Мій співрозмовник Станіслав Аржевітін – людина,
без перебільшення, незвичайна. Здебільшого Аржевітіна у нас знають як успішного
банкіра (банк «Ажіо»), а також народного депутата. Однак при ближчому
знайомстві зі Станіславом Михайловичем вражає різнобічність його інтересів.
Власне, навіть не вражає, а шокує. Адже те, що він дотепер встиг зробити і що
робить щодня, особливо в останні роки, людині звичайній навряд чи під силу. Не
стану перераховувати всіх титулів пана Станіслава (про це легко можна
довідатися з Інтернету), назву лиш кілька: перший заступник Голови Комітету ВР
з питань фінансів і банківської діяльності; Голова ради Асоціації українських
банків, секретар ради Українського козацтва при Президентові України, голова
Закарпатського товариства у м. Києві, голова Закарпатської регіональної
організації партії Народного Союзу «Наша Україна», донедавна – радник
Президента України Віктора Ющенка. Крім того – кандидат економічних наук, член
Національної спілки письменників України, невтомний дослідник і популяризатор
історії рідного села Колочава, що на Закарпатті, засновник і видавець газети
«Нова Колочава», ініціатор проведення літніх оздоровчих таборів для дітей-сиріт
у рідному селі Колочаві, автор двох книжок з десятитомного проекту «Колочава».
Але й це – далеко не все. Чи багато у нас народних депутатів, котрі можуть
похвалитися тим, що власноруч пишуть книжки, відкривають музеї, риються в
архівах, знімають фільми? Зрештою, чи багато таких різнобічних особистостей
серед людей культури і мистецтва?
Втім, для того, щоб ближче познайомитися зі
Станіславом Аржевітіним, – цією людиною-оркестром, все-таки краще поспілкуватися з ним – якщо,
звісно, вдасться впіймати. А ще ліпше – самому приїхати в його рідне село
Колочаву.
Отже – розмова з політиком, банкіром, меценатом,
письменником і видавцем унікальної газети – про малу батьківщину, історію і про
призначення в нашому драматичному часі людини мислячої.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Станіславе Михайловичу, чому успішний банкір і
народний депутат зацікавився вивченням історії?
Повсякчас
повертаюсь до теми: якою є формула мого життя? Для мене головним є те, що в
справі, яку робиш, ти повинен бути завжди хорошим прикладом. Чи потрібно
суспільству те, що я роблю, чи можу я своїм прикладом запліднити тих, хто буде
продовжувати мене, вдосконалювати зроблене мною?
Звичайно, моя головна професія – банківська
справа, в якій я працюю чверть століття. Думаю, багато важить те, що я впродовж
п’ятнадцяти років очолював банк «Ажіо», сам створивши його ще за часів
Радянського Союзу…
Так сталося, що з
банку «Ажіо», після помаранчевих подій, я пішов працювати в уряд, на посаду
заступника міністра. Відтак банк придбала шведська компанія, однак дотепер
тодішні керівники банку, хоча працюють у різних установах, в різних банках,
кілька разів на рік збираються разом – щоб поспілкуватися, пригадати…
Вочевидь, те, що ми зустрічаємося, засвідчує, що моя політика як керівника
банку була правильною.
Втім, я не
покинув банківської системи. Понад десять років очолюю раду Асоціації
українських банків. Впродовж цих років роблю корисні речі для асоціації, для
вітчизняної банківської системи. Крім того, я перший заступник Комітету ВР з
питань банківської та фінансової діяльності. Вочевидь, те, що Нацбанк двічі
подавав мене на нагородження державними нагородами – орденом «За заслуги» ІІ і
ІІІ ступеню – це теж визнання моєї професійної діяльності.
Проте
вдосконалюватися треба постійно. Планую в нинішньому році захистити докторську
дисертацію. Моє дослідження присвячене темі руйнування тіньової економіки з
допомогою банківських інструментів і виходу на нову ціну на гроші, на кредити,
на депозити.
Для мене також
важливо, чим людина займається поза межами професійної діяльності. Чітко
визначив, що частину життя повинен віддавати моїй малій батьківщині,
дослідженню її історії. Адже потрібно не тільки вміти творити історію, її треба
вміти зберігати, презентувати.
Яким чином Вам вдається реалізовувати задуми,
котрі стосуються збереження і відтворення історичних пам’яток на Вашій малій
батьківщині?
Цьогоріч на День
села-2010 плануємо завершити розпочатий минулого року проект «Пам’ять», і в
рамках цього проекту пригадаємо історичні події, які відбувалися протягом ХХ
століття, воєнні конфлікти, в яких довелося брати участь моїм односельчанам.
Минулого року ми пригадали жертв Другої світової війни – і угорських, і
радянських, прізвища їхні викарбували поруч на одному обеліску. Пригадали тих,
хто загинув в ГУЛАГу, поставили їм пам’ятник, пригадали жертв Голокосту нашої
єврейської громади (260 прізвищ), також поставили їм пам’ятник. Нинішнього року
будемо встановлювати пам’ятник жертвам Першої світової війни (це 35
односельчан). Будемо вшановувати революціонерів 1917 року. Революція в селі
тривала лише три дні, але тоді загинуло восьмеро односельчан. У Колочаві діяв
курінь січовиків Народної оборони «Карпатська Cіч» під керівництвом команданта
Миколи Івановича Шимоні. Ми вшануємо пам’ять колочавських січовиків. Також
плануємо встановити пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам – справжній військовий
бронетранспортер (БРДМ-2), під яким буде обладнана кімната слави, де
зберігатимуться матеріали про «афганців» і колочавців, які у 60-70-х роках
минулого століття брали участь у бойових діях на територіях інших країн. Крім
того, вшановуємо тих хлопців, які були засуджені за причетність до ОУН і УПА
після Другої світової війни, а це близько двадцяти чоловік. З цією метою
відтворимо бункер як музей, де будуть викарбувані їхні прізвища. Я маю
можливість фінансово сприяти реалізації цих проектів власними коштами. Від
чогось можу відмовлятися, однак ці речі я визначаю як важливі.
Я не лише
відтворюю існуюче, реставрую, даю новий подих цим речам, а й допомагаю
встановити нові пам’ятники і скульптурні композиції.
Хочу, щоб кожен
колочавець був своєрідним екскурсоводом – для своїх друзів, які приїдуть у
гості, для своїх дітей, для численних туристів. Щорічно село відвідують більше
десяти тисяч туристів. Думаю, що кожен колочавець має бути екскурсоводом. Для
цього готую спеціальний випуск газети «Нова Колочава», яка виходить регулярно,
і кожного разу присвячена окремій темі. Це, власне, і не газета, а своєрідний
альманах, дослідження. Колочавці з нетерпінням чекають кожного нового випуску
газети. Минулого року на сторінках газети ми пригадали майже 1000 прізвищ
колочавців, які творили історію села в минулому столітті.
Це справді унікальне видання, виконане професійно,
на високому рівні, і насичене фактажем…
Так, кожен
випуск газети ретельно готується, і матеріали, надруковані на сторінках цього
видання, є по-своєму унікальними.
Але не про все
можна розповісти на сторінках газети. Існує інший варіант відтворення минулого
– кіно. Наше село є незвичайним у багатьох відношеннях. На території села
відзнято більше десяти фільмів. Перший фільм, знятий 1933 року Іваном
Ольбрахтом, – «Марійка-невірниця», в якому колочавці грають самих себе. У 1946
– 1947 роках був знятий фільм «Микола
Шугай». Були ще радянські документальні фільми. Тепер я знімаю ігровий фільм
«Повернення Шугая», документальні фільми «Ольбрахт і Колочава», «Колочавське
примирення». Останній – про примирення односельчан, які воювали в угорській і в
радянській арміях. Нинішнього року хочу провести в Ужгороді фестиваль
колочавського кіно…
Мої колеги у
Верховній Раді при зустрічах запитують: що нового в Колочаві? Даю їм книжки,
газети, черговий проспект про музей. Вони слухають і запитують: що ж це за
село? Відповідаю: туди треба їхати і дивитися, і тоді ви зрозумієте Колочаву.
До речі, для приїжджих за мої кошти там збудований невеличкий готель на 15
місць. Екскурсії, відпочинок забезпечить наша туристична фірма «АЖІО-тур».
Я поставив перед
собою завдання: написати десять книжок з історії села. Чому десять? Тому що є
десять ключових питань – для того, щоб віддзеркалити всі аспекти історії села.
Перший том має бути узагальнений – про історію Колочави, і він буде написаний
пізніше. Розпочав із п’ятого тому «Шугаї» (який уже вийшов друком) – про
останнього «опришка» Карпат Миколу Шугая, – тому що це була найактуальніша тема
для Колочави протягом ХХ століття. На території Святодухівської церкви в
Колочаві є поховання чеських жандармів, які загинули під час перестрілки з
Шугаєм. До слова, у Колочаві також встановлено пам’ятний знак лейтенанту КДБ
Прокопенку, якого застрілив Штаєр, інший колочавський «опришок» з УПА… Це
окрема історія. Її можна по різному сприймати, але її потрібно зберегти. В лісі
збереглись бункери Штаєра, їх було до десяти, в одному з них також планується
відкрити музей…
2008 року вийшов
у світ другий том, присвячений темі релігійних відносин у Колочаві впродовж
трьохсот років – найбільшого пласта проблем, особливо важливих для Закарпаття.
Книжка «Релігія» – це, як мені здається, енциклопедія розвитку релігійних
стосунків у Тереблянській долині. Третє питання за важливістю, і це буде
наступний том, над яким працюю, – шкільництво. Четверта тема – земельні
відносини. Крізь призму цих питань можна показати, які були відносини, як
рухалось суспільство, розвивалось село.
Ви кажете: зібрав, вивчив… Очевидно, у Вас є
помічники, літературні, архівні «негри», які Вам допомагають, сидячи в архівах
чи опитуючи людей? Адже неможливо одній людині, при такій зайнятості, стільки
встигати зробити.
Ви не повірите,
але все роблю власними руками. Якщо приїжджаю в Закарпаття, то мої знайомі
знають, що мене найпевніше можна зустріти в архівах. Половину відпустки
проводжу там. В архівах шукаю, відбираю, фіксую документи, роблю копії… Для
мене кудись летіти, їхати – одне задоволення. Завжди беру з собою ноут-бук, щоб
працювати в дорозі, коли ніхто не заважає, не відволікає. До речі, я трохи збився
із графіку написання книжок з історії Колочави, тому що коли працював в
архівах, особливо в архівах СБУ, то зрозумів, що, володіючи інформацією щодо
Карпатської України, щодо подій, пов’язаних з ОУН і УПА на теренах області, не
можна стояти осторонь. І тому зараз паралельно працюю над книжкою з історії
національно-визвольного руху «Карпатська Україна» в двох томах. З іншого боку,
вже підготував половину книжки «ОУН – УПА на теренах Закарпатської України».
Колочава – незвичайне село ще й тим, що на його території
знаходяться шість діючих музеїв…
Крім написання
десяти книжок, про що вже було сказано, я поставив мету: щоб у Колочаві було
десять музеїв. Не тому, що так мені хочеться, а тому що так історія підказує.
Найперший музей у
нашому селі, якого відкрито ще за радянських часів, – музей «Святодухівська церква». Ця церква
збудована 1795 року. Тут був унікальний іконостас, частину якого забрали і
зараз виставляють в Державному ужгородському музеї.
Другий музей –
Івана Ольбрахта, відкритий 1982 року, до сторіччя з дня народження цього
відомого чеського письменника. Саме в Колочаві Ольбрахт відбував своєрідне
«заслання» з Чехії. Подібно як у царській Росії карали засланням до Сибіру, так
у тодішній Чехії відправляли в Підкарпатську Русь. Ольбрахт проживав у Колочаві
з 1931 до 1935 року. Завдяки йому про Колочаву дізнався світ. Він зняв
унікальний фільм «Марійка-невірниця», події якого відбуваються на території
села, і в якому колочавці грають самих себе. 1933 року Ольбрахт написав роман
«Микола Шугай – розбійник». Через три роки цей роман переклали
20-ма мовами
світу. Дотепер у Чехії йдуть вистави за цією п’єсою, щорічно у Колочаві
відбувається україно-чеський фестиваль «Колочавське відлуння в Тереблянській
долині». Між іншим, я з внуками Шугая навчався в одному класі, а з одним із них
навіть сидів за однією партою.
За часів
незалежності першим, за мого сприяння, було відроджено музей «Радянська школа».
Цьому приміщенню, яке колись було угорською державною школою, потім чеською,
румунською школою, школою Карпатської України, потім радянською школою – сто
років. Ми відремонтували будівлю, відтворили атмосферу в цій школі…
Наступний музей –
«Чеська школа». Там усе відтворено так, як було за чеського періоду, – чеські
книжки, карти, вчительські журнали, учнівські обладнання.
Далі –
музей-сканзен «Старе село». Це, можна сказати, двадцять музеїв, об’єднаних під
відкритим небом. Наприклад, є на території старого села єврейський музейний
комплекс. До нього входять: бужня, тобто сільська єврейська церква, кімната-готель,
корчма і саме помешкання. Це справжній музей єврейства. За його відкриття
єврейські громади вручили мені орден «Золота зірка Давида». Тепер єврейські
громади хочуть проводити в селі дні єврейської культури. Чехи також проводять
заходи, пов’язані з перебуванням у Колочаві Ольбрахта. Угорці теж хочуть
проводити свої заходи. Ми кажемо всім: приїжджайте, проводьте. Колочава – для
всіх, хто тут жив. У нас переплелись українська, німецька, чеська, єврейська,
румунська, угорська, радянська культури… У музеї під відкритим небом також
відтворена хата вівчаря, хата лісоруба, хата столяра, хата сабова (майстер,
який обробляв шкури і майстрував вироби з тканини), кузня, хата ткача.
Нинішнього року будемо відкривати музей-млин, – і це буде діючий млин. Хату священика
хочемо робити, сільську гідроелектростанцію. І все це я роблю за допомогою
своїх однокласників. Я фінансую, а бригади майстрів працюють – у цих проектах
занято близько тридцяти чоловік.
З’явиться у нас в
Колочаві унікальний музей – «Колочавська вузькоколійка» – десять вагонів,
кілька з яких наповнені експонатами. Це майже три тисячі експонатів. Цікаво, що
паровоз випуску 1950-х років діючий. Наразі ми не поклали колії навколо музею,
але плануємо це зробити, коли там всядеться земля.
Також плануємо
відкрити музей флори і фауни. Для туристів збудували літню колибу, в якій
розміщено двадцять експонатів звірів: вовка, ведмедя, козулі, оленя, борсуків і
т.н.
Нинішнього року
будемо відкривати сьомий музей – «Лінія Арпаду». Відома з історії «лінія
Арпаду» зокрема проходила через Колочаву, і в
нас на території села знаходяться 34 бункери часів Другої світової
війни. Всі експонати ми вже зібрали: пройшлися селом, по людях, викупили старі
двері, які колочавці колись познімали з бункерів, пічки, казанці, лампи, знайшли
патрони, рушниці, піраміди протитанкові… Будемо відтворювати «Лінію Арпаду», де
будуть відреставровані командний пункт, пересувний польовий госпіталь,
харчівня, казарма. Всього для цього музею зібрано близько 800 експонатів. Пошук
експонатів триває. Прагнемо відтворити колорит і обстановку того часу.
Відкриття цього музею заплановано на 14 червня нинішнього року.
Готуємо до
відкриття також музей «Бункери УПА», плануємо організувати до них екскурсійні
маршрути. Один із бункерів відкриємо до Дня села, в рамках проекту «Пам’ять». У
випуску газети «Нова Колочава», в статті «ОУН і УПА на теренах Колочави», ми
надрукували вірші, які писали колочавські упівці. Хочу видати книжку цих віршів
під назвою «Коломийки з бункера».
Наступна
експозиція, яку я запланував, – встановити справжній музей сплаву бокорів.
Колись на річці Синевир, трохи вище по руслу, стояла дамба, на якій
накопичували воду. Потім піднімалися шлюзи, майстри ставали на плоти-бокори –
зв’язані між собою смереки, і транспортували деревину водним шляхом униз по
Тереблі, в Тису, в Дунай і далі в Угорщину. В Колочаві були побудовані
допоміжні стави для поповнення річки Тереблі водою річки Колочавки. Так тривало
до 1962 року, поки не побудували велику ГЕС на краю нашого села. Ми хочемо
відновити цю сторінку історії краю.
Також у Колочаві
діє «Школа вівчарства». Якщо, приміром, група людей хочуть поїхати на кілька
днів чи на тиждень високо в гори повчитись вівчарству, ми можемо забезпечити
таку можливість. Там створено всі умови для проживання туристів. Вас навчать,
як варити сир і вурду, як випасати вівців, танцювати коломийку…
Чи часто буваєте в Колочаві?
Дуже часто. І я
навідуюсь в Колочаву, і земляки приїздять до мене. От сьогодні, наприклад, до
мене приїде сільський голова, і ми будемо відпрацьовувати сценарій Дня
села-2010. У мене в Колочаві багато помічників, вони приїжджають сюди, також
обмінюємося інформацією, спілкуємося за допомогою електронного зв’язку, поштою.
Фактично зв’язок відбувається щоденно.
Ваша залюбленість у рідне село, як і Ваша
невичерпна наснага, завдяки якій Ви встигаєте так багато, вражають. Звідки
беруться сили?
Просто я цим
живу. Чекаю з нетерпінням, коли знову поїду в Колочаву…
Цікаво, а скільки Ваших особистих перемог
(підкорених вершин) зафіксовано у Вашому щоденнику?
Шістсот тридцять
п’ять. Я поставив перед собою амбітну мету: досягти тисячі таких
перемог.
Дякую за розмову. І – щиро – натхнення і сил.