Анатолій ШЕВЧУК: «Уже кілька років не пишу. Нащо себе силувати?»

207

На околиці
Житомира, серед тополь і в’юнкого хмелю, стоїть будиночок. Другий рік у ньому
самотньо колисає свою печаль Анатолій Шевчук – український
письменник-шістдесятник, новеліст, майстер психологічної прози,
літературознавець. Срібний кучерявий чуб, погідна вдача, в очах – невимовна
доброта і  сум. За плечима – написані й
ненаписані твори, п’ять літ Дубровлагу (Мордовія), щаслива родина,  тридцятирічна добросовісна праця лінотипіста.
Усе те – в минулому. Нині ж завжди поруч – лише котик Філя та собачка Кузя…

 Старший син у родині житомирського шевця
Олександра Шевчука Анатолій  прийшов у
цей світ 6 лютого 1937 року. Доля подарувала 
йому молодшого брата  Валерія (
нині – широко знаний прозаїк, літературознавець). Обоє змалку захоплювалися
красним письменством, одначе Анатолій  на
початках здобув фах майстра  будівельної
справи у технічному училищі. Через порок серця працювати не зміг, влаштувався
лінотипістом до Житомирської обласної 
друкарні. 1960 року у республіканській та обласній пресі  з’явилися перші проби пера Анатолія Шевчука –
новели й оповідання. Паростки визнання позначені відгуком  Євгена Сверстюка: «Твори Шевчука  вирізняються серед творів багатьох
професіоналів культурою форми, психологічною витонченістю і чистотою
естетичного звучання».

Доленосною
стала  зустріч із львівським
мистецтвознавцем Богданом Горинем та участь у 
друкуванні самвидаву. Арештували Анатолія Шевчука 23 травня 1966 року і
одразу ж зняли з плану  видавництва «Радянський
письменник»  вже готову до друку збірку
його новел. Перебуваючи п’ять років у таборах суворого режиму, Анатолій
Олександрович був невід’ємною часткою товариства молодих дисидентів, передавав
на волю листи про постійні знущання і приниження в’язнів, за що не раз
«знайомився» зі штрафним ізолятором. В’ячеслав Чорновіл 1967 року  вмістив одну його епістолу, три оповідання й
уривки з листів  братові Валерію у своїй
знаменитій збірці «Лихо  з розуму». Після
звільнення і аж до проголошення 
незалежності України 
Шевчука-старшого тримало на гачку недремне око КДБ як такого, що «не
став на шлях виправлення».

Минуло не одне
десятиліття. Анатолій Шевчук залишається вірним собі: щирий, щедрий,
лаконічний, далекий від гонитви за славою мирською. Ніколи не напрошується на
дешеве публічне визнання. Та, дякувати Господу, 
наше суспільство  виявило дещицю
уваги до цієї світлої людини: 26 листопада 2005 року Анатолій Олександрович
нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. Бо не йому, а нам,
українцям, потрібен письменник, якого не оминуло горнило клейма «ворога народу»
через його природну, як  розлогі  поля Житомирщини, любов до своєї, української
правди. Такі люди  – унікальні й
заслуговують не лише пошанування, а й постійної підтримки. Саме небайдужість
може відродити з печалі душу людини, якій є про що розповісти і сучасникам, і
нащадкам.

 

Анатолію Олександровичу, як Вам нині живеться?

Дочка моя, Ірина,
там на провулочку живе недалеко, то я їй 
кажу, що хочу на небо, до дружини. Щоправда, є у мене ще одна дуже
важлива справа: треба зібрати матеріали, що стосуються моєї біо­графії, –
збірки, оповідання, кілька невеличких книжечок, – все це  здати до архіву. Років з десять тому
телефонувала працівниця архіву, пропонувала створити мій особистий фонд, щоб
зберігати всі документи. Тоді не поспішав, був здоровіший. А зараз бачу, що
треба завершувати справи. Часом чую по радіо спів, і думаю: «Чого співати, коли
всіх чекає однаково сумний фінал ?..». Ніколи не думав, що смерть дружини так
на мене вплине. 48 років прожив з Антоніною. Було з ким і словом перекинутись,
і побут організувати. Не можу поскаржитись і на свою доньку: добре, що живе
поруч, підтримує. Маю трьох онучок: старша Алінка вже заміжня, а дві молодші
Антоніна та Анна ще з мамою живуть. Є й правнучок у мене – Женя. Але самотність
– настільки важкий тягар! Коли жінка померла – я три дні не їв. Лікарі сказали,
що це – стрес. Вже більше року минуло…

Моя хатина – дві
кімнати і кухня, яку зробив одразу після повернення з Мордовії. П’ять років
відтарабанив за політичною статтею «Антирадянська пропаганда й агітація».

Покажу  вам нашу з братом  спільну книжку – там є наша переписка, якій
вдалося обійти цензуру (2007 року Харківська правозахисна група видала книжку  Анатолія та Валерія Шевчуків «Розмова з
ворожим підслухом». Листи з концтабору та в концтабір – 1966-1971 роки з
дотичними матеріалами).  Ми діяли  у Житомирі підпільно, доки не викрили нас,
готували самвидав. Я працював у друкарні на лінотипі, здійснював набір певних
матеріалів, як тоді вважалось – антирадянських. Богдан приїздив до мене зі
Львова на квартиру. Нам не вдалося розгорнути 
надто широку  діяльність, тому що
цілу групу інакомислячих арештували – Богдана і Михайла Горинів, Івана Ге,
Панаса Заливаху, Дмитра Іваненка, Михайла Озерного, Михайла Осадчого, Івана
Русина.

 

Отут стояла Ваша батьківська хата, в якій Ви
писали свої перші твори?

Оце ж вона і є,
тільки з прибудовою. Змалку захоплювався літературою. Любив читати. Можете
подивитися, яка в мене  зараз  бібліотека! Збирали її разом з братом. Обоє
починали з віршів, а потім, коли вже трохи набрались розуму, взялися за прозу.
Він близько сотні книжок видав.  А я,
коли з табору повернувся 1971 року, 
нічого не міг надрукувати, бо перебував  
у чорних списках. Коли настала горбачовська перебудова, вже можна було
дещо  надрукувати, але не мав великого
бажання.

 

Історія Вашого арешту надто схожа на злий жарт
долі, аби її не згадати…

Авжеж. Річ у тім,
що всю групу арештували 1965 року. Коли я дізнався про це, то останнє, що
набрав, – текст  «З приводу процесу над
Погружальським» (щодо підпалу  публічної
бібліотеки у Києві). Я був набірником у цьому ланцюжку, Богдан Горинь –
кур’єром. Мене арештували  пізніше. Могла
і зовсім обійти мене доля дисидента, але, видно, мені на віку так написано…
Той доволі об’ємний текст  (статтю Євгена
Сверстюка, відредаговану Іваном Світличним) я 
поклав у торбинку, переніс через річку Тетерів до  лісу і сховав 
під великим валуном. А поруч підлітки гралися, «всунули носа» під той
валун, знайшли, принесли батькам, які й доправили знахідку до КДБ на  теперішню вулицю Федченка. А знайти виконавця
було дуже легко, тому що лінотип існував тільки у державних друкарнях.
Перевірили всіх набірників через відбитки пальців і таким чином вийшли на мене.
Судили.

Усі ми в одному
таборі відбували покарання. Спершу – у 
селищі Явас, а потім перевели до невеликого табору з трухлявими бараками
у селищі Лісному. Моїми  побратимами в
неволі були  брати Горині, Іван
Світличний (грав першу скрипку, його, щоправда, невдовзі випустили), Сверстюк,
Лук’яненко (доки не перевели у Володимирську тюрму), юрист Іван Вірун зі
Львова, Іван Кіпіш…

Усі п’ять
років  я ходив напівголодний. Посилку
можна було отримати раз на рік  і тільки
відбувши половину строку. Адміністрація завжди 
могла до чогось прискіпатися, позбавити права  і на ту єдину передачу з волі. Хто йшов на
співпрацю з КДБ, тим було послаблення. 

Братові
листи  до мене інколи конфісковували. Від
дружини й батьків – все доходило. Я мав право писати два листи на місяць. Ті,
хто на волі, могли писати хоч щодня. Працював на пресі, клеїв фанеру для
виробництва меблів.

 

Зрозуміло, що, повернувшись  на рідну землю, Ви не могли мати широкого
вибору щодо працевлаштування…

Тому пішов
працювати так само на меблеве виробництво. Потім знову влаштувався у друкарню,
розуміючи, що за мною стежать. Навіть знав сексотів в обличчя. Але ніякого
«криміналу» більше не набирав. Загалом тридцять років відпрацював лінотипістом
у Житомирській обласній друкарні.

 

Ваші твори 
почали виходити друком тільки зі здобуттям Україною незалежності. 1991
року з’явилася перша книжка «Вертеп добра і зла», 1999 року –«Чорний човен
неволі». Ви – член Спілки письменників України з 1990 року. Чи задоволені тим,
як складалося подальше творче життя?

Я майже не бачу:
на обох очах – катаракта, то закапую очі, щоб хвороба не прогресувала.
Поставили штучний кришталик за 800 гривень, а пенсія – 1100. За орден мені
доплачують 70 гривень, а за «відсидку», що відтарабанив 5 років, – близько
8 гривень…

 

А  що це за
премія журналу «Авжеж», яку Ви одержали 1989 року?

Символічна. По
суті, й не премія. Я  одержав тільки
премію імені Івана Огієнка, яку щороку присуджують у Брусилові (1100 гривень).

 

Ваші твори всі опубліковані?

Може, дещо й
загубилося. Треба пошукати добре. Десь у мене списочок був – що де надруковано, але його треба шукати. Уже кілька років нічого не пишу. Немає
бажання, то нащо ж себе силувати? Мій брат Валерій натомість працює без
вихідних: рано прокинувся, поснідав  – і
за роботу…

 

Спілкуєтеся з колишніми політв’язнями?

Я – член
Товариства політв’язнів і репресованих. У 
Богдана Гориня  якось був
удома.Він, коли я прибув у табір, перебував у закритому бараку посиленого
режиму: на роботу їх виводили, а  по
території табору ходити забороняли. Я передавав йому через вікно братові листи,
їх любили читати політв’язні. Тому  з
Михайлом я менше спілкувався, а Богдан був моїм таємним подільником, ми з ним
робили спільну справу.

А домовились  як? Ми з дружиною на Закарпатті відпочивали,
поверталися через Львів і там зійшлися з Богданом. Шукали спосіб, як
видрукувати самвидав. Я запропонував це робити на лінотипі. І дружина чула ту
розмову, але не втручалась, не заперечувала. З нами був ще  Петро Дідович – письменник із Чернігова.

 

Пане Анатолію, коли Ви відчули, що  за Вами вже не стежать?

Не можу сказати,
коли це сталося…

 

Чи давно бували у Києві, в Спілці письменників?
Робили свої творчі вечори?

Ніколи не робив.
У Житомирі є літературний музей, кілька разів пропонували організувати творчий
вечір, але я  відмовлявся.

 

А по господарству ще трохи пораєтесь?

Шматочок городу
викопав… Надто напружуватись мені за станом здоров’я не можна. Маю сім
яблунь, насушив яблук собі та родині…

 

…На дорогу
Анатолій Шевчук запропонував нам волоських горіхів зі свого саду…     

Житомир – Київ.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!