Письменник, доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри сучасної української мови Інституту філології Київського
національного університету імені Тараса Шевченка Анатолій Мойсієнко відповів на
запитання кореспондентки газети «Наше слово» (Польща)
Чому Ви почали писати поезію? Зокрема таку
нещоденну?
Для мене вся
поезія, можна сказати, – нещоденна. Звісно, йдеться про справжню поезію, яка
нічого не має спільного з недолугим віршописанням. Отже, віршувати я почав ще в
школі, з молодших класів, трохи згодом друкував це в місцевій газеті. І лише
потрапивши до Ніжинського педінституту, збагнув справжню суть поезії. Мені
хотілося чогось нового й свіжого, іншого, ніж контексти, які значною мірою були
поширені в той час. Багато писав, багато пізнавав. Тоді ж підготував до друку
першу поетичну збірку. Але їй судилося побачити світ більш ніж через десять
років. Проте я завжди відчував себе поетом. Зрештою, я і сьогодні відчуваю себе
більше поетом, аніж професором. Щодо “нещоденної” поезії, візуальної, паліндромної,
пошуків конструктивістського плану – все почалося також з Ніжинського
педінституту: зацікавлення давньою, бароковою літературою.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ваша поезія філігранна, Ваші вірші мають структури
кристалу, де кожне слово на місці. Як Ви почуваєтеся на фоні української
поезії, яка дедалі більш хаотична, часто з невиразною поетикою? Хто ж сьогодні
пише сонети?!
Сонет як жанр, що
витримав іспит часом, думається, залишиться назавжди молодим, з усією його
традицією і новітніми формально-змістовими пошуками. Справді, в моєму доробку
сонет займає поважне місце. Але і не тільки він. Одна з моїх книжок називається
«Сонети і верлібри». «Традиції модерну і модерн традицій» – це назва моєї
літературознавчої книжки. У поезії для мене багато важать образ і звук.
Верлібр, римований чи неримований текст – логіка вірша не має бути голою,
завжди повинна мати образне обличчя. Тому мені незрозуміла боротьба так званих
традиціоналістів і новаторів у відстоюванні тези про те, що краще – сонет чи
верлібр. Є просто добрі і погані вірші. Зрештою, мені як філологові було б гріх
писати погані вірші. То вже краще взагалі їх не писати.
Коли Ви пишете паліндроми, Ви співпрацюєте з
графіком…
Графічні образи
Волхва Слововежі наклалися вже на готові мої тексти. Але до цього, звичайно ж,
привело наше спільне бачення синкретичної творчості. Співпраця наша лише потім
постає зримою – коли на сторінках журналів і книжок, шкільних підручників і
антологій з’являються публікації з підписом: паліндром А.Мойсієнка у графіці
Волхва Слововежі. Волхв Слововежа (творчий псевдонім Володимира Чуприніна) –
надзвичайно цікавий художник, графік. Він свого часу був ініціатором створення
журналу “Зрима рима”, який, мислилося, стане своєрідним літописом творчих подій
в українській візуальній поезії та мистецтві поезографіки. На жаль, побачило
світ лише перше число видання.
А що таке «шахопоезія»?
Це, можна
сказати, мій винахід. Термін такий зафіксований сьогодні в усіх найбільших
літературознавчих словниках. Справа в тому, що поетикою шахів я цікавлюсь
віддавна. Свого часу в московському журналі “64 – Шахматное обозрение”
опублікував статтю про поетику зруйнування батареї в шаховій задачі. Загалом у
різних зарубіжних часописах надрукував з півсотню власних шахових композицій. І
згодом мені прийшло на думку поєднати поетику шахової задачі й вірша. Так
народилися поезії, в яких динаміку розв’язку шахової задачі, її “образну”
систему передано безпосередньо в текстових структурах. Виникли два цикли таких
творів. Перший – де текст віддзеркалює композиційні особливості, рух і всі ті
перипетії, які відбуваються при розв’язку задачі. А другий цикл – де в
словесно-образну систему вірша вплетено і сам розв’язок композиції. “Рідкісна
книжка, такої, певне в світі нема”,– так відгукнувся на збірку моїх шахопоезій
міжнародний ґросмайстер В. Корчной зі Швейцарії. Я розумію, що це експеримент:
але такий експеримент, який зовсім не заперечує того ж сонета. Як і
паліндромний, візуальний вірш. Мої певні здобутки в цій царині – на користь
синкретичної поетики, свідчення багатства нашої мови. Саме тому до книги
паліндромів «Віче мечів» я поставив епіграфом: «Співавтором – рідна мова»,
рідна мова, яка й дозволяє творити нам такі тексти.
Чи хтось продовжує Ваші експерименти в Україні?
Найближчим часом
з’явиться антологійне видання української паліндромної поезії “В сузір’ї Рака”,
представлена творами більш ніж сорока авторів, з-поміж яких – Г. Черінь і В.
Лучук, В. Рябий і М. Стрельбицький, М.Луговик і М. Сорока, Н. Чорпіта і М.
Юрик, С. Бондаренко і В. Сапон, В. Капуста і Н. Науменко, і, звичайно ж,
світлої пам’яті поети Іван Іов та Микола Мірошниченко, які чи не найбільше
зробили в цій царині і, на жаль, не зможуть порадіти з’яві такого небуденного
видання. Сьогодні експериментальні твори наших авторів можна прочитати на
сторінках багатьох часописних видань. Окремими книгами побачили світ
паліндромні вірші І. Лучука, А. Перерви, А. Мойсієнка, поема О. Шарварка “Чар
Драч”. Відтоді, коли одного вересневого дня 1991 р. група київських і
львівських поетів зібралася з нагоди 300-ліття українського паліндромного вірша
і проголосила себе голінними ентузіастами рака літерального (“ГЕРАКЛІТ”),
невзабарі мине два десятиліття, які, безсумнівно, є знаковими у відновленні
барокових і авангардних традицій нашої культури.
Як Ви оцінюєте стан сучасної української поезії?
Сьогодні
українська поезія має справді широкі крила, вона досить багатогранна. З’явилася
ціла плеяда молодих талановитих авторів. Хоча нове дихання отримала і
графоманія. Якщо за радянської доби на заслоні останній стояв цілий
редакторський корпус у видавництвах, нині ж злива віршового сміття просто-таки
заполонила простір (маю гроші – друкую!), часто-густо в таких “творах”, як
кажуть, поезія і не ночувала. Але, хочеться сподіватися, це перехідне явище.
Зауважу також, що
орбіта української поезії сьогодні не обмежується лише Україною. Це і Канада, і
США, Австралія, Німеччина… Зрештою, Польща – згадати хоча б такі імена, як
Остап Лапський, Тадей Карабович чи Юрій Гаврилюк. Під час недавнього
перебування у Варшаві мав приємність бути гостем у Остапа Лапського, з яким
давно підтримуємо творчі стосунки. Напередодні свого поважного ювілею поет
постав переді мною по-тичинівськи “серцем кучерявий”, ділився роздумами про
“труди і дні” сучасного українського митця поза межами України (“Здалеку
видніше, краще бачиться: хто і як нас окульбачував”), читав нові поезії з
підготованої до друку збірки “Всупереч”.
Ви – також перекладач поезії…
Так, у багатьох
моїх книжках поряд з оригінальними творами вміщені й перекладні – з німецьких і
австрійських поетів, поетів слов’янського світу. Нині підготував до друку томик
перекладів з Андреаса Окопенка, австрійського авангардиста українського походження,
а також антологійне видання «Сто сонетів білоруських поетів». Маю чимало
перекладів з польських авторів, починаючи від класиків і до сучасних поетів.
Перекладав А. Міцкевича і досліджував інтерпретації іншими українськими
авторами його «Кримських сонетів», опублікував окремі переклади зі Л. Стаффа,
Т. Ружевича, В. Шимборської, Б. Дроздовського.
З Вашою поезією також знайомий польський читач…
Думаю, що не
дуже. Наприклад, студенти-україністи Варшавського університету, де я мав
виклади з лінгвопоетики, щось знали лише про мою паліндромну поезію. Раніше в
перекладі польською побачили світ окремі мої вірші в антологійних виданнях
“Ukrai?skie wiersze mi?osne” (Варшава), “Czarnobylski autograph” (Білосток).
Але це занадто мало, щоб можна було говорити про якусь читацьку обізнаність.
Будь ласка, кілька слів про Ваші варшавські
лекції.
У травні – на
початку червня минулого року на правах професора-візітієнта Варшавського
університету я прочитав кілька коротких курсів з лінгвопоетики для
студентів-україністів, головно магістерської підготовки. Треба сказати,
студенти кафедри україністики досить добре обізнані з проблемами сучасної
філології, виявили неабияку зацікавленість питаннями аналізу художніх структур,
зокрема, брали активну участь у перекладознавчих семінарах, присвячених
інтерпретації Міцкевичевого вірша українськими авторами. На останньому з таких
занять було приємно отримати в подарунок від колективу студентів поважний том
антології польської поезії, який буде добрим спогаданням про варшавські зустрічі
і не менш приємною спонукою до нових перекладів, нових перекладознавчих студій.
І нарешті про Ваші зацікавлення як науковця.
Поетика слова.
Поетика тексту. В Київському національному університеті імені Тараса Шевченка
читаю курс “Питання теорії поетичної мови”, а також лекції з синтаксису
сучасної української мови. А ще в колі моїх зацікавлень завжди були словотвірні
явища. Якось, готуючи до друку книгу своїх вибраних поезій, звернув увагу на
те, що комп’ютер попідкреслював стільки слів, що аж червоно на сторінках. Я
ніколи не був байдужим до оказіонального слова. Як у власній поезії, так і в
наукових студіях. Оказіональним утворенням присвячений один із розділів моєї
першої дисертації. Окрема стихія – поезія Шевченка, вона була в основі моєї
другої дисертації – “Слово в апперцепційній системі поетичного тексту:
декодування Шевченкового вірша”.