» від процесу і результату. Вважаю,
що створення поезії – таїнство. Але разом з тим і гра. Гра одиноких. Може, тому
домінантною у збірці є тема покинутості.
Віднедавна Ви – член Ради НСПУ. Які, так би
мовити, творчі плани у цьому руслі?
Найперше, що
хотілося б зробити, – відновити літературний конкурс. Адже коли функціонував
«Гранослов», молоді письменники мали шанс бути почутими. Бо талановитих
початківців багато, а мало хто ними цікавиться. І навіть просто видати книжку –
замало. Потрібна критика, рецензії фахівців, розголос у ЗМІ. Як це зробити? З
чого почати? І, головне, – де взяти кошти? Я ніколи з цим раніше не стикалася,
тому сама не можу відповісти на ці питання. Головне, що з’явилися люди, які
хочуть цим займатися, то разом таки можна щось зробити. Кабінет молодого автора
ліквідовано, а до Спілки все одно приходять юні письменники – Вікторія Осташ
проводить засідання літературної студії «Перехрестя». Тепер хотілось би
відновити той Кабінет. А ще скажу трохи про творчі вечори. Багато хто з молодих
мріє про авторський вечір. Ось, нібито, приміщення є. Афіші готові. Але ж як
заманити вибагливу столичну публіку на виступ маловідомого, нехай талановитого
письменника? Звісно, про родичів та друзів автора мова не йде. Спілка не вміє
піарити. Бо це непросто. Бо хтось таки має цим займатися, і не «за так». До
складу Секретаріату увійшов Сергій Пантюк, який уже працює над оновленням
роботи НСПУ, у Правлінні також Павло Щириця – він кілька років був завіду¬вачем
оргвідділу. Думаю, щось таки має змінитися. Поживемо – побачимо.
Чи є у сучасного митця потреба бути членом творчої
організації?
Не думаю, що
сучасні митці відрізняються від тодішніх. Це від людини залежить. У одних є
потреба постійно бути «в команді», активно спілкуватися чи, може, навіть
потреба захисту. Іншим треба лише спокій, письмовий стіл та перебування поза
всіма спілками. Мабуть, початківці таки більше потребують підтримки. Одначе, як
бачимо, – більшість членів НСПУ – літні люди. Сподіватися, що держава постійно
буде дбати про письменника чи художника, чи музиканта – смішно. Яскравим,
талановитим, амбіційним не потрібне ніяке членство, якщо вони, звісно, самі
цього не хочуть. Добре було б, якби в Україні функціонувала яка-небудь Спілка
меценатів, але це – так, дівочі мрії…
Що з прочитаного Вами останнім часом найбільше
запам’яталося?
Запам’яталася
повість Степана Процюка «Бийся головою до стіни», – спонукала задуматися про
смертність людей. Особливо близьких. Також новели Людмили Таран стали для мене
відкриттям. Перечитувала нещодавно прозу Чехова – уже все сприймається
по-іншому, ніж десять років тому. Із драматургії – Едвард Олбі. І вже кілька
тижнів у плеєрі живе «Фотосинтез» – аудіопоезія Віри Полозкової.
І насамкінець побажання читачам від Анни Малігон.
Читачам бажаю
бути добрішими одне до одного. Щоб нація була дружньою. Бо там, де всі
сваряться, нічого хорошого не можна створити. А ще бажаю поезії. Ну, і, звісно,
щасливої зими!