Андрій Любка: «Наша література – на рівні багатьох європейських літератур»

Ви народилися в Ризі, згодом мешкали на Закарпатті. В різних країнах різниться людський менталітет, основа якого здебільшого закладається в дитинстві. Ви завжди відчували себе українцем чи латвійцем також? Цікаво, як ставляться родичі до Вашої творчості?
Одразу уточню, що народився я в Ризі, але лише тому, що там – у медичному університеті – вчилася моя мама. Через місяць після народження вона мене повезла додому, у Виноградів. Тобто мені складно почуватися латвійцем, чесно кажучи. Хіба жартувати, що я перший і єдиний латвійський україномовний письменник. Проте люблю бувати у Прибалтиці загалом і Ризі зокрема. Часто думаю про концепцію «Міжмор’я» – союзу країн балто-чорноморського регіону. Це міг би бути потужний пояс безпеки, який укупі становив би для Росії важку, або й зовсім неможливу здобич. Щодо моєї творчості й батьків, то бувало по-різному: зараз, після певного визнання, вони з гордістю про мене говорять, але на початках їх, м’яко кажучи, дивували назви моїх книжок і те, що у віршах немає рим.
Андрію, за другою освітою Ви філолог, чому не працюєте учителем?
Ні, це за першою освітою я український філолог, а за другою – балканіст, фахівець із Балканського півострова (але вже не з філологічного боку, а з історико-політичного). Не працюю ні вчителем, ні балканістом, бо якась зовсім стаціонарна робота мені не підходить. Я багато подорожую, виступаю, пишу, тому часу на офісну чи викладацьку роботу не залишається. Я перекладаю з польської й сербської, пишу колонки, статті, книжки, врешті-решт. Це і є моя робота.
Як вважаєте, якби не вдалося створити досить яскравий образ «поета-бунтаря» чи було б у Вас багато читачів?
Наскільки важливим є вміння презентувати себе?
Мені не подобається інтенція Ваших запитань. От що означає «створити образ»? Або в тебе є характер, і тоді ти у кожній ситуації, кожному рядку є собою, або ні. Вочевидь, є щось таке, як харизма, її впливу применшувати не можна, але харизму не можна створити: або ти народився з твердим хребтом і за тобою завжди підуть люди, або жодні курси лідерства тобі не допоможуть. Щодо вміння презентувати себе, то тут теж по-різному: фішка Мідянки, наприклад, у тому й полягає, що він далеко від суєти, в Карпатах, пише свої позачасові вірші. Йому вміння презентувати себе лише заважало б. Іншим поетам навпаки – потрібні сцени і слеми. Погодьтеся, було б нудно, якби всі були однаковими.
Сучасним поетам досить важко видати збірку за рахунок видавництва. Складно представити себе видавцям і потенційним читачам так, аби вкарбуватися в пам’ять. На Вашу думку, Вам просто пощастило чи існує певна «схема» успіху?
Ви так говорите, ніби поетам в інші епохи було легше. Завжди було важко, поезія ніколи не була масовою й прибутковою. От в античні часи взагалі поезія була переважно усною. У цьому є певна логіка, адже поезія виникла з магічних замовлянь, абракадабр, ритуального бурмотіння. І так, мені пощастило – колись давно до мене після читань в одному з барів підійшов професор-історик і письменник Сергій Федака, який сказав, що хоче видати мої вірші книжкою і навіть знайшов для цього спонсора. Так вийшла збірочка «Вісім місяців шизофренії». Для наступних книжок спонсорів уже не треба було.
У 2007 році Ви стали лауреатом літературної премії «Дебют». Вам це якось допомогло в подальшому?
Можливо. Бо дало більше впевненості в собі, в тому, чим я займаюся. Зрештою, це був мій перший великий літературний гонорар – я був ще студентом-третьокурсником, а премія становила дві з половиною тисячі гривень. На той час для мене – чималенькі гроші! Такий приємний шок був.
Чим зумовлена поява збірок «Кілер», а згодом і «Спати з жінками»? Яке з оповідань подобається Вам, як автору, найбільше й чому?
Пояснення просте – у кожній з цих книжок є текст з такою назвою. І ці тексти мені найбільше подобаються, до того ж найвлучніше віддзеркалюють автора на момент видання. Скажімо, зараз я вже б не назвав поетичну книжку «Тероризм», але шість років тому, коли для мене інем і янем була сучасна американська поезія, іншого варіанту назви я навіть не розглядав.
Минулого року Ви стали півфіналістом премії «Ангелус» саме зі збіркою «Кілер». Після Андруховича та Забужко, які були лауреатами премії, це покладає на Вас певну відповідальність і сподівання. Як самі поставилися до цієї події?
Зрадів. Ніяка це, звісно, не відповідальність – усе вирішує журі, а я сиджу й ловлю рибу на Тисі. Відповідальність є тоді, коли пишеш, а коли воно вже видане, пішло в світ – настає байдужість. Бо змінити ж нічого не можна, все чорним по білому написано.
Андрію, як Вам – молодому письменнику, вдалося відносно швидко вийти за межі українського книжкового ринку?
Не знаю, чесно кажучи. Цього не вчать в університетах, про це не пишуть у підручниках. Так просто зорі склалися. З мого покоління вже половина відсіялася з літератури взагалі – хтось створив сім’ю, інші пішли в бізнес, політику, зневірилися в красному письменстві. А мені пішло. Може, через те, що я у доброму сенсі божевільний, одержимий літературою – нічого в світі мене більше не цікавить. Усі свої гроші я завжди спускав на книжки, із запалом перечитував біографії письменників, писав такі вірші, через які в мене були проблеми і в університеті, і з суспільною думкою. Вірш для мене був центром, стовпом і Богом. Я повністю, абсолютно присвятив себе літературі – і це дало результат. Але й цього було б замало, тут точно є ще фарт, щаслива зоря.
Чи не заважає перекладацька діяльність письменницькій? І якби довелося обирати між прозою, поезією, перекладами та есеїстикою, що переважило б?
Ні, звісно. Гляньте на більш промовистий приклад – творчу біографію Рильського. Перекладацтво йому не заважало, а доповнювало, перекладені ним тексти цілком можна записати в лінію його художньої еволюції. Натхнення є не завжди, а переклад дає можливість працювати, набивати руку, натреновувати своє володіння словом.
Наразі Ви багато часу проводите у Варшаві. Комфортніше себе почуваєте на Україні чи в Польщі, де краще пишеться?
Я три роки жив у Варшаві, бо там закінчував балканістику. Там мені добре, я дуже люблю це місто й називаю «Вавою». Писалося мені добре, але мало, бо зовсім не було часу. Але, наприклад, найгірше мені писалося в Києві, це були два роки простою й застою. Найкращі свої тексти я написав в Ужгороді.
Згадую Ваші інтерв’ю 2008 року. Ви мали досить великі сподівання на власний розвиток й успіх. Чи задоволені тим, яке місце зараз посідаєте в літературі?
Ви мене розсмішили, бо інтерв’ю, яке Ви маєте на увазі, мало радше іронічний характер. Тому так і називалося: «Я помру або молодим поетом, або старим Президентом». Це стьоб у поєднанні з софістикою. Не задоволений, бо задоволеність і самовдоволеність – вороги письменника. Треба страждати, битися й мріяти. Завжди.
Ваше ставлення до проведення літературних шкіл від Центру літературної освіти на Україні? Чи хотіли б взяти участь в одній із них у ролі лектора?
Дуже позитивне, добре, що така організація є, її на нашому ринку не вистачало. Я був лектором на одній із їхніх Шкіл – і все було організовано на дуже високому рівні. Це заслуга справді доброї команди.
Існує думка, що письменник може видати багато книжок, але лише одна з них стане працею його життя. Як гадаєте, чи написали Ви вже таку книжку?
Це думка оптимістична, бо насправді письменник може й не написати зовсім цю надважливу свою книжку. А я оптиміст, тож думаю, що вона ще попереду. Мій приятель Сашко Бойченко вважає, що найкращі романи письменники пишуть у тридцять років – що ж, у мене є ще майже чотири роки в запасі.
Яке з Ваших досягнень наразі вважаєте найважливішим?
Мабуть, подорожування – я був у двадцяти п’яти країнах, трохи бачив світу, трохи повчив мов, це змінило мої світогляд і характер. Думаю, що саме це й дасть якісь плоди в творчості.
Творчість кого з сучасних українських письменників Вам найбільше імпонує?
Мій улюблений український письменник – Юрій Андрухович. Читаю всі тексти Олександра Бойченка, Юрія Винничука. Із зацікавленням стежу за Олексієм Чупою, Наталкою Сняданко, Любком Дерешем, Максом Кідруком, Олександром Гаврошем. З нетерпіння чекаю на новий роман Софійки Андрухович і книжку віршів Андрія Бондаря. Люблю вірші Богдани Матіяш, Богдана Боденчука, Леся Белея, Віка Коврея, Катерини Бабкіної і десятків інших. Чесно кажучи, у нас класна сучасна література, цілком на рівні багатьох європейських літератур.
Бесіду вела Ольга Кравчук

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал