Продовження. Початок у ч. 21
Нині підростає покоління молодих вовченят, дуже
прагматичних, для котрих – вигода передусім. Чимало людей розчаровані і збиті з
пантелику. А Ви як би змалювали портрет сьогодення? В чому ми зараз
перебуваємо?
Я відповім словами видатної
комедійної актриси Фаїна Раневської. Вона друзям сказала: «Коли я помру, на
надгробку напишіть: «Умерла от отвращения к такой жизни». Оце і все, що я можу
сказати, дивлячись на те, що відбувається в країні.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Нещодавно у тролейбусі мимохіть почув розмову двох
молодих хлопців: «Ти чув, Лєнка покінчила із собою?» – «Чув. Від такого життя
тільки вішатися. Бог дуже погано замислив людину, це найневдаліший його проект.
Бо людина – це руйнівник». – «Факт. Тож навіщо взагалі жити, якщо людство веде
планету до загибелі?». – «Ну, живий в труну не ляжеш. Треба жити і боротися.
Хоча в нашому суспільстві не дають прикласти свої сили». Що б Ви відповіли цим
хлопцям?
Це не диво, що хлопці і
дівчата приходять до такого висновку. Молода людина з золотою медаллю закінчує
одинадцятирічку, вступає в університет, блискуче його закінчує і замість того,
щоб займатися науковою роботою, яку дуже любить, змушена йти на ринок торгувати
шмотками або бути у якійсь фірмочці на підхваті, чи навіть лазити по смітниках
і пляшки збирати й здавати, щоб прожити.
У розумної людини
закономірно виникає думка: «Для чого я вчився? Для чого вірив у світле
майбутнє». З’являється глобальне розчарування. Така ситуація підстелена нашою
попередньою історією. Адже сімдесят років ми жили в божевільній країні, а
думали, що у нас щасливе життя. Це дивовижна річ, до такої міри всіх зомбували.
Ми вважали, що за кордоном люди мучаться, караються, жебракують або по
в’язницях сидять, збирали копійки для
МОПру, тобто на допомогу робітникам Заходу. Суспільство ніби не бачило
страхіття розкуркулення і розстрілів. Могутня радянська школа промивання мізків
працювала щосекунди: жовтенята, піонери, комсомольці, комуністи – це виховання
зомбі.
Змалку ліпили відданих партії Павликів Морозових.
Так. Я ж пам’ятаю, як
учителька, захоплено розповівши про те, як Павлик Морозов продав свого батька,
запитала: «Діти, а ну підніміть руки, хто вчинить, як Павлик Морозов?». Яке ж
це запитання страшне, нелюдське! Чи ви своїх родичів, батька й мати, які вас
люблять, продасте? «Підніміть руки, дітки! Підніміть!». І дітки піднімали руки
один поперед одного: «Я, я донесу!» Це жахлива річ. Ми варилися по суті в
суцільному ГУЛАГу і примудрялися бути по-своєму щасливими. Хоча, скажімо, я
новий бідненький костюмчик одержав лишень у сьомому класі. А до того ходив в
недоносках, у маминих – в дореволюційних іще! – зашнурованих черевиках на
високих каблуках. Мене страшно за них дражнили хлопці, хоча самі були бідні, як
миші, ходили в батькових шкарбанах. Але в той час ми не думали про одяг, про
якийсь кайф, а нині на цьому просто зациклені. Певний період у молодих
письменників був один сюжет: пішов у ресторан, зустрівся з вродливою дівкою,
попили, покайфували, завів дівку додому, переспали, і на тому кінець. До речі,
цей сюжет дуже розповсюджений серед європейської літератури, де не знали
страшних соціальних зрушень, як у нас. На Заході – сите помірковане життя. У
нас йдуть у бандюки від бідності і соціальної несправедливості. На Заході
шансон – про кохання, у нас – про «зону». Взагалі наше повітря просотане
«зоною», її вихованці, тобто бандюки, мислять на тваринному рівні, злочинність
– норма. Стикаючись з цим світом, розумна інтелігента молодь бачить, що
«понятія» верховодять, а закон мовчить. А ще вона бачить, як безжально, по
варварському знищується природа. Дурнуватий лозунг Мічуріна: «Мы не должны
ждать милостей от природы, взять их у неё – наша задача», ганебно втілюється.
Закабалити, захапати, знищити – на цьому досі ростуть покоління. Підеш у ліс –
страшно дивитися. Засмічено, спалено, зрубано. Свідомій інтелігентній молоді це
страшно болить, вона розуміє, що рано чи пізно природа помститься на людському
роді, який звик тільки брати. Земля крутнеться і змете людей як нечисть з свого
обличчя. Чимало світлих голів – учених, таких як Вернадський, попереджали:
Земля – це живий організм. А ми на ньому розплодилися і гидимо, експлуатуємо,
визискуємо. Земля, врешті не витримає. Вона попереджає озоновими дірами,
потеплінням, буревіями, цунамі, землетрусами.
Отож, мене не дивують
суїцидні настрої серед молоді, яка замислюється над тим, щоб покінчити з
життям, не ждучи поки природа покінчить. Дуже болить серце за тих дівчат і
хлопців, котрі у житті не відбулися. Вони втратили всі ідеали – в товкотнечі, в
архіраціоналізмові. От і виникають думки, що, мовляв, Бог втілив у життя дуже
невдалий проект – людину. Що вам
сказати? Бог гарно створив людину, але він не думав про те, що з’являться Карл
Маркс, Фрідріх Енгельс, Ленін, Троцький, Сталін, і взагалі вся та нечисть, яка
створила пекло на одній шостій частині Земної кулі. Причому сам Маркс
попереджав, що не доведи Господи, якщо його вчення почнуть втілювати в життя
отакі божевільні революціонери, як в Росії, вони знищать його справжню суть.
Революції – це концентрація
зла, руйнівна сила. Вони ніколи до добра не доводять, завжди спливає найгірше
на поверхню. Тільки спокійний еволюційний розвиток приводить до добра.
Отож я не можу сказати
молодим людям: беріть зброю в руки і знищуйте ворогів. Нині Україна –
найкорумпованіша країна у світі. І з цим, звісно, треба боротися. Але, як
сказав один видатний учений, не доведи Господи, якщо знайдеться такий
українець, котрий знищить всю корупцію. Україна перестане існувати, до такої
міри хабарництво її пронизало і переплело. Це система-спрут. Тож потрібна
система дій, мудра голова. До речі, президент Грузії Саакашвілі наніс корупції
системний продуманий удар. Грузини ж були страшно корумповані ще за радянської
влади, я там бував, знаю: хабарі тотальні були, не заплатиш, ти не людина. Але
Саакашвілі методично переломив ситуацію, потихеньку винищує корупцію.
Білоруси приборкали корупцію.
У Білорусії є порядок, там
виконуються закони.
А у нас ні порядку, ні
демократії, суцільна анархія. Закони порушуються передусім можновладцями. Якщо
написати в будь-якій газеті про якогось негідника, він наплює на це, нічого
йому не буде, бо він суддю і прокурора купить. Урядники і бізнесмени жахливо
пов’язані.
Молоді я співчуваю, серце
за неї болить, це почасти загублене покоління. Природа, до речі, дуже суворо
ставиться до людського свавілля і мстить. У дев’яноста відсотків дітей, які
народжуються в Україні, порушено імунітет. Це виродження.
Альтернативи нема: молодь
сама має реформувати систему, створену старшими поколіннями; спасіння
потопельників – в руках самих потопельників.
Ви сказали, що ваші друзі-однолітки пішли за обрій. А хто
серед нині сущих є вашими друзями, передусім в кусючому письменницькому
середовищі? До кого ви можете звернутись за порадою?
Я дуже щасливий тим, що
доля не обділяє мене друзями. Серед моїх ровесників залишився Віктор Міняйло,
вважаю його видатним письменником, класиком нашої літератури. Через те, що він
живе у Білій Церкві, про нього часто забувають.
Серед молодших друзів –
Володимир Яворівський, Віктор Баранов, Михайло Слабошпицький, Володимир
Базилевський. Іноді між ними сутички відбуваються, мені дуже боляче це, я їм
кажу: «Хлопці, я ні за того, ні за другого. Ні проти когось. Ви мої друзі».
Друзів, скільки живу, не зраджував. З цією четвіркою я раджусь. Не минає тижня,
щоб хтось не зателефонував, не тільки по справі, а просто поговорити зі старим,
який дожива свого віку. З ними мені дуже легко спілкуватися, і надіюсь, що їм
теж не дуже обтяжливо. Я дякую долі, що в мене появились такі молоді друзі
замість тих, що померли. А так би я був дуже одинокий. Правда, мені з дружиною
дуже пощастило. Я за все життя від неї не чув жодного докору, типу «Чого ти не
приносиш грошей додому?».
До речі, які прибутки має корифей української літератури,
патріарх Національної спілки письменників України? Адже Ви написали чимало
творів, які принесли не тільки славу Батьківщині, а й чималий прибуток в казну.
Я існую як інвалід другої
групи на пенсію. З дев’яносто першого року у мене вийшло п’ять книг, за них ні
копійки гонорару не одержав. Я тільки дякую долі, що мене знають за кордоном,
там цікавляться моєю творчістю і присилають гроші на видання моїх книг. Але
канючити у них гонорар совість не дозволяє.
До речі, був у мене
дивовижний випадок. Я зламав руку. З загіпсованою рукою поїхали з дружиною на
Лісовий ринок. Кажу: «Я тобі хоч лівою допоможу щось нести». Там з метро треба
підніматися вгору. Пішли. Дружина біля якоїсь бабки, котра щось продавала на
сходах, зачепилась. А мене за поранену руку ? штовх, штовх, болить. Вирішив
піднятися до виходу і вже там почекати. Об одвірок обперся, звично правицю
причукикую лівою. Коли – тиць – щось холодне в долоню. Глянув: бабуся.
Віддаляється, хрестячись. Долоню розтулив: двадцять п’ять копійок. Не став
наздоганяти стару і переконувати, що я не жебрак. Діждався дружину та й подав
їй монетку: «Тримай мій перший за роки незалежності гонорар. Перший та, мабуть,
останній. Гіпс невдовзі знімуть, з чим я під церкву ходитиму?»
Відрекомендуйте вашу дружину Євдокію Несторівну.
Це скарб терпіння. Ми одне
одному не набридаємо. У мене натура вибухова, можу іноді і матюкнутися, цьому
навчився на фронті, бо нас гнали в атаки не закликом: «За Родину, за Сталіна»,
це вигадали кіношники, а шаленими матюками-погрозами. Зізнаюся, для сімейного
життя я не великий подарунок, але моя дружина дуже поміркована, спершу все
продумає, а потім скаже, не так як я:
кажу, а потім думаю. Вона, слава Богу, не літератор, не поетеса, а
фізик, кандидат наук, доцент, викладала у вишах. Ми з нею в день рідко
бачились, бо вона поспішала на роботу, поринала з головою в досліди. А я досі
встаю рано, коли ще всі сплять, усамітнююсь та пишу.
Нам удвох весело і приємно
жити. Втім, дружині, може, і не дуже, бо я часто у мандри кидався, де тільки
мене чорти не носили. Але терпіла.
Ви кажете, що для сімейного життя ви не подарунок. Це,
напевно, від самокритичності. Адже від багатьох письменників, людей інших
професій я чув, що Дімаров є символом порядності і совісності. І це при тому,
що в людському середовищі вистачає скорпіонів і зміїв. На ваш погляд, чим
обумовлена така ваша репутація?
Я не хочу себе вирізняти. В
Україні дуже багато порядних людей, є і справді героїчні, з трагічними долями,
такі як Василь Стус, Борис Антоненко-Давидович.
Немає страшнішої муки, як
мука совісті, це той Бог, який закладений в душі людей, ? совість, сумління. І
в мене було кілька випадків, коли я поступився своїми принципами, злукавив, чи
навіть відступився. І я знаю, що коли помиратиму, найбільше мене буде мучити
думка, спогад про це. Це найстрашніше, що може карати людину. І тому я ніколи
не дозволяю собі відвернутися від когось. Я дуже добре знаю ціну слову, перед
нею мерхнуть будь-які гроші. І треба бути дуже обережним у спілкуванні з
людьми. Не ображати. Жартувати можна, правда, я не раз натикався на людей,
позбавлених почуття гумору. Ви те ж, мабуть, з такими стикалися. Йде пиховите і
несе своє обличчя, як портрет. Дуже трудно розмовляти з такими людьми, тому я з
ними уникаю розмов.
Приємних людей багато. Чого
ж не обізватися до них приємним словом, не зробити їм маленьке свято хоча б
оцим, тим паче якщо у них нещастя.
Я не уявляю, як живуть люди
без совісті. Саме цим ми відрізняємося від тваринного світу – совістю. Страшно,
коли людина розумна, а безсовісна.
Від Оксани Забужко я почув думку, що поезія соціально
найневимогливіше мистецтво, її можна творити у тюрмі і злиднях, вона росте як
трава, це стихія мови. А от проза потребує громадянського суспільства, в
колоніальних країнах не створюють романи. Тому у нас була така незріла проза. А
я вважаю, що у нас були колоси. Може, помиляюсь? Чи є у нас світового рівня
прозаїки? Які Ваші літературні орієнтири?
Забужко часто каже епатажні
речі, вона імпульсивна. Іноді я ловлю її на тому, що вона заради популярності
може сказати навіть дурниці, хоча розуміє, що це дурниці. Насправді вона
розумна, талановита, цього не відбереш, але Бог з нею, з Забужко.
Щодо взірців та орієнтирів.
Я думаю, що ми не повинні по мавпячому наслідувати те, що пишеться за кордоном.
Маємо жити на своєму ґрунті і брати усі теми, форми, все-все, там, де живемо,
любимо, долаємо, з повітря, яким дихаємо. Більшість видатних письменників
світової літератури тому і стали видатними, бо писали про колізії на рідній
землі.
А хто є в Україні? Тільки
братів Тютюнників візьміть, це ж унікальне явище. Особливо Григір, та він же не
пише, а малює словами. Далі. Павло Загребельний, Віктор Міняйло, Борис Харчук.
Ще далі в часі – Максим Рильський, ранній Тичина, «розстріляне відродження»:
Багряний, Хвильовий, Куліш, Зеров… ціла когорта, яку випололи сталінці. Нині
читаєш їхні твори з великою насолодою, вони не старіють, ну, може, трошки якісь
деталі проминаєш.
Слухайте, які шикарні речі
пише Віктор Баранов, як добре він виступає на радіо з питань культури та
духовності. Публіцистика Володимира Яворівського мудра і корисна, його знає і
слухає вся Україна, дуже правильним є, що він стільки сил і часу віддає
радіопередачі «Двадцять хвилин з Яворівським».
З молодших ще назву
Володимира Дрозда, Романа Іваничука, Олександра Жовну… Та їх багато треба
назвати, щоб ніхто не образився.
А на якій літературі ви зростали, на яких письменниках?
Хто вас формував?
Я зростав на українській і
світовій літературі. А з дитинства нашим богом був Шевченко. Я неграмотним жіночкам, які збиралися десь на
прядінні, в’язанні, читав поему «Катерину», зокрема «Кохайтеся чорнобриві, та
не з москалями», і вони плакали, слухаючи Шевченка. Жодна країна світу не
створила такого злитого з народом поета як Шевченко. Шукайте у світовій
літературі, не знайдете. В кожній хаті були ікони й портрет Шевченка, рушниками
повиті.
Я чудово знаю російську
літературу: Тургенєва, Толстого, Достоєвського, Чехова, Шолохова, Астаф’єва,
Бєлова… Достоєвський рвав мені душу. Буніна дуже любив і зараз залюбки
перечитую, це велич.
Якось мені в руки вперше
потрапив Єсенін. Я був приголомшений. Боже мій, яке це свято поезії! Коли
прочитав рядок: «Только синь сосет глаза», у мене тиждень очі боліли, бо
задивився на сонячну блакить… Який це поет неймовірний, глибинний, певно, більший
лірик, ніж Пушкін, Лермонтов, хоча я дуже люблю одного і другого.
Українська література… От
скажуть, це архаїка – Нечуй-Левицький. А прочитайте. Сильні образи, цікаві
сюжети, яскраво змальований побут. Дай, Боже, нинішнім письменникам так писати.
Панас Мирний мені менше
подобався. Леся Українка трішки холоднувата для мене, у неї більше
декларативних речей, зокрема закликів до революції. Талановиті речі, але не
лягали на серце.
Я багато читав закордонних
поетів у перекладах, на жаль, не знав мов. А що таке переклад? Втрачено мінімум
половину. Одначе я шалено любив французьких, англійських, іспанських,
польських, німецьких, італійських, американських поетів, починаючи з Бомарше,
Гюго, Рембо, Бодлера, Байрона, Гете… Вглиб – до епохи Відродження і вгору – до
наших днів.
В дитинстві мій розум
складався з двох половинок: одна під партою обов’язково читала якусь книгу, а
друга – слухала учителя і теж сприймала. Якось учителька розповідала про
кровоносну систему людини і помітила, що я читаю, не слухаю. Наприкінці уроку
сказала: «Виходь до дошки, розповідай зміст уроку». Я слово в слово повторив її
розповідь.
А що під партою було?
Здається, Вальтер Скотт. Я
неймовірно жадібно читав, поглинав усе, як черв’як. Один з маминих
колег-вчителів виїхав, залишивши скриню з книжками. В п’ятому класі я її теж
подужав, в тому числі «Анти-Дюрінг» Енгельса. Зрозумів мало що, але на все
життя запам’ятав фразу: «Білі коти з блакитними очима майже завжди сліпі».
Після того я ловив білих котів і дивився на їхні очі, перевіряв Енгельса. Коли
ж читав його на уроці, то учитель з географії помітив. Підійшов до мене, весь
клас завмер. Вчитель каже: «Какую пакость ты там читаєшь?». Я підвівся і кажу
«Анти-Дюрінг» Фрідріха Енгельса. Він закам’янів, у нього відвисла щелепа, бо
книжку Енгельса назвав «пакостью». Після уроку пішов, як кажуть, приречений,
відчуваючи, що його через два дні заарештують і розстріляють. Ніхто, слава
Богу, не доніс. Але після того той учитель обходив мене десятою дорогою.
До речі, особливо я любив
літературу про мандри, всі доступні книжки на цю тему читав в першу чергу:
Арсеньєва, Нансена, Фенімора Купера, Лівінгстона, Міклухо-Маклая… Міг на
певне місце на карті подивитися і пояснити, які в тій країні флора і фауна,
клімат, корисні копалини, промисловість, – отже, на «п’ятірку» відповідав, не
заглядаючи в підручник. У мене і тепер одна із шаф забита сотнями книжок про
мандри, я досі люблю їх перечитувати. І сам багато мандрував, через що прожив
дуже цікаве життя. В цьому сенсі я вдячний гонителю Маланчукові – я подружився
з геологами і обійшов всі гори Радянського Союзу.
І зараз тягне в гори.
Правда, на Памір уже не ризикнув би піти з рюкзаком, а на Тянь-Шань – залюбки.
Я щасливий, коли бачу гори уві сні. «Поема про камінь» – найщиріша моя книга.
А «Прожити і розповісти» в двох томах?
В цьому творі сам Бог велів
мені бути щирим. Читачі, особливо вчителі, мені часто пишуть: «Де цю книгу
можна дістати?». А в мене тільки два примірники залишилось. Не перевидають.
Хоча я потрібний учителям, учням, читачам різного віку і соціального статусу,
вони, на превелике моє щастя, не переводяться. Мені зізнаються, що я є
письменником для родини, тобто мене читали діди і батьки, а тепер читають діти
й онуки.
Підтверджую: як колись я захоплювався, скажімо, творами
«На коні і під конем», «Блакитна дитина», «Зінське щеня», так потім їх
захоплено прочитали син і дочка.
Між іншим, колись «Блакитна
дитина», що вийшла у «Дитвидаві», була проголошена антипедагогічною й
забракована, у розгромних рецензіях стверджувалось, що, мовляв, мало
взірцевості у герої. А вона досі цікава людям, там я не повчаю, а показую, яким
Толька Дімаров насправді був у житті, що це не була «блакитна дитина». Як це,
приміром, зробив Стельмах у романі «Гуси-лебеді летять», там вже настільки
блакитна дитинка, що голови колгоспу приходять до семилітнього шмаркача
радитись, як жити. А я був той, кого так шмагали-втирали кропивою, що
ревматизмом чи радикулітом досі не страждаю.
Слава Богові, читає мене
юнь, учні присилають твори, нещодавно цілий клас написав на тему: «Як я читав
Дімарова». Водночас я отримую листи: «Де дістати вашу книжку?». Що тут скажеш?
В бібліотеках їх меншає. А на інвалідську пенсію я не в змозі видавати і перевидавати.
Закінчення в наступному числі