Алхімія часу Олега Миколайчука-Низовця

820

Представник найвишуканішого жанру літератури – драматургії,
а також журналіст, кіносценарист, науковець, працівник НЦМТ імені Леся Курбаса, Олег Миколайчук-Низовець.

Творчі заслуги Олега Миколайчука-Низовця показують нам вагомі зрушення в сучасній українській драматургії. П’єси Олега Миколайчука-Низовця активно друкуються в антологіях, часописах, альманахах вже протягом 20 років. У 2019 році світ побачила перша збірка творів «Алхімія часу». Книга, до якої увійшли вісім найкращих, на думку автора, п’єс, стала підсумком двадцятирічного творчого шляху драматурга. Нещодавно автор отримав заслужене звання «Laureate of Ukrainian choice 2019/2020» за рішенням європейської мережі театрального перекладу Eurodram. Також серед його досягнень – перемоги
у фестивалі «Українська революція 1917– 1921 років» за п’єсу «Диригент Янголів, або Яблука Симиренка», у конкурсі мережі театрального перекладу Театрального центру «Дім Європи і Сходу» в Парижі «Євродрама», диплом «Коронації слова»
у 2012 році за п’єсу «Алхімія Карла ХІІ, короля Швеції».

Твори Олега Миколайчука-Низовця викликають гамму різноманітних емоцій.  Перше, що ти відчуваєш, – це легка близькість із дійовими особами п’єс. Складається враження,
що ти в колі добрих друзів, коли всі знову почали переповідати стару історію, добре знайому тобі й таку нову для публіки.
 Ось-ось із уст злетять репліки, а ти знаєш, чим їх завершити, і не помічаєш, як погоджуєшся з усім та хитаєш головою. Може,
це життєвість ситуацій або ж вміле авторське оперування словами свого глядача. Важко сказати однозначно, за що ти любиш персонажів Миколайчука, адже люблять не з якихось причин чи в силу обставин. Навіть кульмінації, та божевільні, на перший погляд, повороти сприймаєш у повній готовності та віддаєш автору належну шану
за таке влучне рішення.

Тамара Федик

 

Пане Олеже, хто виплекав вашу любов до літератури?

Любов’ю до літератури я завдячую батькові Віктору Миколайчуку, який був досить відомим журналістом та поетом (скажімо, першу пісню не на свої слова знаменитий Володимир Івасюк написав саме на вірші мого батька). Пісня називалася «Відлітали журавлі», яку в минулому столітті дуже часто передавали на радіо та телебаченні. У цьому столітті смаки змінилися. На жаль!

 

Але повернемося до нашого питання.

Саме так. Тато мріяв долучити мене до літературної творчості. І йому це вдалося. Став друкувати поезії та невеличкі оповідання у знакових на той час республіканських виданнях – газеті «Зірка» та журналі «Піонерія», мене стали запрошувати на поважні олімпіади літературної творчості… І я захопився літературою таки насправді. Але як захопився? Мені більш цікаво було не писати, а читати. Спершу опанував величезну домашню бібліотеку, потім – дитяча і вже у класі шостому – доросла. Сам нині дивуюся, але тоді я міг читати фактично цілодобово. Мене це захоплювало. Коли прийшов час юнацтва, я закинув будь-яку літературу: мене стали цікавити інші речі –  піти на побачення, з хлопцями якусь атракцію замутити цікаву. І фактично, коли закінчував школу, мова вже навіть не стояла про те, що я піду творчим шляхом… Дядько – професор торгового інституту зі Львова – переконав, що єдиний шлях успішної людини має починатися з торгового інституту. Але завдяки татові, який відчував, що я хочу насправді, потайки від мами відніс документи на факультет «Журналістики». Перший вступний досвід виявився невдалим. Тож після школи  потрапив не студентом до університету, а учнем в інструментальний цех на завод(сміється). Ось так почався мій життєвий вишкіл. А вже через рік після нової вступної спроби  став студентом факультету журналістики. Для мене на той час це була верхня межа. Про літературу я не згадував і навіть не думав про неї. А перший невеликий сплеск літературного захоплення виявився вже тільки після завершення університету, коли потрапив до відділу культури  обласної газети «Київська правда». На той час у газеті працювала досить молода і талановита команда: Віталій Борисполець – нині один із найкращих верлібристів в Україні, відомий політик Олександр Бригинець,  багаторічний  редактор газети «Слово» Олександр Сопронюк. Ми дружили з Віталієм Бориспольцем, і я став писати верлібри.
І навіть друкувався. Так розпочався новий літературний сплеск.

Аж раптом мій хороший товариш ще з часів студентства Олег Ремпінський приходить і каже: «Олег, за моїм сценарієм знімається кіно». Я, звісно, був щасливий за друга, але й вражений, що це можливо. На цій хвилі кидаю роботу в газеті і влаштовуюсь на посаду редактора до Національної кінематеки України. Власне, тоді запускався цикл документальних фільмів «Невідома Україна». На кіностудії зацікавились моїми сценаріями і зняли два кінофільми по 15 хвилин («Видряпатися на попа», «Український Соломон, або Козацька правда та закон» – прим. Т. Ф.).. Це був мій перший і поки що останній (сміється) успіх як кіно­сценариста. Бо потім кіносценарії створювалися, але, на жаль, не екранізувалися.

 

Чи впливає отримана освіта журналіста на вашу творчість?

Безумовно. Журналістика привчила до збору матеріалу, пунктуальності, уважного поводження з фактажем. Саме ця кропітка робота передує з’яві твору. Відбувається розуміння того, про що ти хочеш написати, окреслюються характери персонажів. На цьому етапі важливу роль відіграють деталі, оскільки саме вони виразно характеризують людину: чи то психопата, чи прихованого інтроверта. Я вважаю, журналістика пішла мені тільки на користь.

 

Хто ваш учитель? На кого з класиків ви взорувалися?

Усі ті люди, які зустрічалися мені на шляху, були моїми учителями. Напевно, я не один так кажу.  Починаючи від невідомого водія під час мандрівки до самого найближчого друга… Всі ті, хто допомагав, і ті, хто перешкоджав – це все мої учителі. Тобто мій учитель – це мій життєвий шлях. А з улюблених класиків виокремив би Миколу Гоголя. Розумієте, «Вечори на хуторі біля Диканьки» – це космос. Автор такі глибинні пласти підняв, заклав багато кодів, смислів.

Які цінності відстоює Олег Миколайчук-драматург?

Є такий вислів: «Людина без мети потенційно хвора». Важливо усвідомлювати, що мусить бути мета, цінність твоїх творів. Напевно, цінність – це твоє життєве кредо. Людина має замислюватися, що прийшла в цей світ для того, щоб зробити його кращим. Лише така людина, як на мене, йде правильною дорогою.

 

У Львові група драматургів об’єднується навколо конкурсу «Драма.UA». Яка ефективність конкурсів суто театральних: «Тиждень актуальної п’єси», «Нова п’єса»?

Ефективно було б, якби запанувала методика, аналогічна польській. У Польщі сформований Інститут театру, тому переможців конкурсів обов’язково направляють до театру, і вже вони надають кошти на постановку. Тобто має місце реалізація сценічна. У нас є сценічні читання, але вони розраховані на молодих літераторів, на тих, хто розпочинає свій шлях. Літераторів я сказав невипадково, адже драматургом ще треба стати. Хоча пригадується цікава історія з А. Чеховим. Після читки «Чайки» вердикт К. Станіславського був категоричний: «Цього графомана більше до мене не пускати». Проте А. Чехов вклав власні кошти, знайшов режисера С. Данченка і раптом «Чайка» стає успішною.

 

Хто ваші друзі-драматурги?

Мені дуже подобається, як висловився О. Пушкін у листі до свого друга В. Одоєвського: «Дозвольте вважатися вашим другом…». І це після того, як вони разом пройшли ліцей, багато років дорослого життя… Дружба – це сакральне. І це дуже непросто, тому багато друзів бути не може. Це в принципі люди дані долею, які часом навіть стоять у духовній ієрархії значно вище, ніж ніби найближчі родичі. Мій товариш Олег Ремпінський завжди казав: «Зрозумій: у кожного своя вершина. Кожен іде на свою вершину. І не бійся ніколи конкуренції. Під справжнім сонцем завжди вистачить усім місця для творчої реалізації». Тому я щиро радію, коли мої друзі пишуть прекрасні п’єси: Неда Неждана – «Голос тихої безодні», «Кицька на спогад про темінь»; Ярослав Верещак – «Душа моя зі шрамом на коліні», «ЗЕ ЧО РО» тощо.

Щодо друзів на роботі, то так життя склалося, що у нас сформувалася неймовірна трійця абсолютно різних людей і по характеру, і по типажу: Неда Неждана, Ярослав Верещак  та я – Олег Миколайчук. Потрапивши в один відділ Центру Курбаса, перші два роки ми лише притиралися один до одного. А потім, за складних обставин життя, стали один одному допомагати. Це була неймовірна трійця. На жаль, відійшов у засвіття Ярослав Миколайович – унікальна особистість. Ми обов’язково про щось сперечалися, і ніхто ніколи не знав, хто будуть ті двоє, які будуть між собою сперечатися, а хто третій – буде намагатися їх розборонити і пригасити конфлікт. Також серед драматургів  хочу назвати друзів та однодумців В. Сердюка, Н. Симчич, А. Багряну, І. Юзюка, А. Покришеня, О. Гавроша тощо.

Нині ми можемо спостерігати два напрямки в літературі: перший, причетний до Гільдії драматургів та Конфедерації драматургів України. Представники цих двох громадських організації зараз співпрацюють разом.  Є люди, які йдуть паралельно з нами. Лідерами цього напрямку є П. Ар’є та Н. Ворожбит. Разом з тим є драматурги, реалізовані і як успішні літератори. Вони теж ідуть фактично своїм незалежним шляхом: як-от О. Ірванець, С. Жадан, науковці-філологи Г. Штонь, С. Росовецький.

 

Ваші п’єси бачить світ у найрізноманітніших антологіях. Яка антологія найцінніша?

Напевно, «У пошуку театру». На її сторінках були надруковані «Ассо та Піаф» та «Зніміть з небес офіціанта, або Навіщо нам торішній сніг». Прекрасний режисер Ірина Калашнікова якось каже мені: «Олеже, а не міг би ти написати п’єсу про Едіт Піаф? Я дуже  люблю цю співачку, тож хотіла б зіграти її на сцені». Домовились, і я взявся за роботу. На Почайній потрапляє на очі книжка Сімони Берто «Моє життя». Купив. Прочитав. Мене зацікавила історія. Особливо вразив Реймон Ассо, який, як деміург, і створив фактично співачку. Мене зацікавив цей процес ліпки. І я став працювати. Потім з’явилась п’єса про «офіціанта». Тоді я читав багато А. Стріндберга, Е. Йонеско. Виникла тема офіціанта, людини, яка приходить у мистецтво і є абсолютно для нього чужою. Тобто безталанні з різних причин займають місця талановитих. Як і нині, коли ми бачимо навколо дуже багато клоунів, а артистів хороших насправді обмаль.

 

Чи доводилося долати творчу кризу?

Звісно, творчі кризи були. І не раз. Ось зараз, наприклад, цілий рік я нічого нового не пишу. Останньою була п’єса «Диригент Янголів та яблука Симиренка». Це п’єса про Миколу Леонтовича. Разом з Анатолієм Покришенем написали кіносценарій у співавторстві. Є таке відчуття, що зараз такий період, коли треба просто підтягнути всі проєкти.

 

Чи довгий шлях від задуму до написання п’єси?

Завжди по-різному… Буває ходиш, виношуєш тему роками. А буває як у ситуації з Едіт Піаф: книжка попала на очі, ти схопив головну інформацію, зрозумів, що тобі треба. І далі вже став працювати. А буває, п’єси пишуться дуже довго. Так, найдовше, два роки, я писав п’єсу «Алхімія Карла ХІІ, короля Швеції». Вона стала лауреатом «Коронації слова». Найменший шлях до написання – два місяці. За такий строк я написав «Ассо та Піаф».

 

Коли ви розпочинаєте писати п’єсу, ви вже чітко уявляєте ідею твору?

Пунктирно, оскільки, зазвичай, герої тебе самі ведуть. Наприклад, «Територія Б». У першому варіанті п’єси була лише сім’я інтелігентів Патончуків, а потім я на якомусь паралельному рівні зрозумів, що потрібна ще інша сім’я, а саме люмпенізованих обивателів. А допомогла в цьому одна життєва історія. Якось із друзями ми поверталися з футболу, в одному кафе затрималися на вулиці в центрі міста. Підійшов до нас чоловік, пристав до нашої компанії. Представився –  Сєрж Апрєлькін і запропонував подивитися щойно куплену квартиру. Так несподівано ми  з другом опинилися в квартирі Сєржа Апрєлькіна.  То була гарна на той час оселя недалеко від площі Перемоги. Звідусіль видно було гарне старе місто. Але тут прийшла теща Апрєлькіна (сміється). Те, як вона на налетіла на свого «улюбленого» зятя, стало для мене сюжетом. Надихнуло. І в «Території Б» з’явився новий герой –  Сєрж Апрєлькін.

 

Чи є теми табу?

Напевно, є. Є певні речі, які я ніколи не переступлю. Все, про що пише драматург, і це сказав, на жаль, не я, він пише про себе. Це наші прагнення, наші побажання, те, що не збулося, те, що могло б бути. Я за почерком будь-якого драматурга можу сказати, чим дихає ця людина. Якщо, звісно, це не графоман.

 

Про переклад якої п’єси мрієте в першу чергу?

Хотілося б, аби всі п’єси були перекладені. На сьогодні в мене здійснені переклади творів: «Це стається раптово», «Зніміть з небес офіціанта…», «Оноре, а де Бальзак?», «Ассо та Піаф». Знаєте, усі мої п’єси, як там не крути, дуже сильно запліднені Україною. До речі, був дуже вражений, коли французи обрали для друку французькою п’єсу «Дикий мед у Рік Чорного півня». Вона настільки українська, адже порушує тему Голодомору. Напевно, французи хотіли з нами ближче познайомитися через наші потрясіння. Фактично у мене немає мультикультурних п’єс. Хіба що «Зніміть з небес офіціанта» та «Це стається раптово».

 

Якщо драматурга порівняти з лікарем, то він діагност, хірург..?

Думаю, найбільше йому все ж таки притаманна діагностика. Ми моделюємо суспільство, що неможливо без діагностичної функції драматургії. Єдине, що в нас розвиток сучасної вітчизняної драматургії досить сильно блокується. Може, й саме тому театр та драматургія стають елітарним мистецтвом. Вже й дослідження проведені, що в мільйонних містах тільки 1% людей хоча б один раз в житті був у театрі. А відданими театралами є хіба що десята частина від того відсотка. Театрів катастрофічно мало. Хороших вистав, з вище наведених причин, так само обмаль. А шкода! Адже театр – це мистецтво з людською температурою тіла. Нещодавно нейрохірурги в Сполучених штатах провели досліди і з’ясували, що ділянка людського мозку, яка відповідає за аналітику, гальмується при перегляді фільму й активується при спогляданні вистави. Напевно, причина криється в енергетиці. Пригадайте відчуття після хорошої вистави – ти на злеті, тобі реально класно.

 

Ви в дитинстві часто бували в театрі?

Пам’ятаю першу свою виставу в дитинстві – це були «Голубі олені» драматурга Олексія Коломійця в театрі Івана Франка. Головні ролі виконували неперевершені Степан Олексенко та Лариса Хоролець. Хоча мені було десять років, але, здається, що саме тоді вперше закохався в актрису на сцені… (сміється). А в антракті мене очікувала ще одна приємна несподіванка. Вперше в житті я в буфеті почастував канапку з ікрою. І це одразу стало… Театр – це круто! (сміється) На сцені красива жінка, в антракті канапки з ікрою, аристократична атмосфера театру Франка… Друга вистава була «Фараони». Фактично на моє дитинство припадає ці дві вистави. І всі дорослі, не дитячі. Мене не водили в дитячий театр. Якось так сталося. Одразу все було по дорослому!

 

Хто Ваш улюблений режисер?

Улюблений режисер, напевно, той, з ким ти співпрацюєш. Можу сказати, що всім режисерам, з якими я працював, вдячний. Але найбільш знаковою для мене є Таїсія Славінська з вінницького театру. Вона поставила дві мої вистави за п’єсами «Ассо та Піаф» і «KVITKA: на три місяці». І обидві постановки просто шедевральні!

 

З ким із режисерів хотіли б працювати? Хто вам близький по духу?

Зараз ми вперше працюємо з пані Іриною Калашніковою. Це творча людина. Чи вийде вистава? Це своєрідний процес випікання… Також мрію про подальшу співпрацю з режисером та актором Тарасом Жирко. У свій час на його виставу «Ассо та Піаф» квитки за місяць розкуповували.

 

Читач / глядач ваших п’єс. Який він? Чи часто ви про нього згадуєте під час роботи?

Зараз мало хто читає взагалі. А п’єсами  цікавляться хіба що унікальні люди. Хоча найкраща для людини реінкарнація – відпочинок під час читання поезії чи драматургії, оскільки вони спонукають до образної уяви. Звичайно, думаєш про глядача, адже ти повинен розуміти, якою може бути його реакція. Мої глядачі – театрали – тобто, всі люди, які причетні до театру, з різними характерами. Вони мені здебільшого близькі та рідні.

 

Чим зумовлена назва збірки «Алхімія часу?»

З назвами в мене взагалі цікаво, тому що в мене спершу з’являється назва, а потім сам твір. Щодо назви збірки, то в мене алхімія неодноразово зустрічається, скажімо,  «Алхімія Карла ХІІ, короля Швеції». Ще в Середньовіччі алхімія – це досить серйозна наукова діяльність, яка випереджала багато в чому нинішню хімію, фізику. Алхіміки до будь-якої речовини ставилися як до живої субстанції. Мені це дуже імпонує, тому що все має свій характер, своє життя. Алхімія – це ніби те, що все оживає, все живе навколо.

 

Як ви добирали п’єси, які увійшли у збірку?

Я формував цю збірку, коли мій друг Ярослав Миколайович Верещак був ще живий. Коли він дізнався, що до збірки не увійшла п’єса «Дикий мед..»,  то дуже сильно мене лаяв, але вже було пізно: вісім п’єс було вже здано в набір. Здебільшого це біографічна та історична п’єса – мої улюблені жанри. Формувалась збірка навіть не за часом написання п’єс, хоча «Амазономахія» та «Ассо та Піаф» – це одні з перших п’єс, потім 5 п’єс, які були написані в Золоте десятиріччя і завершальна – рання – «Зніміть з небес офіціанта», але вона дуже суттєво перероблена.

 

Що читаєте під час роботи над п’єсою, у вільні хвилини?

Ви знаєте, здебільшого користуюсь документальним фактажем, матеріалами. Час від часу люблю перечитувати Миколу Гоголя, Миколу Ердмана, Григора Тютюнника, Василя Шукшина тощо.

 

Чи відбувся прорив у сучасній українській драматургії за останні 5 років?

Скажу так: за кордоном дуже цікавляться нашою драмою. Піднесення справді є, зокрема серед актуальної драми. Так, Дмитро Терновий – автор прекрасної п’єси «39, або Автобус апокаліпсису». Вона задовга, але вона самобутня і неймовірно талановита. Дуже цікаві нові п’єси у Анатолія Покришення «Беатріче Коцюбинського», Олександра Гавроша «Останнє танго у Хусті», Ігоря Юзюка «Ой Дніпро, Дніпро…»

 

Яким ви бачите майбутнє української драматургії?
Театри прозріють?

Ні, тут справа не в театрах. Головне – нам усім вийти з фантомного стану інакшої дійсності. Звернуся для прикладу до Українського інституту книги, звідки щороку рапортують про друк на мільйони гривень багатьох книг. Все це добре, але ці книги в книгарнях читач не може придбати. Чому? Бо всі вони йдуть в бібліотеки. Тобто створена фантомна система: книги ніби є, а насправді їх немає. Автор не підтримується ніяким чином.

 

А в бібліотеку читач не завжди доходить…

Як не завжди? Він взагалі туди не доходить! Раніше студенти хоча б ходили, але вже і студенти в бібліотеку не ходять у зв’язку з розвитком інтернету. Ходять хіба що тільки люди літнього віку, які нових книжок не читають, бо хочуть повернутися до літератури своєї молодості. Те саме театр. Театр є фантомним. Тому що, по-перше, у нас їх катастрофічно мало. 102 на всю країну (у одному Парижі їх 500). По-друге, за новими законами театри мають статус підприємств на чолі з директором. Зазвичай, ці люди ніколи п’єс не читають, оскільки їхня задача – турбуватися про прибутки та різними господарськими справами.

Фрідріх  Шиллер колись сказав: «Якщо буде німецький театр, то буде німецька нація». Тут ми зараз можемо перефразувати: Якщо буде українська нація – буде український театр. Якщо ми переборемо ті всі випробовування, страхіття й суцільні гойдалки. Поки що ж маємо суцільні гойдалка за гойдалкою, і не знаєш який сюрприз далі чекати.

 

Яку кривизну сучасного світу вам би хотілося виправити в першу чергу?

Я хочу, щоб мистецтво стало новим. Але в нашому світі мистецтво новим бути не може, тому що воно знаходиться в лабетах цивілізації, яка сама є віджитим фактом. Ця цивілізація приречена. Вона або завершиться катастрофою, або трансформується в щось інше, сильно протилежне, ніж те, що є. І тому ми зараз перебуваємо на межі переходу: чи він відбудеться чи ні? У людства часу на відповідь залишилося не так вже й багато.

 

Спілкувалися Тамара Федик,
Тетяна Вірченко

 

“Українська літературна газета”, ч. 13 (305), 2.07.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!