Військовослужбовець і письменник Валерій Пузік написав більшу частину нової книги безпосередньо під час бойової роботи — у фронтовій норі, де провів 40 днів. Валерій Пузік — військовослужбовець, письменник, художник, режисер і драматург. Його нова книга «Людська нора, голод і Бог на війні» народжувалася під час служби у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. Приблизно 70% тексту автор написав у фронтовій норі, фіксуючи думки, спостереження та події безпосередньо під час перебування на позиції. Пузік говорить, що в інших умовах не зміг би відтворити той самий стан і сплеск емоцій. Про життя під землею, як змінювалась війна протягом 10 років, повернення військових до цивільного життя та творчість під час служби Валерій Пузік розповів в ефірі Армія FM.
— Нещодавно вийшла твоя книга «Людська нора, голод і Бог на війні». Розкажи, як вона народжувалася?
— Наприкінці, на початку листопада, мене відкомандували в піхоту. Я потрапив до 128-ї гірсько-штурмової бригади, у «Колумбію». Ми проходили бойове злагодження, і в мене почали писатися вірші про цей період. Перед заходом на позицію я отримав два запрошення: написати різдвяне оповідання і текст про мову на фронті. Ми зайшли на позицію, я почав це писати й у процесі подумав: якщо це буде моя остання книжка, то чому б не писати її просто там, на місці. Перший тиждень, поки ще був нормальний інтернет, я надсилав дружині тексти. Так поступово все й складалося. Я називаю це романом, але фактично це щоденник, листи до дружини та сина, вірші. У якийсь момент я почав розмовляти з норою.
— Ти був у реальній норі? Якою вона була?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
— Це була нора на позиції. Щоб залізти всередину, потрібно було зняти бронежилет, каску, РПС, роздягнутися і протиснутися туди. Вона була доволі тісною, але дуже глибокою. Я пробув там 40 днів, і приблизно 70% книжки написані саме в норі. У щоденнику є драматургія, вірші доповнюють один одного. Те, що вибивалося з ритму, я виніс в окремі розділи: примітки, документи, промову про мову на фронті, вірші, які писав під час адаптації. Так непомітно для себе я написав свою найтовстішу книжку — близько 400 сторінок.
— Ти зберігав ці тексти буквально в польових умовах. Наскільки небезпечно було їх писати?
— Я жартував, що коли вийшов, то це була моя резиденція для митців Збройних Сил України, хоча на резиденцію вона не дуже була схожа. Щоб не загубити написане, я прив’язав до себе два телефони й обмотав їх скотчем. На одному були вірші та різні роздуми, на другому — щоденник. Мені було дуже важливо це зберегти, тому що я не зміг би відтворити той сплеск емоцій і думок уже в іншому місті. Відсутність води, їжі, постійна небезпека, штурми, російські групи — усе це впливало на те, як ти пишеш і що саме пишеш.
— Відчувається, що сама форма тексту змінювалася разом із твоїм станом.
— Так. Тотальна втома накопичується, і тексти стають коротшими. Був момент, коли я просто писав: ще один день, ще один день, ще один день. І це вже фактично ставало окремим текстом. Я думаю, що сама форма книжки багато в чому народилася з тих умов.
— Ти згадуєш «Колумбію». Чи вдалося тобі вивчити іспанську?
— Ні, іспанську я не вивчив, але деякі слова, мабуть, запам’ятав на все життя. «Nieve» — сніг, «tengo frío» — мені холодно, «poco a poco» — м’яко і повільно. Ми переважно спілкувалися жестами. Це теж доволі специфічна модель війни, коли просиш подати якусь річ, а людина не розуміє, про що йдеться. Іноді простіше самому спуститися, хоча це займає час, а поруч уже можуть бути росіяни.
— Якою була ваша робота на позиції?
— Наше завдання було оборонятися. Коли росіяни йшли, ми спочатку підривали міни вручну. За потреби вилазили, добивали їх, відсували, забирали. Я тоді багато думав про Толкіна, про Фродо, про маленьких людей, які живуть у норах. У цій ситуації це здавалося дивним, але водночас дуже точним образом.
— Твоя війна почалася ще у 2015 році, якщо не помиляюся. Як за цей час змінилася армія і сама війна?
— Я не можу до кінця це осягнути. Десять років — дуже короткий термін, але зміни колосальні. Я пам’ятаю, як ми були на позиціях і вперше побачили дрони. Ми їм навіть махали рукою. Це зараз звучить майже як комедія. А коли виходили з позиції, з усіх боків уже працювали дрони — «шу-шу-шу», і ти просто ховаєшся. Це зовсім інший рівень небезпеки.
— Ти також пережив бойові втрати, пов’язані з бронетехнікою.
— Перша броня, вихід із втратами: дві машини підірвалися, у першій загинули троє людей. Я точно не пам’ятаю всіх деталей, але сидів у десантному відділенні. Машина втратила керування, зійшла з дороги, врізалася в дерево — і загорілася. Це дві різні війни, насправді.
— Чи допомагає тобі письмо і сценарна робота впоратися зі станом після виходу з позиції?
— У мене є такий підхід до письма: коли я потрапляю в якусь ситуацію, намагаюся одразу її записувати. Потім, коли це стає системною роботою, починаєш формувати власний міф. Я зрозумів, що пишу про цю нору і що це буде книжка. У процесі написання та споглядання цієї реальності починаєш надавати їй певної форми.
— У книжці нора фактично стає окремим персонажем.
— Так. Є момент, коли я звертаюся до нори, а вона відповідає. Вона ніби жива істота, яка хоче тебе поглинути, показує тобі твої страхи, фобії, хвороби. І якщо ти покажеш їй усе це, вона тебе поглине. На цьому, власне, і будується книжка. Це вибір оптики.
— Звідки в тебе взагалі ця звичка спостерігати й фіксувати?
— Я колись читав «Посібник з режисури», і там автор сказав, що якщо хочеш стати режисером, треба вести щоденник своїх спостережень. Я так, у принципі, написав багато книжок. Ти просто помічаєш те, що тобі цікаво, і надаєш цьому форму. Я люблю дуже коротку прозу. Її можна писати швидко. Армія дуже швидко цього вчить: текст потрібно написати за один присіст, якщо це оповідання. І матимеш готовий текст.
— Життя в норі у твоїй книжці — це ще й метафора.
— Так. Ти ніби між життям і смертю. Ти вже в землі, але ще живий. До того ж особливо не можна вилазити, тому що постійно існує небезпека. Противник контролює позиції, вивчає навіть зміни ландшафту. Це був дуже специфічний час.
— Що, на твою думку, цивільне суспільство досі не розуміє про повернення військового до цивільного життя?
— Я постійно згадую своє перше відрядження. Це була Одеса. Я повернувся, якийсь час перебував там і міг після роботи ходити додому. Кілька знайомих запитували мене: «Що ти тут робиш?» Мені здається, найпростіше — не ставити таких питань. На той момент вони доволі сильно мене морально травмували. Це був не один випадок, а кілька людей. Вони бачили у Facebook, що ще тиждень чи два тому я публікував історії з Херсонської області, а тепер уже був в Одесі. Можливо, саме питання можна зрозуміти в певному контексті, але воно все одно звучало болісно.
— Ти продовжуєш працювати як письменник, сценарист, режисер і водночас проходиш військову службу. Нещодавно у Британії поставили виставу за твоєю п’єсою. Як сприймаєш те, що твоя творчість виходить за межі України?
— З п’єсою «Привиди у гілках» сталася для мене несподівана історія. Я її написав і надіслав одному театральному режисеру. Він переслав її іншій людині, і через місяць п’єсу вже переклали англійською. Перша повноцінна читка відбулася в Санта-Моніці у США. Для мене це дуже короткий проміжок часу. До того я писав книжки, і щоб видати книжку в Україні, особливо першу, потрібно було пройти довгий шлях. А тут усе відбулося дуже швидко.
— П’єсу вже адаптували для британської сцени?
— Так. Її адаптували під Британію, переклали німецькою мовою, має бути постановка. Я досі не можу до кінця це осягнути. Після цього я писав інші п’єси, але вони так не спрацювали, як «Привиди у гілках». У будь-якому разі я радий, що щось вийшло у світ і розповідає про нашу війну та безпосередній досвід українських військових європейській аудиторії.
— Ти зараз працюєш над фільмом про Максима Кривцова, якого ми обоє знали. Що це буде за стрічка?
— Це фактично на 80–90% монтажний фільм. Ми два роки збирали матеріали. Це великий відрізок часу — починаючи з 2014–2015 років і закінчуючи 2024-м. Є останнє інтерв’ю, яке було знято. Дуже багато особистого матеріалу, до того ж Максим сам багато знімав. Ми будемо пробувати зробити це кіно як автопортрет Максима. Він багато розповідав про себе на камеру, говорив із друзями. Основне завдання — зробити так, щоб глядач почув його слова. Там не буде експертів чи «говорючих голів» — Максим постійно буде присутній у кадрі через власні слова.
— Ти отримав його книжку незадовго до загибелі.
— Максим надіслав мені свою першу й останню за життя книжку за тиждень до загибелі. Я пам’ятаю, як отримав її в Мирнограді на Новій пошті. А потім сталася ця трагедія.
— Чому, на твою думку, така широка увага до Максима прийшла вже після його загибелі? За життя він воював, писав, займався творчістю.
— Мені дуже прикро від цього факту. Хто-хто, а Максим Кривцов мав зазвучати ще за життя. Він ще у 2015 році придумав назву «Вірші з бійниці» і писав свої тексти в Пісках. Дуже довго він не міг видати книжку. Було певне несприйняття текстів про війну. Мені здається, після загибелі Максима парадигма трохи змінилася і почали більше звертати увагу на живих авторів-військових. На жаль, знову мала відбутися трагедія, щоб цей процес зрушив.