Анатолій ДІМАРОВ: «Я все життя збираю людські долі»

166

Є серед індустріально-транспортного
ревища в серці Києва на Печерську незбагненно затишний зелений закуток, де у
висотці мешкає 88-річний письменник Анатолій Дімаров, котрий вражає гострим
розумом, веселою вдачею, почуттям гумору, іронією і працездатністю. Вікна його
квартири справді виходять у зелену тишу, а саме помешкання освітлене світлом
книжок і колекцією різнобарвного каміння.

Поруч з живим класиком української
літератури – сонячна, вірна дружина Євдокія Несторівна, в котрій злилися
професіонал-фізик і письменниця. Друг-соратниця не тільки підживлює оптимізмом
(звісно, це взаємний процес) свого видатного чоловіка, а й залюбки пригощає
гостей цікавими розмовами й смачнючим борщем. Благословенний Богом тандем!

Та ось ми з Анатолієм Дімаровим вкотре
усамітнюємось, і він огортає моє серце чорноземом досвіду, вражень, споминів,
зазирань у завтра. Він містично вражає-приголомшує тим, що знає все про наше
життя і відчуває-розуміє майбутнє. За 88 років він та-а-ке пережив. І з нього
не вивітрилися безпосередність, скромність, жага допомогти. Йому постійно
телефонують і запрошують на всілякі заходи, звертаються за порадою. Приміром,
він зараз азартно допомагає вченому Анатолію Кіндеревичу, який винайшов
феноменальну енергетичну установку, здатну вичистити і перетворити в енергію
запаковану у химерний саркофаг Чорнобильську АЕС.

Анатолій Андрійович сповна володіє
чеснотами, які розгубили набагато молодші його співвітчизники. Правда для
Дімарова – синонім життя.

Українці страждають багатьма вадами,
але випирає жага декларувати і чубитися. Анатолій Дімаров ніколи нічого не
декларував і, не поступаючись принципами, консолідував навколо себе здорове і
чесне оточення. З його біографією нема потреби декларувати, тобто базікати про
високе, а робити низьке. Цей неймовірно битий життям чоловік затято видряпує в
людині найкраще, найсвітліше.

Щоб стати хорошим письменником,
Анатолій Дімаров отримав від долі унікальні передумови. Народився 17 травня
1922 року в Миргороді на Полтавщині в хліборобський сім’ї. Щоправда, рідним для
нього був хутір Гараськи. Батька записали в куркулі. Щоб врятувати сім’ю від
Сибіру, Андроник Федорович Гарасюта відправив дружину з двома малими синами з
хутора. Їй удалося поміняти дітям метрики, прізвище – на своє дівоче… Через
багато років сини ще побачилися з батьком, а Анатолій навіть трішки жив з ним
під Харковом, де старого Гарасюту як гарного хазяїна на свій страх і ризик (не
мав же «надійних» документів) прийняв пасічником керівник однієї установи.
Згодом керівника самого репресували, Гарасюта змушений був звільнитися – і
пропав безвісти на життєвих перехрестях…

Анатолій на своїй шкурі відчув жахи
голодомору. З перших днів війни – на фронті. Пошматований-понівечений кулями,
осколками, контузіями юний Анатолій Дімаров потрапляє в окупацію і стає командиром
партизанського загону.

У мирний час поринає в суцільний
неспокій – бо пише про те, що пережив. Дуже часто переступає через «червоні
прапорці», змальовуючи примусову колективізацію, голодомор 1932-1933 рр.,
масові репресії – відрізки історії, на які було накладено суворе табу.
Редактори й цензура викреслювали сторінки, обривали сюжетні лінії. Насамперед
йдеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974-1980 рр.)
– історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат
– з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть
урізаний варіант «Болю і гніву» 1982 року був удостоєний Шевченківської премії.

Дімаров пройшов жахливу «школу ізгоя»:
в Україні його абсурдно оголосили антисемітом № 1. «Цар пропаганди й агітації»
комуніст Маланчук виніс вердикт: «Хай Дімаров походить в чорному тілі». В роки
поневірянь письменник стає… геологом і потрапляє в найекстремальніші місця
радянської імперії: Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань,
Урал…

За будь-яких умов Анатолій Дімаров
активно пише. Почавши зі збірок нарисів, оповідань і новел, створює епічні
романи. Стає автором захоплюючих книжок для дітей (в тому числі
казково-фантастичних): «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика,
який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик». Та
найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стають «історії» –
сільські, містечкові, міські.

Нині Дімаров з незгасною наснагою
працює над дуже стислими афористичними оповідками-притчами.

Анатолію Андрійовичу, як Ви розпочали
свою літературну кар’єру?

Під
час війни, коли Ворошиловград ще був під фашистами, у звільненому райцентрі
Марківка зупинилась редакція «Радянської України». Там же перебувала моя евакуйована
мама-вчителька, і я після поранення до неї добрався. Партизанив у густих лісах
понад Дінцем (Ізюмський і Червонолиманський райони), або ще, як кажуть,
«бандитував», адже на бандерівців німці казали «бандити», і якби вони піймали і
повісили нашу групу, теж написали б – «бандити». Почерк дій був схожий.

Коли
від німців звільнили й Ізюмський район, мама, знаючи про мою мрію поступити в
інститут журналістики (в сороковому році хлопцям шлях до вишів був перекритий,
усіх мобілізували: Сталін готував напад на Німеччину), взяла книжечку з моїми
віршами і пішла до редакції «Радянської України».

 

Отже, Ви починали з віршів?

Так.
До війни я за свій вірш навіть одержав третю премію (сто карбованців!) на
Всесоюзному конкурсі, яким керував відомий поет-пісняр Лебедєв-Кумач.
Чиргикаючи дитячі вірші, звісно, і Сталіна прославляв, і партію. Мама понесла
ці спроби в редакції, там сказали: «Добре, ми перевіримо, як він поводив себе в
окупації, а тоді відповімо».

 

І як Вас перевіряли?

Головний
редактор Андрій Чеканюк послав Юхима Лазебника у Червоний лиман перевірити, хто
такий Дімаров. Може, поліцай чи зрадник. Перевірник попрямував до КДБ. А там
про мене вже знали, тричі викликали, я писав доповідні про діяльність загону,
який організував, кадебісти дуже дивувались результатам наших вилазок. Ми діяли
методом Нестора Махна: удень перебували вдома, а вночі тривожили німців. Органи
ретельно перевірили наші подвиги, більше того – начальник-кадебіст запропонував
мені вступити в училище КДБ. А я засумнівався, мені журналістом хотілося бути.
Відкараскався, одне слово. В підсумку смертельної небезпеки уникнув, бо могли
за часів Хрущова розстріляти разом з Берією, коли органи чистили. А тоді
сказали: «Добре, подумай. Такої честі удостоївся лише ти на всій звільненій
території».

Справді,
за що я удостоївся такої честі? Моїм партизанським діям передувало таке. Я був
тяжко поранений на двадцятий день війни. У липні 1941-го отримав сім автоматних
куль у руку. Під ногами міна вибухнула, але кістку не перебило, тільки
осколками зачепило. Контузія. Через два роки ще контузія. З 1943-го я був
непридатний для служби – інвалід ІІ групи. Потрапив в окупацію. Коли Сталін
кинув у наступ від Харкова восьму і дев’яту армії, вони потерпіли жахливу
поразку, німці заманили і розгромили їх на Дінцю. Трупів і зброї валялося –
ступити ніде.

Мені
тоді було дев’ятнадцять років, другу Миколі Сушку – сімнадцять, ще двом хлопцям
– по шістнадцять. Як «досвідчений фронтовик» я організував з них партизанську
групу. Натаскали у бліндаж зброї і боєприпасів. Особливо нам подобались танкові
кулемети, заряджені трасуючими кулями.

Якось
у селі Студенок на ніч зупинилась німецька каральна експедиція, як навмисно на
7-8 листопада – дату Жовтневої революції. Прибуло двісті душ, загін мав ще
підсилитися околишніми поліцаями і відправитися на облаву у знаменитий Холодний
Яр нищити партизанів.

Я
гукнув хлопців (згодом у нас ще був п’ятий, хоч поліцай, але ми йому дуже
довіряли, мій друг). Це був наш перший збройний виступ проти німців. Озброїлись
німецьким кулеметом, автоматами, гранатами. Оскільки я майже не бачив, був
контужений, правим вухом не чув, то озброївся автоматом, ніс дуже важкий мішок
з дисками для кулемета: щоб на всю ніч вистачило стріляти.

Диспозиція
була така. На початку лісу нашими військами були залишені окопи. За метрів
триста жила баба-самогонниця. Німецьке начальство карального загону зібралось в
її хаті. Поліцаїв на ночівлю розкидали по селу. Ми засіли, дивимося, вікна
сяють. Я наймолодшим хлопцям – Григорію Лобку і Костю Карпунову – даю завдання:
одному – на один кінець села, другому – на другий, закидати гадів гранатами і
обстріляти з автоматів. Ми з Миколою Сушком влаштували іншу позицію. Він, до
речі, про себе казав: «Я начальник штабу». Сміх і гріх, четверо шмаркачів, але
начальник штабу був. У Сушка були волячі нерви – він нічого не боявся, я вперше
в житті зустрів таку людину. Отже, він заліг за кулеметом, і все поривався
стріляти, я стримував «Жди, жди вибухів і пострілів, щоб разом». Коли врешті
залунали вибухи і стрільба з автоматів, ми й сіконули по освітлених вікнах
самогонниці. Німці рачки почали вилазили з хати. Коли Микола перезаряджав
кулемет, вистрілявши диск, я щосили ревів: «Батальон, слушай мою команду!
Первая рота налево, вторая направо!» Вороги добряче відстрілювалися, кулі буквально
терлися у нас над головами. Щоправда, половина по луках розбіглися. Ось і два
наші хлопці підбігли, стрибнули до окопу. Кричать: «Тікаймо, оточують». Я
Сушкові: «Микола, давай забиратися у ліс, бо не вирвемося», а він: «Поки не
достріляю всього диска, я не здвинуся». І ми чекали, поки він дострочить.
Схопили кулемет, автомати і – в ліс. Каральники з переляку стріляли до самого
ранку. Викидали всі міни. Ми цей загін по суті повністю обеззброїли. Вояки
ганебно ретирувалися до Червоного Лиману. Написали звіт, що на них напав
батальйон парашутистів, вони героїчно відбили його, але у зв’язку з тим, що
боєприпасів не лишилося, повернулися назад. Командира за цей «подвиг»
нагородили залізним хрестом, багатьох – медалями. Ми в ту ніч втекли у
лісництво в глибині лісу, там жила жіночка, її чоловік-капітан на фронті
воював, ми їй довіряли. Зброю сховали, повернулися-розійшлися по домах.
Перелякана мама плаче: «Де ти був?» – «У дівчат застряг». – «Ой, ти доходишся
до дівчат…».

Отже,
редактор «Радянської України» отримав на мене характеристику, що я наднадійна
людина, мрію працювати у газеті. Видно, непоганою людиною був начальник КДБ, не
покарав мене за те, що я відмовився від честі бути курсантом училища КДБ, добре
відрекомендував. Лазебник забрав мене до штату редакції. Я спершу коректором
був. Бачив в редакції багатьох письменників-фронтовиків, зокрема Андрія
Малишка, Олександра Довженка, він до мене підійшов, подивився (я був блондином,
в німецькій формі, навіть не зняв есесівського значка), каже: «Ідіть до мене в
групу, артистом будете». – «Ні, я газету не кину».

Отак
досі пишу.

 

Ви, по суті, є учасником кількох епох.
Буремний історичний період перед війною; війна; відбудова країни і «розквіт
розвиненого соціалізму». Нині – епоха незалежності: дико-капіталістичне дивне
життя, довкола багато розгублених і втомлених людей. А Ви, як і раніше, активно
працюєте. Яка шалена сила тягне Вас до письмового столу?

Письменництво
– це різновид болячки. Справжні письменники всі до одного – шизофреніки, щоб ви
знали, вони не можуть нормально жити. Суцільний акцент на творчості. Коли
письменник щось клепає, його не відірвеш, він забува про все. Іноді дивні речі
робить, такі, що нормальна людина не чинить. Адже граничної напруги сягають і
біль, і радість, і розчарування страшне, коли відчуєш, що не так пишеш. А бува,
задереш голову до неба, коли вдалу фразу змайструєш…

 

І що нині майструєте?

Я
перейшов на дуже стислі оповідки, які регулярно публікую, оце нову порцію
підготував.

Я
все життя йшов до стислої форми, коли словам тісно, а думці просторо. Навіть
коли класиків намагався наслідувати, я із себе щось та вичавлював.

 

Багатослів’я?

Та
не тільки багатослів’я. І так звану образність надмірну і певні стильові
прийоми. Виробляючи свій стиль, я за життя поміняв три стилі. Фактаж
примушував, тема, над якою працював. Коли дійшов до великих епічних полотен на
кшталт «І будуть люди», то, звичайно, без розлогого стилю не можна було
обійтись. Згодом перейшов до історій – сільських, міських, містечкових. То вже
зовсім інший стиль. І не тому, що я хотів штучно його поміняти, сам матеріал
підказав мені: тільки отак пиши, інакше не смій. Тепер пишу надзвичайно стисло,
аби читач прагнув дізнатись, що далі. А далі нічого… Тоді читачеві доводиться
дофантазовувати за мене. Це, як на мене, найбільше залягає в його свідомість. Я
вже багато відгуків маю на ці оповідки.

Важко
працювати. Особливо над комічними темами. У світовій літературі письменників,
які писали комічні речі, можна перерахувати по пальцях однієї руки: Джером К.
Джером, Марк Твен, о’Генрі, Чехов, Остап Вишня… Одиниці. Дуже трудно писати
смішно, щоб людина, читаючи, хоча б усміхнулася, я вже не кажу – розреготалася.

 

А чи схильні Ви до сатири? Я одразу
пригадую Ільфа і Петрова, Зощенка, Войновича.

Це
блискучі сатирики. Я більше схильний до гумористичного усміху, навіть над
вчинками поганців, я їх не викриваю, радше сміюся над ними. Але наше невдале
життя допекло до того, що вже почав писати сатиричні речі. Двадцять років
незалежності ми не можемо вилізти з ями, у нас іще сидить оте, про що правильно
казав Остап Вишня: «Налякали так, що триста років будемо труситися». Недаремно
ж Мойсей сорок років водив євреїв по пустелі. А ту пустельку за п’ять днів
можна перейти, а він водив і водив, щоб перемерло те покоління, яке несло в собі
страх і фарисейство. Це природна закономірна річ. Я радію, що мій син мислить
уже інакше, ніж я, а онук мій ще інакше, – бо ж не буде розвитку суспільства.

Не
хочу нікого лаяти, в свою віру навертати, тим паче проклинати, якщо молоді щось
неправильно роблять, як мені здається. Типу: ну чого ви привселюдно
демонстративно цілуєтесь? Правда, те, що дівчата курять, мене дуже засмучує, це
страшна річ, це вже, знаєте, виродження нації…

Я ходжу на роботу повз Університет
культури та мистецтв. Він постійно обліплений дівчатами, які затято смокчуть
отруту. Думаєш: коли ж вони навчаються? Цей університет виглядає як головна
столична курилка. Сумно.

Отака
дурна мода-пошесть. Там дівчата відносно дорослі, а я щодня бачу (поруч з моїм
домом – школа) 12-13-літніх, які жадібно смокчуть цигарки, про пацанів уже на
кажу.

Гендерна
політика до добра не доведе. Ми з дружиною були у сквері поруч з площею Слави,
де пам’ятник і Вічний вогонь. Прийшла компанія модно вбраних молодих дівчат і
хлопців із школи, про яку я казав. Крутим спуском хлопці почали спускатися,
побігли, за ними – дівчата. Жоден кавалер не підстрахував дівчину, не допоміг,
щоб вона не впала. Потім хлопці видряпались нагору, за ними – дівчата, знову
таки жоден не здогадався руки подати. Що це за виховання?

 

А хто Вам руку допомоги подавав? Кого з
друзів Ви найчастіше згадуєте добрим словом?

Я
за своє важке життя навчився навіть з ворогів робити друзів. І прагну ніколи не
сваритися з друзями. Бережу їх як найвищу коштовність. У мене багато
друзів-однолітків пішли за межу вічності, такі як Олександр Бєлов у Львові та
Олександр Дяченко (обидва видавці) – з ними я дружив душа в душу, ми вірили
один одному, у нас таємниць не було, коли навіть стіни, як кажуть, мали вуха і
стелі стежили. Добром згадую Григорія Полянкера, Михайла Пархомова. Про Михайла
колись редактор «Перця» Федір Маківчук сказав: «О, у Спілці єдиний козак
знайшовся, та й той жид». Чому так сказав? Бо єврей Пархомов мав гідність і
вчинив по-чоловічому. Секретар парторганізації Спілки письменників Богдан Чалий
(стерво страшенне) базікнув: «Та який Пархомов воїн? Де він на фронті воював?
Ховався за спини солдатів та подалі тікав». А Пархомов мав бойові нагороди,
навіть медаль «За відвагу», якою нагороджували в рідкісних випадках тільки
солдатів (а от орден Червоного прапора можна було учепити нізащо). Отож Михайло
у Спілці письменників підійшов до Чалого і як уріже йому по морді. Збив з ніг,
той повзав і шукав окуляри. Після цього Чалий не всидів в поважному кріслі, –
ну як тримати секретаря парторганізації з побитою пикою?..

Я
дуже поважав Пархомова й інших друзів-євреїв. Та це не завадило проголосити
мене антисемітом номер один в Україні. Навіть була заява в Організацію
Об’єднаних націй від групи чорних товаришів.

 

Отакої! За що?

За
те, що я Ізю Тельмана, так званого драматурга, «завернув». Я працював головним
редактором у видавництві «Радянський письменник», яке тоді п’єс не видавало,
цим займалося видавництво «Мистецтво». Він туди поткнувся, а там його п’єсу
зарубали, приніс до нас з вимогою її надрукувати. Я прочитав. Відверто сказав в
очі: «Ви написали графоманську річ, друкувати її не можна». Він схопився: «Ну,
антисемит проклятый, ты кровью будешь плакать!».

Після
того проти мене критики на кшталт Санова і Стебуна розгорнули шалену атаку.
Дійшло до того, що секретар ЦК КПУ з пропаганди і агітації Маланчук сказав:
«Хай Дімаров походить в чорному тілі». Мене звідусіль погнали. Я п’ять років не
міг копійки заробити ніде, всі мої твори з видавничих планів зняли. Вижив
завдяки зарплаті дружини, від якої жодного слова докорів не почув.

Моя
книжка «І будуть люди» лежала в ООН як приклад антисемітизму в Україні. Ще був
позов до генерального прокурора СРСР Руденка, бо чорні люди знайшли якогось
фронтовика, котрий вимагав віддати мене під суд. А глашатай партійної лінії,
якого найбільше читали на війні, Ілля Еренбург, в останньому томі своїх
спогадів присвятив мені як расистові і антисеміту дві сторінки.

 

За що ж така честь?

У
своїх творах я виводив характери-образи людей різних національностей, зокрема
українців, росіян, грузинів, євреїв. В кожному народові є порядні і покидьки. У
романі «І будуть люди» змалював, скажімо, дуже позитивний образ єврея Гінзбурга
у ранзі секретаря райкому партії. Він мав з людьми зв’язок, був хорошим
чоловіком. А погорів на тому, що написав листа Сталіну, протестував проти
насильницької колективізації. Його виключили на губкомі з партії, зацькували, і
він застрелився.

Вивів
також образ ката Ляндера, начальника ОГПУ. Є фактом, що євреї в радянських
каральних органах в Україні зазвичай обіймали керівні посади. Коли я писав
роман, то працював з архівами. В газеті «Більшовик Полтавщини» (за форматом як
московська «Правда», але на дуже поганому папері) на останній сторінці побачив
набрані дрібним шрифтом сотні прізвищ, а вгорі – шапка: «Розстріляні
твердоздатники». І внизу підпис: «Начальник ОГПУ Полтавської губернії Ісаак
Ляндер».

 

Це який приблизно рік?

Ці
злодійства були ще за життя Леніна, коли лютувала «продразверстка». Людей, які
вміли працювати, розстрілювали. Команди давали такі, як Ляндер. Розстрілювали і
наші хохли-міліціонери з задоволенням, що там казати. Ця правда життя
проскочила б, якби я не забракував безпорадну п’єсу Ізі Тельмана.

 

В підсумку відбулося чергове радянське
свавілля: за те, що Ви не пропустили графоманію і об’єктивно зобразили життя,
Вас проголосили антисемітом.

Виходить
так. До речі, характерний епізод. Коли Тельман зайшов у ресторан «Еней» у
Спілці письменників, Ростислав Самбук, теж мій друг, запитав його: «Ізя, ти
знаєш, кого Гітлер в першу чергу посадив?» – «Знаю, посадив Тельмана». – «Та
він зробив помилку, тебе треба було садити».

 

Продовження
в наступному числі

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!