Анатолій ДІМАРОВ: Якщо і правда нас не врятує, то на що нам тоді сподіватися?!

122

До 90-річчя патріарха
української літератури

Ще й зоря не зазоріє,
а ви його можете зустріти на київських вулицях, на майдані Слави – заслуханого
у пташині хори. Адже тільки до схід Сонця звучать вони настільки проникливо
чисто. Та здебільшого – не дає вирватися з кімнати письмовий стіл. Така вже доля
у Майстра!

Жайворонок! – Саме
так характеризуємо людину сонячної вдачі, товариську та доброзичливу, що віддає
себе турботі про спільне благо. І саме таким удався видатний художник слова
нашого часу Анатолій Дімаров. Бо якби вдався іншим, то навряд чи зверталися б
до нього за порадою відомі молодші колеги – від Брюховецького до Яворівського;
як і не приходив би до нього додому незабутній Григір Тютюнник: – Толя
Андрійовичу, а як звучить оце речення? (Уявляєте, на якій довірчій ноті те
промовлялося?!); і не лаштував би він посилки зі своїми творами, що полонили
читачів, у найвіддаленіші села. На досить таки мізерну пенсію
інваліда-фронтовика!

У тих його творах –
невмируща правда про спалені війною життєві шляхи, перейдені задля оборони
людської гідності та свободи рідної України, про біль і гнів, любов і
ненависть, що ведуть і супроводжують нас, українців, упродовж останніх століть.
Гірка й солона, весела і гнівна правда його повістей і романів особливо дорога
читачам, які самі скуштували черствого хліба життєвих незгод. А ще тим, які
80-90 років тому народжувались, аби згинути в голодоморах та війнах… Яка ж
болюча та правда!

На щастя, меж
досконалості нема –  хоча й відзначений
Майстер Шевченковою – найвищою! – премією, жайворине крило ще завзятіше кличе у
високості людської душі. Адже поруч трудили могутні свої крила такі видатні
майстри пера його покоління! Анатолій Андроникович Дімаров особливо пишається
тим, що серед них був його великий друг і соратник Павло Загребельний, що
донині залишаються поряд унікальні знавці національного характеру Роман
Іваничук, Віктор Міняйло, Дмитро Міщенко, тож не приховує, що й у дев’яносто –
а таки всоте  хочеться перевершити самого
себе. Адже в його творах нуртує дивовижно живлющий емоційно-колоритний герой! А
сучасний кінематограф має такі можливості!

На жаль, українські
кіношники – надто несміливий народ, аби заглибитися у правду героїв Анатолія
Дімарова. Хоча поодинокі спроби й мали небувалий касовий успіх, його проза так
і залишається незвіданою землею для кіно.

Ще загадковіше для
читацької громади шліфування кольорового каміння, віднайденого Анатолієм
Андрониковичем у горах Алтаю та Паміру. Коли ідеологічна задуха в Україні
ставала особливо нестерпною, жайвір – диверсант-підводник у роки війни –
подавався з друзями у гірські нетрі на пошуки героїчних образів і характерів.
Ясна річ, їх не бракувало й удома, проте копати в Україні глибше, ніж дозволяла
цензура, було ще небезпечніше, ніж вимірювати гірські прірви та стрімчаки. Зате
чарівна квітка, віднайдена в глибинах шматка малахіту чи яшми, бодай на якусь
мить рятувала мрію – трохи ж таки відволікала від червоносірих буднів
соц¬реалізму.

Але будити Сонце
доводиться й тепер. Уставати й будити. Незважаючи на біль. Адже чистий папір на
письменницькому столі не залежується… Притягує, немов гірський магніт. Як і сам
письменник. Хоча його романи й повісті – ще за життя – сподобилися всенародного
визнання та вершин української прози, Дімаров, немов і справжній жайворонок,
надзвичайно приязний, доступний і скромний у побуті. Отож і нині, дізнавшися,
що цікавий саме для читачів УЛГ, Анатолій Андроникович не приховував усмішки:

– Хочете дізнатися чи
ще живий Гарасюта? Та живий, живий курилка. Незважаючи на те, що в мого роду
праця була в особливій пошані – трудилися ж бо для себе, а дідусь мав усього
дві корови та пару коней, більшовицькі карателі записали його у злісні куркулі.
Тож і родині класового ворога пощади також не передбачалося. От ми з матінкою і
втікали світ за очі, сховавшися за її дівоче прізвище. Звідтоді я – Дімаров. А
мав би бути Гарасютою… Дякую, що називаєте Андрониковичем, бо справді мій
батько Андроник. Але…

 

Але, вибачайте, що
перебиваю, пане Гарасюто,  вчорашні
творці світлого майбутнього переконують молодь, що при їхній владі всім нам
жилося набагато краще!

Хіба ж підстаркуваті дядечки, організовуючи антиукраїнські
акції, не пам’ятають, як понад сорок років тому ми “наздоганяли” Америку?! Щоб
звітувати «про благоденствіє» перед райкомами, голови колгоспів утридорога
скуповували масло… в містах! І не боялися міліції – машинами вивозили його з
баз, щоби те ж масло державі й здати.

Траплялося, що голови сусідніх колгоспів домовлялися потай,
і перед кожною парткомісією переганяли один одному недостатню кількість худоби:
корови, свині, телята мандрували щоночі з одного колгоспу до другого, — ця
всесоюзна туфта, розбухаючи до небачених розмірів, котилася знизу доверху, до
кремлівських кабінетів, а вже звідти, зверху донизу сипалися ордени та медалі –
аж до Героїв Соцпраці включно.

А простому людові залишалося проклинати Америку, яка ніби
тільки й знала, що погрожувати атомною бомбою. Як тепер чинить Росія…

Хіба довго таке могло тривати?! Не кажучи вже про те, що
вкладений в економіку рубль приносив тільки 80 коп.

Та система здирництва лише зміцнилася нині… Народившись у
боротьбі з питомим українством, вона і не дихне, як не збрехне. Особливо це
показово на ігноруванні Закону про мови, прийнятому ВР ще 22 роки тому. Знаєте,
доки найвищі державні чиновники не усвідомлять, що дискримінаційне становище
української культури – газети, книжки, іншої друкованої продукції українською
мовою як і самої української мови в Україні – на їхній совісті, доти й
бовванітимемо на посміх світові напівколоніальним псевдодержавним покручем. Не
може утверджуватися держава на зневазі державної мови!

 

Але багато хто
вважає, що й українське письменство доклало сил 
до усталення цієї ситуації, у жоден спосіб не запобігаючи катастрофі…

Мені відомий цей зверхній погляд… Ще на VII з’їзді
письменників я відповідав на закиди, що у нас, мовляв, нема таких проблемних
творів, як у письменників Росії. Але ж роман Леоніда Первомайського «Дикий мед»
був зарубаний в Україні, проте опублікований у Москві. І тепер це – класика.
Роман Олеся Гончара «Собор» зацькували тільки тому, що автор зачепив болючі проблеми
духовного переродження представників партолігархії. Та й повість Євгена Гуцала
«Мертва зона» вийшла окремим виданням у Москві. Потрібно було цілих десять літ,
щоб її наважились надрукувати в Києві. А прекрасні новели Григора Тютюнника, що
в багнети зустрічалися офіційною критикою?!

Усі ці твори, коли б вони належали російським письменникам,
давно б уже були відзначені найвищими літературними преміями. Наша ж
«Літературна Україна» боялася надрукувати навіть інформацію про відкриття
пам’ятника на могилі Григора Тютюнника. Чекали, поки така інформація з’явиться
в московській «Литературной газете».

Хіба роман Павла Загребельного «Південний комфорт» –
гостропроблемний, правдивий, був підданий нищівній критиці не за те, що автор
насмілився розкрити негативні явища серед партноменклатури, яка давно  поставила себе над усіма законами?!. Отож ми
мали неабиякі підстави заздрити не тільки письменникам Росії – твори Бикова,
Думбадзе, Айтматова так само не вийшли б, якби були написані в Україні. Така
була видавнича практика.

Окрім цього, я сказав і про сірятину, що заполонила
літературу, деформуючи смаки читачів… Адже, щоб убити твір, досить його
просто замовчати. Як це роблять нині з українським кіно.

 

Мабуть, Вам усього
цього так і не простили?

Що ж, у нас було чимало письменників, котрі тільки й
виживали, притьмом виконуючи замовлення партії та уряду. Проте це ж достеменний
факт, що в часи застою саме історичні романи Павла Загребельного живили
генетичну пам’ять народу. Пригадайте: роман «Диво» продавався з-під поли по 100
крб. за примірник! Як і роман Івана Білика «Меч Арея»… У той час, коли на
пам’ять нашу Москва наклала своєрідне табу, дозволяючи оспівувати лише
сфальшовану Переяславську угоду, небіжчик Павло своїми романами не тільки
прорвав цю заборону – проклав шлях і всім нам, авторам історичного жанру.

 

Знаючи про Ваш пієтет
до Загребельного, навіть не віриться, що Ви могли зле жартувати з нього…

Це справді був дивовижний, навіть унікальний письменник! А
жарти… Знаєте, жартами тільки й рятувалися… Дописували один одному в
рукописах різні хунвейбінівські гасла, щоб якось підняти творчий тонус. Але
хіба б могло щось не таке піти в світ?!. (Усміхається). Про те хоча б,
наприклад, як ми ходили в атаку проти німецьких танків із цеглиною в руці?!
(Оружие добудешь в бою! – вимахував перед носом револьвером комісар). Цензура
зарубувала навіть зарубіжну класику, запі¬дозривши у надмірному вільнодумстві!
Зате дурниць у наших творах було – навалом. Як ота фраза в перекладі москвича
Россельса: «Он прошествовал улицей и изнасиловал всех собак». Так було
перекладено речення класика: «Він пройшовся вулицею і згвалтував усіх собак».
(«Згвалтував» – українською – тут у значенні «спричинив гавкіт»).

 

Якщо вже ми випливли
на такий стрижень правди, може, Анатолію Андрониковичу, згадаєте з минулого
щось незабутнє?

Гаразд. Якщо це справді цікаво… Зрештою, у спогадах моїх
усього вистачає. І незабутнього також. На всі смаки! (Сміється). Хоча б ось
таке. Звернулася до мене, головного редактора, з проханням відпустити додому,
бо захворіла мама, дочка першого секретаря Полтавського обкому партії Оля
Мужицька, скромна, дуже сумлінна працівниця, одна з найкращих у тодішньому
письменницькому видавництві. Я погодився, але поставив умову: якщо вблагаєте
батька, щоби пустив у свій заповідник – саме розпочався сезон полювання, а в
обкомівські заповідники рядовому мисливцю – зась!

Оля пообіцяла, що зженуть качок з усієї області – жодних
проблем не буде… Тож ми утрьох – я, тодішній головний редактор журналу
«Дніпро» Юра Мушкетик і мій друг Юрко Юречко поїхали на полювання. І не на
якомусь там драндулеті, а новісінькою мушкетиковою «Волгою». Та ще й чорною! За
кермом Юрко, я – поруч, Юречко – позаду, у формі полковника, бо працював у
військовій газеті. Їдемо на Лубни, де нас при в’їзді у місто зустрічатиме
перший секретар РКП. Адже Мужицький звелів!

Досвідчений Мушкетик порадив розподілити ролі: він – водій,
я – міністр, а Юречко – мій ад’ютант. Мовляв, у них і щелепи поодвисають, як
побачать ад’ютанта у формі полковника.

Так усе й сталося. Перший гаряче поручкався зі мною, подав
руку й «ад’ютантові», а «шоферюзі» ледь головою кивнув:

– Заїдемо в райком… Це по дорозі!

Заїхали. Запросив мене й «ад’ютанта» до кабінету, а «водій»
залишився в машині. Хвалився успіхами, новою картою району – ледве ухилилися
від перекусону. Але той райський куточок, у який нам довелося втрапити,
надихнув мене потім на заспів до «сільських історій»:

З урвища дорога збігала в мальовничий хутір з єдиною вулицею
– аж до Сули. І в цьому розмаї живої краси – табуни диких качок. Диких!!!

Та тільки ми туди очима, як нас під руки й до хати:

– А закусити, чим Бог послав?! Щоб качка сама на мушку
сідала!..

Такого застілля ні до того, і після того я ще ніде не бачив.
А пляшок! І не чарочки, що їх пригублює інтелігенція, – гранчасті шкалики.
Доберешся до дна – джмелики вже й гудуть… Ну, прощай полювання – подумалось.

Мене, як «міністра», посадили на покуті, «ад’ютанта» – до
таких дядьків, котрі й вола переп’ють, а «водія», як і годиться – скраєчку,
коло дверей… Урядував за столом веселий черевань, як потім виявилося,
заступник голови облвиконкому, спеціально відряджений організувати нам
полювання…

Рано-вранці, ще й зоря не проклюнулась, а наді мною схилився
єгер: в одній руці повний шкалик, а в другій – миска з малосольними огірочками:

– Прополосніть осьо душу. Швиденько закусимо та й на
полювання…

Оце такий це був соціалізм. Рай для номенклатури. А трударі?
Ледь виживали! Обездуховленість довела до того, що ковбаса з туалетного паперу
заступила й честь, і свободу. Хоча й за ковбасою тією – стояли черги…

 

Унікальна правда
Ваших унікальних спогадів, як і романів, як правда повісті «Самосуд», інших
творів, озонна правда, Анатолію Андрониковичу, – це саме та субстанція
духовності, що спонукає читача заглянути у власну душу… Висповідатися бодай у
такий спосіб. А як Вам працюється нині?

Озон правди взагалі покликаний оздоровлювати суспільство.
Радий, якщо й мені пощастило долучитися до цього благотворного процесу. Але не
варто підмінювати нормальний стан суспільства правдоподібністю, котра здатна
непоправно деформувати державотворчість. А без належної державної підтримки,
загнаної в лабіринт животіння національної культури, – на рівні законодавчої та
законотворчої влади – ми й скочуємось у рів псевдодержавних інтересів. Отож і
про це хотілося б досить чітко сказати…

На жаль, об’єктивні причини не дають змоги здійснити все
задумане – ось дружина, Докія Несторівна, відома як науковець і літератор,
вирішивши трохи наслідувати мене станом здоровля (скрушно всміхається), відбула
серйозну операцію… Та поки що тримаємось, дякувати Господу.

Знаєте, у 90 все більше підводять не тільки очі, а й руки та
ноги… Ламаються старечі на столичній слизоті. До того ж – усе дужче напосідають
надто важкі роздуми… Адже чи не століття за плечима! Хоча птахи задумів ще не
забувають наших вікон. Але втілити їх – це вже неабияка проблема. Бо не тільки
вік, а й фронтові рани, як і видалення жовчного міхура, здоров’я, самі розумієте,
не додають. Виявляється, нічого зайвого в нашому організмі нема…

Ще надцять років тому мали ми з дружиною змогу виїздити у
Мохнач, нашу оазу. Оце ж тільки тої відради й було, що чари Мохнача. Там, на
хуторі, біля земельки та саду, забували про всі болячки! Але й те минулося…

Проте найголовніша турбота наша – Україна. Ми ж трудилися
задля неї! А що пропонують Україні теперішні владці? Комунізм навиворіт?! Тобто
– достеменне злодійство в законі. Усвідомлювати це надзвичайно боляче. Адже
переконаний, що тільки правда – історична й сучасна – може врятувати
суспільство. І нічого більше, крім голої правди. Бо скараним голодоморами та
війнами приховувати нічого. Та й сподіватися більше нема на кого. Тому й страху
не знаємо. Хоча кат і почуває себе героєм. Але не перед Богом!

Тож вибачайте за мінорну ноту – відбріхуватися не звик.

 

Дай, Боже, здоров’я,
Анатолію Андрониковичу! Дякую за розмову.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!