Початок у ч. 21, 22
Які Ваші книжки були видані за
роки незалежності?
Цю добру справу зводять майже нанівець мізерні наклади. Вийшли спогади
«Прожити і розповісти», спершу одна частина, потім друга. «Зблиски». Перевидали повний варіант книги «І
будуть люди», яка цензурою була порізана на третину, уявляєте, двісті п’ятдесят
сторінок тексту викинули – про колективізацію, голодовку, про свавілля. Коли
президент Ющенко говорив, що наші письменники про Голодомор донині не пишуть
(тільки за кордоном), мене шкрябнуло по душі, адже я написав про це ще 1956
року. Наші президенти, певно, взагалі нічого не читають. Найсвіжіша моя книжка
«Божа кара». У трьох видавництвах лежала, не було за що видати. До закордонних
спонсорів я не звертався, я взагалі ніколи з проханнями не звертаюсь.
Закордонні меценати чи збідніли, чи розчарувалися в нас повністю. А місцевим
скоробагатькам подавай тільки «на русском языке».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В письмовому столі ще щось дочікується?
Ні, все видав, що хотів. Але тут є один дуже суттєвий момент. У кожного
письменника, який має совість і намагається писати правдиво, за плечима
цвинтар, де поховані нездійснені задуми. Я не кажу про роки незалежності, коли
матюки пиши, надрукують, аби гроші були. Зараз грошей нема, а колись була
цензура страшна. Ми самі, по суті, стали цензорами. Як казав колись Григір
Тютюнник: «Якщо хочеш створити справді чесну до останнього слова книжку, то в
першу чергу задуши в собі внутрішнього цензора».
Ми тоді до такої міри були вже досвідчені, що наперед знали: оце не пройде.
Як вовки були червоними прапорцями обмежені: туди не стрибни, там не перелізь,
там уб’ють, хвоста відірвуть… Борис Харчук, втішаючи мене, казав: «Толю,
півправду треба так зуміти написати, щоб вона зазвучала сильніше, ніж правда».
І справді, ми писали таку півправду, яка чіпала людей тим, що між рядками, за
серце.
Та цензура змусила Вас стати
геологом.
Так. Я мандрував горами сорок років. Чимало про це написав. Ось мені
прислали видану в Росії грубезну книжку «Памир – пристанище избранных», там є
моя повість «Вершины». А ось том «Геологія – жизнь моя», виданий міністерством
геології Росії, сюди помістили матеріали найвидатніших геологів. До речі, у
мене по всьому колишньому Союзу є знайомі геологи. І найбільше я пишаюсь трьома
геологічними книжками, вони про те, де я бував, де життям ризикував.
Спершу я захворів «кам’яною гарячкою», коли поїхав в Коктебель (а це
Кара-Даг!). Там вперше побачив сердолік, який хвиля на берег викочує. Відтоді
почав колекціонувати камені. Згодом, коли «цар пропаганди» Маланчук відлучив
мене від літератури («Хай Дімаров походить в чорному тілі») і постало питання
або вішатися, або жебрачити, я зв’язався з геологами і почав з ними мандрувати
найнедоступнішими місцями Радянського Союзу: Кавказ, Алатау, Забайкалля, Урал.
Закохався в Тянь-Шань (ласкаві гори), а найбільше – в Памір, це найсуворіші
гори, там все одно, що на фронті бути. Сім років туди літав і обходив увесь
Памір пішачки. Пригод було…
Почалось це, здається, на початку сімдесятих. Завдяки ідеологічній облозі
я почав на півроку зникати з дому. Заробляв трошки. Але найголовніше – я не
тільки камінням цікавився, а зустрічався з дивовижними людьми, був учасником
неймовірних подій. Про що й писав. Повість «Вершини» про знаменитого
геолога-альпініста Анатолія Скригитіля, мого земляка. У нього ледь не по коліна
були відтяті ноги (результат обмороження під час підкорення Ключевської сопки
на Камчатці). Коли він вперше зайшов до мене додому як до колекціонера каменів,
я здивувався: чого він ходить, наче на ходулях?
І він з такими ногами – в
гори?
Так. Він був гірським геологом, лазив тільки по горах. Одержав золоту
медаль за підкорення найвищої вершини на Памірі – Пік Сталіна (згодом пік
Комунізму, нині пік Ісмаїла Самоні – засновника таджикської держави) з такими
ногами. Цей семитисячник українець «взяв у лоб», по найстрашнішій трасі, де
ніхто не піднімався, довів, на що здатна людина.
Відзначу ще таке. Якось у таборі геологів під Душанбе влаштували ми
застілля (геологи любили випити і закусити). Налили чарки, раптом начальник
геологічної партії скомандував: «Українці, встати!». Всі до одного встали.
Виявляється, перемішування народів в радянському котлі призводило до того, що
випускників-геологів українських інститутів посилали куди подалі по СРСР, а в
Україну присилали геологів з Росії.
Про відчайдухів, про смішні й страшні пригоди я написав книжку «Поема про
камінь». Слухайте, я зустрічав ведмедя, як оце вас! Ми стояли біля річки
Бартанг, що на Тянь-Шані. На шаленій висоті річка реве! Вранці, доки хлопці
спали, я пішов збирати ожину. Раптом чую якійсь шерех, подумав, Рашид випередив. Вирішив його налякати:
вискочив і – «Гав!» щосили. А то ведмідь. Він так ревонув! Мене, певно,
врятувало саме те, що я гавкнув на нього – ведмідь розвернувся і дьора!
Злякався! Я тікати від нього. А історія з полозом! Якось з Скригитілем ми
подерлися в сай довжиною з 120 кілометрів…
Що таке сай?
Глибока ущелина, прорізана водою (вдень сніг-лід тануть, вночі намерзають).
Ми йшли два дні, страшно було – каміння з під ніг і під ноги сипалося,
зрозуміло стало, чому туди навіть таджики не ходили. Зупинилися на ночівлю на
майданчику два на три метри, де можна було альпіністський намет поставити.
Правда, над нами балабуха хиталась від вітру, тобто брила, що затрималась на
скелі. Ми лягли такі змучені, що вже не звертали уваги, заснули. Але проснувся
я дуже рано, до цього мене привчила письменницька робота, я завжди працюю з
чотирьох годин ранку, бо з десяти починають заважати, або самому треба десь
бігти. Виповз з намету обережно – щоб не впасти, бо ми перебували над прірвою
висотою метрів триста, внизу ревіла ріка, одразу розмаже по каміннях… Вирішив
пройти далі за вигин, подивитись, що там. Сонце тільки з’явилось, сніг став рожевий-рожевий,
свято. Завернув за вигин, лежить двометровий полоз, ще в тіні, замерзлий,
непорушний. У мені спрацював підсвідомий
страх перед гадами. Гостру каменюку підняв, думаю, підкрадусь і відрубаю
полозові голову. До речі, полозів вирізняє надзвичайна агресивність. У разі
наближення ворога ця змія часто не тікає, а звертається спіраллю, як це роблять
отруйні змії, люто сичить і кидається на супротивника; при цьому може
здійснювати стрибки до двох метрів і норовить завдати удару в обличчя, боляче кусаючи.
Отже, я починаю підкрадатися, а голова полоза повільно повертається,
повертається до мене, я чув, як рипіло його замерзле тіло. Врешті двоє очей
втупились мені прямо в очі, і з такою мукою дивились: «Не вбивай, не вбивай, я
цілу ніч мучився, замерзав, дай погрітися мені на сонці». Очі аж
кричали-благали. В мене випала ця каменюка… я підкрався, завис, знаю, що в
нього не стане сили (не зігріта кров) метнутися до мене. Присів поруч,
простягнув руку над ним, а він піднімається, піднімається і… прикипів
холодною головою до моєї руки.
До тепла.
Я завмер. Навколо – така безлюдна тиша, що мені здалося, що нікого вже на
земній кулі немає. Тільки я і полоз. Теплінь від сонця набирала сили. Який же полоз став красивий,
всіма кольорами райдуги заграв! Заворушився, повільно опустив голову і поповз
від мене.
У горах я духовно перебудувався. Коли глянув на цю велич, вічність,
подумав: «Господи, чого я буду перейматися, що якийсь Василь Козаченко на мене
кулаком стукав, що Бодя Чалий доносив, а Лазар Санов їм підспівував… Проти
вічності такі дрібниці нічого не варті.
Отож даром нічого не пройшло, я не тільки каміння збирав, а й людські долі,
написав про це книжки.
Письменники вважають за велике
щастя знайти свого літературного редактора-однодумця, завдяки якому фрази
починають грати, як самоцвіти. А чи були у Вас такі помічники, які не
погіршували ваші тексти, не різали, а навпаки допомагали «замиленому оку»?
На жаль, не було. Зате майже всі речі підпадали під жорстоку критику. На
перший роман «Його сім’я» кропали великі статті з заголовком: «Де Дімаров
знаходить такі сім’ї?» Мовляв, радянській дійсності плями на сімейних стосунках
не притаманні. Мені не хотілось писати виробничі романи про доярок і надої, про
сталеварів і шахтарів. Я написав про сім’ю, про нелади, які в ній відбуваються,
про те, як чоловік запив. Роман «Його сім’я», що вийшов у Києві стотисячним накладом, мав
шалену популярність, мене викликали в Москву для обговорення цієї україномовної
книжки в бібліотеці. Та любов читачів нічого не значила для критиканів.
Потім мене колошматили за роман «Ідол». Це був просто розгром-погром.
Мовляв, Дімаров забрехався, пише неприпустимі речі, ви тільки уявіть, виходять
з партійних зборів комуністи на перерву і один одному розказують анекдоти.
А коли в московській «Літературній газеті» проти мене появилась стаття
«Автор мещанских романов» (еге ж, не писав про виробників-героїв), то мій
співслужбовець, не хочу називати цю нещасну людину, земля йому – пухом, прочитавши, не витримав і в дві години ночі
постукав у двері і вручив цю газету, «порадував».
Так злорадствував?
Ну звичайно, а чого б він вночі будив мене? Сунув газету, під вихідний день
потішив. Прикро, звісно, було, але я уже настільки був облаяний, що не дуже
реагував на це.
Ви пережили чимало смертельних
ситуацій, гонінь і кресань по живому, довкола чимало депресивних людей, а Ви
посміхаєтеся, оптиміст. Як це Вам вдається?
Я поясню свою точку зору, запропонувавши уривочок з того, що зараз пишу, і
ви зрозумієте, чому я люблю посміхатися і чому мене досі люблять жінки та
дівчата, лізуть мене обнімати, цілувати. Я не знаю, як моя дружина це витримує
(сміється).
«Переконаний: людину не праця створила, породив її сміх. Чи то від мавпи,
яка першою з усіх мавп навчилася сміятися, пішов людський рід. Вона розсміялася
вперше з якоїсь пригоди кумедної, карколомного випадку, або просто усміхнулася,
прокинувшись, і весь світ для неї наче осяявся, всі незгоди та неприємності
здалися такими дріб’язковими, що не варто було за них і вбиватися. «Та це ж
прекрасно, – подумала мавпа, – зустрічати посмішкою кожен свій ранок, та це
здорово вміти сміятись». І відтоді вона стала людиною. То зустрічайте кожен
свій день усміхом, мої дорогенькі, смійтеся якомога частіше, ніщо так не
скрашує наше з вами життя, як радісний усміх. Ніхто так не прихилить до вас
першого стрічного, як приязний усміх, і ніщо так не обеззброює ворога, якщо
замість страху ви починаєте із нього сміятись. Люди, які вміють щиро, всмак
посміятися, менше хворіють і довше живуть».
Яку насамкінець поставите
крапку?
Я б ніколи, мабуть, не став би педагогом, бо не люблю повчати людей. Я
писав твори не для того, щоб вони втовкмачували вічні цінності, як люблять про
це говорити деякі поважні метри, а щоб людина взяла мою книжку, забула про
негаразди і їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала. Оце моє
основне завдання. І посмілась зі мною, і пожурилась, а жінці непогано поплакати
іноді.
Ми переживаємо дуже важкий час. На кону: буде Україна чи ні. Шевченко
застерігав: «Погине-згине Україна, не стане й сліду на землі». У мене таке
враження, що люди при владі заповзялися довести свою любов до України без
українців, їм територія потрібна, а не українці, які живуть на ній. Отож не будьмо байдужими. Чого-чого, а байдужості
у героїв моїх книжок не було.