Народилась 1983 року у місті Львові. Поетка,
редактор самвидаву «ТРИ», організатор літературно-мистецького фестивалю
«наЛІТ». Укладач антології сучасної світової квір-літератури «120 сторінок
Содому». Поезія та проза друкувались у антологіях «Літпошта» та «Березневі
коти», у журналі «ШО», «Радар», в «Українській Літературній Газеті» та інших
виданнях. Співпрацює з виданнями «Критика», «Український журнал», «Київська
Русь», «postПоступ», «ШО». Перекладає з англійської, польської, білоруської та
російської.
Альбіно, що для тебе первинніше – проза чи поезія?
Мені складно
відповісти, бо це ніби різні виміри того самого явища. Я сприймаю письмо як
щось цілісне, у мене теми плавно перетікають із віршів у прозу. Тобто між цими
двома формами я не бачу чітких границь. Мені колись писалася римована проза,
себто я називала її прозою, писала без розбивки на рядки, хоча вона мала чіткі
віршовані розміри. Поезія чи проза – це тільки правила гри. А взагалі я,
мабуть, більше пишу віршів, і починала з них, а моя проза дуже поетична і
відчуттєва. Я ще не певна, що ця проза насправді є прозою, тим, чого читачі
чекають від прози, тому трохи боюся оприлюднювати її. У мене лежать рукописи
двох романів, які мені були чимось схожим на вправи на витривалість: тримали
мене роками у певній темі, навчали розставляти акценти, допомагали, до речі,
стрункіше і послідовніше вибудовувати подальші поетичні цикли. Робота над
прозою – це щось цілком усвідомлене, навіть коли її частини пишуться натхненно,
від емоційних сплесків. Велика проза, зрештою, як і поетична книга, потребує
композиційного компонування, і добра книга має бути цілісною, а не просто сумою
різнорідних фрагментів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ти робиш особливий акцент на проблемах сучасної
жінки…
Не конче сучасної
жінки, жінки взагалі. Я останнім часом трохи заглиблювалась в історію, писала
про Другу світову війну.
Мені найзручніше
говорити жіночими голосами, я пишу про те, що я розумію і відчуваю. Про
чоловіків я не можу так писати. Знаєш, я тут собі пригадала, що коли ми
презентували наші «120 сторінок» у квір-таборі, був один тренінг, на якому ми
всі мали написати по три ролі, які могли б нас ідентифікувати. Для мене це
«жінка», «письменниця» і «феміністка». Саме в такому порядку. Звідти й жіноча
тема.
Що таке «кулінарна поезія»?
Приблизно з
березня минулого року я почала писати поетичний цикл, який має робочу назву
«Кулінарні вірші». Це поезії із образами, навіяними приготуванням різноманітних
страв, тексти про освоєння території кухні, так би мовити. Я ніколи не любила
готувати, аж цього року щось дивовижне зі мною сталася: я почала бачити у приготуванні
їжі значно більше, ніж мені бачилося раніше. Усі ті текстури, кольори, запахи,
зміни форми. Щось в голові перемкнулося і захотілось експериментувати. Я
куховарила вечорами, а вранці писала вірші про вчорашні страви, занотовуючи
зміни у рецептах. Тепер я бачу, що із таких віршів про їжу, напевне, вийде
окрема книга, якщо не пропаде натхнення.
Минуло три роки з часу виходу з друку антології
«120 сторінок Содому». Чи змінилося в нашому суспільстві і, головне, у нашій
культурі ставлення до теми ЛГБТ?
Ставлення до теми
ЛГБТ не може змінитися від однієї книжки. Подібних книжок має бути багато, щоб
людина, яка не належить до ЛГБТ-спільноти, могла спокійно зайти у книгарню і
знайти там усе те, що може її цікавити. Проблема нашого суспільства у тому, що
ми не маємо досить інформації про тих, хто різниться від нас. У школах має
впроваджуватися поняття «квір» і поняття «ґендер», бо ж для пересічного
українця це невідомі або й лайливі слова. Нас змалку не вчать поваги до
«іншого», і це небезпечно.
Ти перекладаєш з польської та англійської. За яким
принципом обираєш тексти?
Перекладаю те, що
мені близьке, те, що могла і чи хотіла б написати сама. І тематично близьке, і
за стилем письма, і за способом гри мовою. От, наприклад, недавно я перекладала
канадійку з українським корінням Ерін Моуре. У неї є дуже симпатичні тексти про
борщ, цілий цикл, у якому вона описує інгредієнти борщу і розмірковує про
мамину батьківщину. Так дивно було усвідомлювати овочі у рідній землі,
відчувати зв’язок із рідним містом через страву. Я тоді якраз захопилася
кулінарією. Тобто текст має потрапити у слушне місце у слушний час, щоб його
захотілося перекласти. Часом з’являється відчуття, що не перекласти якийсь
текст ти просто не можеш, навіть якщо його перекладали вже сотні разів. Так у
мене було із прозою Бруно Шульца, на яку витратила багато часу, хоча все одно
не певна, чи мені вдалося хоча б трохи наблизитися до довершеності оригіналу.
Чи виникають проблеми на мовному рівні, адже
багато лексичних пластів української мови тільки
почали формуватися?
Проблеми завжди
виникають, але їх можна і треба розв’язувати. Як на мене, не буває текстів, які
зовсім неможливо перекласти, тут, скоріш, варто говорити про ступінь наближення
перекладу до оригіналу. Я не хочу списувати проблеми при перекладі на
недосконалість мови. Ми знаємо її у такому стані, в якому вона зараз
функціонує, знаємо українську в будь-якому разі краще за якусь із вивчених мов,
тому все одно маємо тут більшу множину значень для кожного окремого слова чи
виразу.
І насамкінець побажання читачам від Альбіни
Позднякової.
Внутрішньої
рівноваги, певності у собі і вдосталь часу на цікаві книги, рукотворні
смаколики та інші улюблені справи.