“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026
У рамках Угоди про співпрацю Львівської обласної організації Національної спілки письменників України (голова правління Олександр Дяк) з Видавничим домом «Гельветика» (генеральний директор Олег Головко) побачила світ поетична збірка «Потяг до Львова» українського поета, прозаїка та журналіста Василя Терещука. У анотації зазначено: «У новій збірці поезій «Потяг до Львова» Василь Терещук веде читача крізь потоки часу, спогадів і емоцій, що їх об’єднує одне: Львів». То ж у контексті буквально нещодавньої з’яви видання подаємо розмову з автором, щоб стати на крок ближче до світу, за визначенням Романа Іваничука, національного поета.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дитинство – праоснова формування: «Всі ми родом із дитинства», – Антуан де Сент-Екзюпері «Маленький принц». Народившись і зроставши в селянській родині на півночі України, що можете розповісти про найщиріший і найменш «зіпсований логікою дорослого світу» період Вашого життя? Чи можете стверджувати, що дитинство стало для Вас золотою скарбницею досвіду, що вплинула на творче майбутнє?
Дитинство промайнуло в глибинці Полісся, що його доволі часто помилково вважають Волинню, залишившись прекрасною смугою мого життя. Тоді я мав вдосталь вільного часу, зростав дещо «диким» хлопчиком: міг утікати з дому, лежати серед густої трави, спостерігати за рухом зір, розмовляти з деревами та тінями. У сім’ї разом нас було шестеро – окрім мене, ще троє братів і дві сестри. Я розповідав їм вигадані історії, за той час відро з картоплею, яку ми чистили для всієї сім’ї на вечерю, поступово і непомітно наповнювалося. Найбільше подобалося те, що вони не втомлювалися мене слухати, будучи надзвичайно захопленими оповіддю. Дитинство також було періодом шкільного часу, коли я вперше познайомився з літературою. Спочатку з російською, бо вчителів російської літератури в ті тоталітарні часи цілеспрямовано піддавали суворій підготовці, на відміну від української. Малий і наївний, навіть гадки не мав, яким чином все це відбувалося, тому мимоволі вважав її прекрасною, допоки чи то в сьомому, чи то у восьмому класі не натрапив на патріотичний вірш Андрія Малишка. Будучи настільки враженим українською мовою, пройнявся її милозвучністю, завісу багатства якої поет, по суті, відслонив мені, бо такого до того моменту я ще не чув. Поступово надходило розуміння, що російська література насправді нікчемна – їхня мова разом з отим Єсеніним, якого тоді читав. Тому дитинство – перша життєва сходинка, піднімаючись на яку внутрішньо змінився.
Обираючи сферу майбутньої професійної діяльності, чому віддали перевагу журналістському плугу, на відміну від філологічного?
Звичайно, що мав змогу вступити на факультет української філології. Зрештою, тоді робив би значно менше помилок – як стилістичних, так і граматичних, оскільки знав би краще структуру мови. Я обрав журналістику, яка на той час приваблювала тим, що гарантувала певний соціальний статус. Навіть у часи панування радянської влади вона дозволяла, маючи в кишені посвідчення професійної дотичності, написати гостру статтю і вимагати реабілітації справедливості, при цьому привертати до себе увагу. Загалом журналістика – це спроможність здобути статус і мати можливість суспільного впливу, бо в ті часи публікаціями цікавилися, їх обговорювали, зрештою, з’явитися на сторінках преси було доволі не просто. Зараз усе затьмарили соціальні мережі – ми надмірно залежні від віртуальної дійсності, так що вона давно витіснила зацікавленість часописами – мало хто оформлює передплату на періодику.
Навчаючись у Львівському національному університеті імені Івана Франка, Ви стали учасником літературної студії «Франкова кузня». Яку роль у Вашому становленні як письменника відіграли літературна студія та університет?
Попри значну кількість студентів на моєму потоці, серед них можна було відчувати себе чужим. Ми могли разом відвідувати пари, час від часу піти на студентську забаву, випити пива, та якщо людина свідомо обирає літературу, то шукає відповідне середовище. Львів подарував мені його. Спочатку познайомився з Василем Левицьким, старшим за мене, який на той час відбув службу в армії та закінчив педучилище в Бродах. Ми обоє відкрили студію «Франкова кузня», де познайомилися з Галиною Пагутяк, Мирославом Дочинцем та іншими. Хоча наше тодішнє середовище перебувало під контролем партійної влади, ми говорили про літературу, якою були одержимі. Відтоді нас називали «руською трійцею», бо багато чого робили з Василем Левицьким та Віктором Небораком разом: ходили на творчі зустрічі, знайомилися з відомими письменниками, часто привселюдно виступали (здебільшого вірші були написані для того, щоб виголосити їх перед аудиторією, та я любив подібні «заявки» про себе, тим паче коли мене не втомлювалися слухали), пили пиво, закохувалися, читали до ранку вірші. Коли з Віктором Небораком тинялися по Львову, він майже не замовкав.
Чи пригадуєте свою першу публікацію, зафіксовану на сторінках тогочасних періодичних видань, та перші літературні кроки? Є автори, які говорять про це, згадуючи почуття ейфорії, сповнене дитинних радощів, а є ті, хто сприйняв перший крок у літературний світ як належне, без чуттєвого піднесення.
Починав я не з віршів, а з фантастичних та пригодницьких «романів та повістей», бо читав багато фантастики (до речі, української). Тоді зчаста відвідував сільську бібліотеку, де якось натрапив на поетичну книжечку Петра Перебийноса, яку саме – не пригадую. Його віршами був зачарований. Визначившись, ким хочу стати в майбутньому, ще в школі почав писати замітки до районної газети, де згодом був надрукований один із перших віршів. Проблема була в тому, що ніхто не міг підказати мені, що і як писати, тим паче що і як читати. Пізніше, коли написав кілька віршів, відчував потребу в людині, яка могла би щось порадити, мовляв, що добре написано, а що зле. Якось наважився надіслати кілька віршів у літстудію «Лесин кадуб» (Луцьк), якою на той час опікувався волинський поет, прозаїк, публіцист, літературний критик, редактор Василь Гей. Навіть спромігся туди поїхати (це далеко, 150 кілометрів від дому) за вказаною адресою. Такими були мої перші літературні контакти. У збірці «Проміння стежок» є останній вірш, який був одним із моїх перших. І взагалі, у цій книжечці є поетичні тексти, написані ще в шкільні роки. Тому перша публікація – у газеті, на сторінках якої дебютував наївно-дитячим віршем. Щодо першої поетичної збірки – вона (вищевказана) з’явилася в 1984 році, із якою мене прийняли в Спілку в 1988 році. Повідомив новину Роман Іваничук: «Коли на комісії взяли до рук книжечку, то через її крихітні параметри скептично поставилися до автора, не вбачаючи перспективи, але за вас, Василю, заступилася з підтримкою Ліна Костенко, так що вітаю зі вступом до Спілки письменників». Тому я не збрехав, коли нещодавно написав у фейсбучній стрічці, що мої вірші подобалися Ліні Костенко.
Яке місце посідає у Вашому житті поезія, адже Ви – один із львівських виразників традиції покоління свого часу?
Що таке поезія для мене? Колись я читав про людей, які одягають на плечі крила, зістрибують у прірву, потім розкривають парашут, відчувши ейфорію, тому що не впали. Подібне стається зі мною, коли пишу вірші. Ніщо інше не дарує мені подібного відчуття, причому можу пронести його в собі кілька днів поспіль. Ні розмови, ні фільми, ні читання книжок не здатні викликати в мене подібні емоції. Це те, що неможливо замінити чимось іншим. Гадаю, маючи до поезії таке ставлення, людині завжди чогось бракуватиме, тому перебуватиме в безперервному пошуку. Я змінювався разом із поезією. Якось знайомий запитав мене: «Василю, кому потрібні твої дощі?..» Після цього я рік не писав, багато чого переосмислював, відтак змінив образну систему, тематику, і взагалі, виріс із того дитячо-наївного стану, сповненого ідилією. Згодом знову відбулися зміни. Після здобуття незалежності поезія стала способом утвердження українськості, потрібно було підтримувати українську культуру словом, доводити її цінність. Це були складні часи. Сталося ще дещо. Віктор Неборак, Юрій Андрухович та Олександр Ірванець створили «Бу-Ба-Бу», яке було імітацією слова, бо, по суті, поезія вийшла на сцену, ставши комерційною. Потрібно було постійно їздити з виступами до інших міст, щоб продати книжку, тоді як я вважав, що поет повинен передусім написати. Натомість виявилося, що потрібно вирватися зі звичного трибу життя, пожертвувати сім’єю, роботою і повністю присвятити себе цьому. Я не був готовий до такого, тому замовк із відчуттям духовної порожнечі, бо думав, що людям не потрібна поезія. Через це писав украй нечасто – по кілька віршів на рік. Переломний момент відбувся на початку 2000-х, коли видав поетичну збірку «Субота», написавши нові цикли.
Зазвичай авторам, у яких беруть інтерв’ю, ставлять запитання «Яких письменників читаєте і хто з них найбільше вплинув на світогляд?». Поставлю Вам його по-іншому: яких письменників Ви нізащо б не читали і чого не сприймаєте?
Безперечно, не читати російських письменників. Взагалі. Зрештою, щоб чогось не читати, все одно потрібно щось-таки прочитати, щоб щось-таки зрозуміти. Але російська література – це те, що зайве. Я викинув усі книжки цієї недокультури зі своєї бібліотеки і на коментар однієї пані в мережі: «Як так можна? Це ж світова класика!» – відповів, що цю літературу читають ті, хто займається російським бізнесом або виконує спецзавдання. Це занадто відстала держава, у якій виховують не людину – раба. Колись написав: «Російська поезія // добре читається // в рабстві. // Українська – перед боєм // або стратою». Краще читати польську поезію, яка мені імпонує, до речі. Зі Львова є чимало польських вихідців-поетів. Тут – серце багатьох найкращих авторів, хоча українська поезія краща, аніж польська, багато в чому. Ще додам, що зацикленість на російській літературі, за ширмою відвертої ворожнечі з нею, безглузда. Краще переймалися б, чому не знаємо, до прикладу, румунської літератури, поетів із Литви, Естонії, натомість копаємо яму культурі болота, де людина померла давно, а може, навіть не народжувалася.
Гемінгвей стверджував, що кожен потенційний письменник хоча б трохи за життя повинен попрацювати в газеті. Ви працювали в декількох друкованих органах, змінюючи час від часу місце роботи. Чи часом не притуплювало журналістське поневіряння творчий ген?
Коли вступав на факультет журналістики, мене запитували, чи не заважатиме вона творчому формуванню, а надто написанню віршів. Тоді я впевнено вважав, що ні, але змінив позицію, відчувши на смак обрану справу, відтак зрозумів, що журналістика займає багато часу та зусиль. Коли працюєш редактором газети, повинен вичитувати огром чужих текстів, які, як правило, далекі від належного рівня, що поступово вихолощує мову, так що починаєш мислити певними штампами. Тому там, де багато журналістики, в основному, катма літератури.
Григір Тютюнник зародком творчості вважав біль («Та є! Є! Повна душа болю! Передаю секрет – біль…»). Творчість – це…
Творчість – це щастя… Відчуття щастя, яке здобуває той, хто на своєму місці і робить те, що повинен і що може. Творчості може передувати відчуття болю, але його не варто робити культом письма, як це робив, до прикладу, Василь Стефаник. До слова, коли був студентом, не міг читати із задоволенням його новели: мені було страшно, я мав низький больовий поріг, тим паче це той письменник, у якому занадто багато болю і який зациклений на ньому. Покоління нової доби вважає його генієм, однак у мої часи до нього так не ставилися, та я не вивчив достеменно всієї творчості Василя Стефаника, тому моя думка залишається в площині суб’єктивної.
Яку частку у вашій письменницькій діяльності займає натхнення, а яку праця? Ви вважаєте себе автором, що пише «від натхнення до натхнення», пише для себе, пише для когось чи пише, щоб не зникнути з читацького поля?
Творчої праці немає без натхнення – у поезії однозначно, натомість у прозі переважає праця, однак без натхнення вона таки мертва. Все одно потрібно зловити мить, щоб налаштуватися на героїв, повномірно прожити їхні долі. Якщо поет каже, що пише для себе, – бреше або помиляється. Вірші потрібно писати для когось, тобто для відповідної аудиторії, заздалегідь спробувати уявити образ того, хто читатиме написане. Для себе можна писати хіба що щоденник, який рано чи пізно стане літературним фактом. До слова, я намагався його вести, що не виходило, – можливо, тому що писати про себе та повсякденний побут, як на мене, безглуздо. Зникати з читацького поля не трагедія. Можна зникати, а інколи – потрібно. Маю підозри до тих, хто щодва роки видає збірку, адже кожен поет за життя пише не більше двадцяти/тридцяти добрих віршів. Прагнення написати якомога більше, видати десяток книжок – про тих, хто все ще шукає себе.
Що Ви робили під час таких довгих творчих пауз? Обдумували написане, обмежившись мовчанням, чи наповнювалися готовністю до діалогу зі світом, хоча він уже був, здавалося б, налагодженим?
Важко пояснити, чому не пишеш. Просто не пишеш. І все. Але якщо приречений на слово, то в певний момент воно тебе віднайде. Ти знову писатимеш, причому по-іншому. І в певну мить я перестав себе сприймати таким, яким був раніше: думав, що потрібно змінити в письмі все, причому докорінно. Тоді я відчував, що проживаю ці зміни, хоча завжди прагнув не обірвати поетичну лінію, зберігши її такою, якою вона була. До прикладу, до верлібра остаточно перейшов у збірці, яка тілько-но вийшла друком і яка є реакцією на те, що відбувається в літературі на сьогодні. Я не страждав через неписання. Мені навіть стало легше. Я замовк, хоча до цього частенько розмірковував, що робитиму без поезії? Мені було складно уявити своє життя повноцінним, але потім зрозумів, що можна не писати і жити без страждань із цього приводу.
Для мене Ви письменник поступового творчого формування, що не квапиться вийти на люди з написаним, таким чином віддаючи належне пильній праці зі Словом. Я помиляюся, чи творчість, а надто поезія, для Вас – як миттєвий спалах, зафіксований у часі? Чи повертаєтеся час від часу до написаного?
Повертаюся. Всього-на-всього писати треба тоді, коли маєш що сказати, бо писати задля того, щоб написати, – марнування часу як свого, так і тих, кому доведеться читати написане. Натомість потрібно завжди носити в собі якусь ідею.
У якому стані, на вашу думку, перебуває сучасна українська література як інструмент осмислення людського досвіду в екзистенційно складні часи держави?
Мені не подобається багато того, що відбувається в літературі на сьогодні. Особливо з поезією: вона стала масовою. Сотні людей пишуть, згодом видають книжки. Смак читача намагається формувати видавництво, хоча мало би брати до уваги рукописи, на які відреагували компетентні фахівці і які пройшли цензуру в засобах масової інформації. До прикладу, в американських газетах відведено окрему колонку для рецензій та відгуків на видання, що тільки-но з’явилися на світ, таким чином людей орієнтують: що читати, а головне – як. У нас цього немає. От, ідучи в книгарню, звідки повинен знати, що купити прочитати? Ми втрачаємо читача, бо ним не опікуємося. Ще гірше – поезію сьогодні видають за гроші. Не тільки в нас, а й у Польщі. Проте я нікого не критикую, не кажу, що он те – літературщина, а он те – графоманія. Єдиний вихід – писати самому. Тому коли не знаю, що прочитати, – сідаю і пишу вірш.
Що є головним, а що другорядним для Вас у житті?
Сім’я – єдиний центр мого Всесвіту. Вважаю, що його завжди необхідно оберігати, оскільки саме звідси всі ми починаємо рухатися в цей дивний світ, як і в життя.
Чи є у Вас творчі плани на майбутнє, чи працюєте зараз над чимось?
Сподіваюся, що моя нова поетична збірка, над якою до сьогодні тривала робота, віднайде вдячних читачів. Пишуться поезії, тому, очевидно, вона не стане остаточною. Є бажання перевидати дещо з попередніх доробків, таким чином відновити з непам’яті окремі поетичні надбання. Також планую впорядкувати збірник прози. А ще – приїхати до Івано-Франківська з презентацією виданого. На цьому все.
Довідково:
Василь Терещук (народився 2 квітня 1962 року в селянській родині в поліських Гірниках Ратківського району Волинської області) – український поет і прозаїк, журналіст. Середню освіту здобув у Гірниківській школі (1969-1979). Писати почав ще в шостому класі – здебільшого вигадував «повісті» про подорожі в космос. Під час навчання дебютував на сторінках преси: перша публікація з’явилася в ратнівській районній газеті «Червоний прапор» у 1976 році. Після шкільного періоду вступив на факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка в 1979 році. Згодом увійшов до літературної студії «Франкова кузня», яку відвідував із відомими: новелістом Василем Левицьким, одним із засновників літературного об’єднання «Бу-Ба-Бу» Віктором Небораком, прозаїком Галиною Пагутяк, співаком Богданом Кучером та іншими. Здобув диплом у 1984 році. Був активним учасником всеукраїнських зустрічей літературної молоді, що проходили в Ірпені, Тернополі, Ужгороді. Автор поетичних збірок «Проміння стежок» (Львів, «Каменяр»,1984), «Власник місяця» (Київ, «Радянський письменник», 1990), «Субота» (Львів, «Піраміда», 2004) та роману «Острів мороку» (часопис «Дзвін», число 4 за 2012 р.). Член НСПУ (із 1988 р.). Нині живе, працює і творить у Львові.
Розмовляла Тетяна ТОРАК
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.