Микола Гладкий: “Знання власної історії є надійним підмурком у свідомості народу”

Дякуючи люб’язно наданим редакцією «Української літературної газети» шпальтам, український читач отримав змогу довідатись про вихід у світ в 2018-му році щедро ілюстрованих світлинами оригінальних артефактів скіфської доби праць директора Центру українських праісторичних студій Миколи Гладкого. Напередодні з’яви четвертого (проте першого в 2019-му році) видання, присвяченого сивій давнині українського народу, автор погодився відповісти на декілька наших запитань.

 

Пане Миколо, дозвольте нашу розмову розпочати з традиційного. Хто Ви, звідки родом?

Вітаю всіх і кожного. Розумію суть запитання. Якщо читач отримує якісний продукт, він прагне довідатись щось і про його творця. Це природно і нормально.

Провидіння визначило народитись мені в березні 1955-го року. Моє рідне село – Ведмеже, що на Сумщині неподалік Ромнів, розташоване на високому березі річки Роменка, яка впадає в Сулу. Якраз у тих місцях розташоване давнє скіфське городище, і цей факт дає мені підстави відчувати спорідненість з душами предків, котрі жили тут тисячі, десятки і навіть сотні тисяч років тому. Почуття кровної і духовної єдності з маловідомими сторінками нашої історії було привите мені батьками. Доля розпорядилась прожити їм у вкрай тяжку епоху, тож про трагічну долю українців початку ХХ століття я знаю з їхніх вуст. В часи дитинства та юності моє рідне село було наповнене людом. Журюсь з того, що нині воно перетворилось на малолюдний хутір, переважну більшість населення якого становлять односельці похилого віку.

Закінчив сільську школу, а повну середню освіту й перший фах апаратника хімічного виробництва здобув у сумському технічному училищі. Певний час працював на хімічному комбінаті, спочатку, згідно здобутої освіти, апаратником, потім вантажником. До речі, за савєцькими мірками отримував непогану заробітню плату. В 1972-му був мобілізований на службу до лав (неукраїнської ж звичайно) армії. Після служби перебрався до Києва, одружився, освоїв фах поліграфіста й відпрацював (в період з 1977-го по 1987-й) десять років. Я не цурався фізичної праці, але завжди відчував потяг до знань. Певно, це і спонукало влаштуватися у газету «Літературна Україна». Роком пізніше, вже маючи певний досвід праці на журналістській ниві, запропонував свої послуги редакції журналу «Православний Вісник», редактором якого був священник Анатолій Затовський. Близько двох років ніс послух паламаря в храмі села Требухів, що неподалік Борисполя на Київщині. За цей час разом з настоятелем і художником дієво долучився до реставрації більше двохсот квадратних метрів розпису стелі храму, котра за часів панування комуністичного атеїзму втратила свій шедевральний вигляд. Зізнаюсь, то був дуже цікавий і повчальний процес.

Розпочата під тиском зовнішніх чинників та внутрішнього дисидентського руху горбачовська «перестройка» дарувала чимало нагод і можливостей. В 1988-му році друзі запросили мене долучитися до підприємницької діяльності. З того часу я працюю на себе, а не на бюрократичний апарат, і чесно сплачую податки.

Пробував себе в політиці. В часі з 2002-го по 2010-й був депутатом Шевченківської районної ради в м. Києві. Пізніше був депутатом Обухівської міської ради. Брав участь в обох революціях, де знайшов для себе багато друзів. Нехай читач не сприйме це як самовихваляння, але в новорічну ніч з 2013-го на 2014-й більшість свічок, розданих людям на Майдані, були придбані й принесені мною. Я живу в своїй країні, серед своїх людей, і їхня доля не є для мене пустопорожнім дзвоном. 20-го лютого 2014-го року я особисто виносив з зони обстрілу поранених, кілька з них на моїх руках перейшли з цього світу в кращий. Вимушену роль свідка смерті я не забуду довіку. Страшно, коли замість того аби жити, помирає набагато молодший.

 

Виходить, що після  роботи в «Літературній Україні» літературна нива для Вас не є чимось новим і геть не знайомим?

Так. В часі праці у видавництві виконував обов’язки випускового редактора газети «Літературна Україна». Головним редактором на той час був Борис  Рогоза. Наприкінці 80-х вже минулого століття це було досить відоме й поважне друковане видання, адже наклад сягав ста тисяч примірників, а подані в газеті матеріали викликали жваве листування читачів з редакцією.

 

Судячи з викладених у Ваших книжках світлин історичних артефактів, поданих спектральних аналізів та пояснень до ілюстрацій, тема минувшини українського народу для Вас не є якимсь хобі або просто тратою часу небідної людини. Не обтяжитесь поділитись з читачами причиною власної небайдужості до нашої історії?

Скажу відверто, я радію і сумую водночас, коли чую, що в царині знання про історію давнього світу українці (від школяра до сивочолого професора) можуть багато розповісти про життя, науку, культуру, вірування, світогляд і війни давніх Греції, Єгипту, Індії, Ізраїлю. Знання й освіта – це добре. Але чому українці нічого не знають про життя і події часів власної, нехай і віддаленої тисячоліттями давнини? Складається враження, що мої співплемінники її просто бояться, а можливо і сором’язливо цураються. Хоч вбий, але я не можу зрозуміти, чому ми боїмось визнати, що трипільська культура з її дивовижними досягненням і розвитком є набагато старшою, ніж більшість щойно згаданих народів та створених ними предметів побуту, котрі вже довгий час експонуються в найвідоміших музеях світу? З яких причин і на догоду кому ми соромимось визнати себе нащадками скіфів? Хіба це нормально, що нікчемні спадкоємці фальшивих савєтських теорій розповідають нам антинаукові тези про «іраномовність та іранське походження» тих, хто спромігся звести помітні з багатокілометрової відстані кургани в наших краях? Тих самих, котрі і сьогодні сусідять із селами і містами наших сучасників. Хіба той факт, що осілі скіфи користувались методами культивування зернових й обробки землі, який започаткували трипільці за три тисячі років до них, не є доказом їхньої автохтонності? Журюсь і переймаюсь з того, що нас змушують погодитись на привласнення іншими створених нашими прабатьками виробів з бронзи і золота. Сучасні українці будують свої міста в тих місцинах, де стояли городища і випасалась худоба скіфів, культивують зернові в тому самому чорноземі, який вони обробляли, й оспівують не безладно насипані, а мистецьки створені скіфами кургани. Хтось мені зможе пояснити, чому артефакти трипільської, ямної, катакомбної, сабатинівської, кіммерійської, скіфської і сарматської культур нахабно привласнюються іншими? Доля дарувала мені нагоду отримати створені нашими предками реліквії. Знання власної історії є надійним підмурівком в свідомості кожного народу. Я просто не мав і не маю права мовчати. Тому і виклав для сучасників та наступних поколінь зібраний матеріал в своїх книгах.

 

Гаразд. Дозвольте від загального (певно що вкрай важливого і першочергового) перейти до конкретики. Спочатку про Ваші видання 2018-го року, а саме «Золоті хвилі Скіфії», «Скіфські реліквії України» й «Містерії скіфів та Знахар Еллади».

Будь-яка праця з часом дає результат. Наслідком власних копітких досліджень та пошуку історичних артефактів, станом справ на початок 2018-го року, я став власником дивних та унікальних речей побуту і вжитку наших предків від часів Трипілля до періоду сарматів. Тішусь з того, що вік переважної більшості відшуканих та акумульованих реліквій нашого народу сягає понад 2500 років. Стверджую, вона вражала кожного, хто бачив. Так сталось (зізнаюсь і не каюсь в тім що геть не випадково), але скіфський матеріал був найчисельнішим. Я не мав права а тим паче бажання утаємничувати ці скарби від мого народу зокрема і людства в цілому. Вважаю, що вони не повинні бути схованими у приватних збірках або вологих підвалах музеїв. Таким чином і дійшов висновку про потребу поділитись зібраним скарбом з загалом. Моє перше видання, «Золоті хвилі Скіфії», відразу було поміченим у колі небайдужого до власної минувшини люду. Перегляд статті-рецензії на неї в мережі Інтернет лише впродовж першої доби сягнув кількох тисяч.

Другу книгу я свідомо нарік «Скіфські реліквії України». У кожного народу є власні святині. У Відні зберігається наконечник списа Лонгіна, яким римський легіонер вразив Ісуса, розіп’ятого на хресті, греки пишаються й обожнюють філософію й театр античних часів, а італійці на кожному кроці нагадують про полишений для людства юридичний і правовий спадок Римської імперії. Але хіба предки сучасних українців не жили в той час? Постає логічне запитання: де докази їхнього існування? Земля щороку вилонює з своїх надр сакральні предмети, то чому ми не переймаємось тим, аби надати їм статусу реліквій? Запевняю, ці речі нічим не поступаються у вартості шумерським, карфагенським, давньогрецьким або римським. Щире і непідробне прагнення усунути цю несправедливість (а саме відновлення втраченого зв’язку з власним минулим) зобов’язувало мене не соромитись називати речі власними іменами. Кожен, хто візьме плід моїх старань до рук, побачить фахово зроблені світлини скіфських котлів, кінської збруї, зброї (кинджали, мечі-акінаки), прикрас, предметів побуту і вжитку.

Третя книга «Містерії скіфів та Знахар Еллади» зумисне виконана в іконописному стилі. Запевняю, донині ніхто з дослідників не подавав загалові історичний матеріал в такій формі. Династичні директори Ленінградського а нині Петербурзького Ермітажу, батько й син Піотровські, зробили кілька альбомів, але викладений ними матеріал подавався у вкрай примітивній формі. Блиск золота і не більше. В своїй книжці я задіяв зовсім іншу методу подачі матеріалу. Найголовнішим в ній є систематизація предметів: окремо одна від одної серії вилитих з золота та бронзи оленів, лосів, котячих хижаків, грифонів, риб, зайців, птахів, дивовижних поєднань птахів з рибами або звірами. Розміри частини з них не перебільшують людський ніготь. Стверджую: все це знайдено в Україні. На цій землі та з її надр вони і були створеними. Кожен викладений предмет отримав належне пошанування на сторінках моїх видань. Не меншої пошани отримали і бронзові вироби. Окрім світлин, котрі дають можливість детально розглянути кожну річ, в книзі вказано місце їх знахідки, спектральний аналіз, розміри та інші характеристики. Тексти, зокрема і згадані сентенції Знахаря-Анахарсіса, подані трьома мовами. Українською, англійської, і грецькою. Остання є свідченням пошани до країни, яка ввела його у сонм семи мудреці Еллади.

 

Впродовж довгого часу розмови про історію України обмежувались згадками про період Русі та Козаччини. Судячи з Ваших видань, Ви даєте змогу завітати в наше минуле, вік якого сягає до трьох тисяч років та глибше.

Кличу не боятись прирівняти боротьбу за пам’ять (а разом з нею і гідність) народу до військових ударів. Погляньмо, як елліни змагали за власну ідентичність й право бути господарем на власній землі. Після перемог над загарбниками греки на чолі з Олександром Македонським завоювали більшу частину відомого їм світу. Євреї не соромляться проявляти власний характер і їхня присутність в багатьох царинах суспільного життя і нині є вкрай помітною. За аналогічну присутність у пам’яті нащадків змагались давні індуси та китайці. А в нас, окрім шани Степанові Бандері (але цій постаті на історичній арені менше ста років), та історичному вибору князя Володимира (тут трохи більше тисячі), виходить, нічого немає. Ніколи не повірю, що українці не мають власної, також славної і героїчної історії. Кількасотлітнє перебування в зоні прикордоння з Диким Полем, а як наслідок і нескінченні походи східних завойовників (гунів, монголо-татар, печенігів, половців) сприяло витрушуванню з пам’яті знань про минуле власних предків. Знання про ті часи цілеспрямовано нищать і нині, оскільки ми стоїмо на перетині Азії та Європи. Лишені в пам’яті періоди Хрещення Руси та козаччини є більш близькими історично, оскільки були закарбовані не одним літописцем. Цим треба пишатись, але це жодним чином не повинно позбавити нас знань про більш давні часи.

Вища Сила нині дає нам можливість пізнати події набагато давніші. Чи відомо читачеві, що наші сучасники майже щодня дістають з землі скіфські артефакти? В Україні тридцять чотири мільйони гектарів орної землі. Її щороку двічі обробляють сільськогосподарським реманентом з потужними плугами, й в часі оранки підіймають на поверхню все, що вона зберігала в собі впродовж тисячоліть. Від майже мікроскопічних нашивок на одяг до котлів кількадесяткілограмової ваги. Скільки таких артефактів донині заховано в українському чорноземі? Прикро, але держава не виділяє належних коштів для порятунку цього матеріалу. Руйнівні процеси здійснюються внаслідок застосування хімічних добрив, а ми цього, виходить, просто не помічаємо. Хіба можна так зневажати докази власної первородності на цій землі?

 

Споглядаючи за Вами, довелось завважити, що впродовж року, окрім давніх друзів, Ви цілеспрямовано ширили власні книги в музеях, книгозбірнях, серед посадовців й народних обранців, вчених та діячів культури. Що це? Своєрідна проповідь нашої історії?

З новинарних сайтів довідуюсь про здійснення розкопок скіфських курганів в Сибіру та Північному Казахстані вченими з Німеччини і Франції. Куди поділись знайдені в часі досліджень матеріали? Вони не поповнили регіональні музеї. Їх вивезли до архівів Західної Європи. Чому? Нехай відповідь на це питання шукають окрадені таким чином москвини й казахи. Можливо, західноєвропейські ідеологи новітніх або оновлених ідеологій створюють щось на зразок «Ананербе», проте я прагну, аби мій народ не почувався приблудою на власній землі. Навіть в умовах відсутності належного фінансування з боку держави я прагну не стояти осторонь в справі пізнання та збереження пам’яті минулого українців.

Чим сьогодні переймаються мільйони моїх співплемінників? Заробітком, гоном за кар’єрою і зовнішнім багатством, пошуком зиску й слави. Це ненормальний стан речей, і наслідки потурання йому будуть трагічними. Головною ж метою моїх досліджень є вивчення духовних сторін буття наших предків. Геродот зобразив їх воїнами, але це не відображає їх в цілому. Для того аби створити зібрані і подані мною в книгах предмети, потрібні були хист художника, металознавця, ливарника, ювеліра. Співавтор моєї третьої книги «Містерії скіфів та Знахар Еллади» Катерина Сідіропуло переконала мене подати читачам і філософське розуміння скіфами довколишнього світу. Нехай вони були написані грецькою мовою, але це плід нашого інтелекту.

 

Пане Миколо! Впродовж минулого, двадцятого століття, про етнічну та культурну спадкоємність народів (зокрема і скіфів), котрі жили на нашій землі кілька тисяч років тому, відверто сказати наважився лише Борис Мозолевський. В часи бездержавності українського народу на цю тему було накладено суворе табу. І ось… Невже нарешті ми усунули цю штучну прірву і дочекались нагоди доторкнутись до зумисне замовчуваної минувшини?

Я не вільний давати оцінку самому собі. Нехай про результат моєї праці скаже читач. Впевнений, що після ознайомлення з наданими мною світлинами артефактів читач спробує хоч би й подумки уявити себе скіфом, котрий точить меч-акінак точилом, верхівка якого прикрашена золотим окуттям з витиснутими на ньому зображеннями котячих хижаків. Або подумки приміряє на себе сорочку з золотими прикрасами «звіриного стилю».

Впродовж кількох століть скіфи були сусідами грецьких колоній, і попри спроможність автохтонів протиставляти прибульцям власні хист та досягнення, взаємовплив культур таки відбувався. Оскільки українці грецьку історію знають краще, ніж власну, вимушений буду послатись на міфологію, котра нам відома краще, ніж рідна. На ув’язнену власним батьком Данаю Зевс зійшов у вигляді золотого дощу, і тим запліднив її Персеєм. Народженню останнього чинив всебічний спротив батько Данаї Акрісій, котрий був уособленням зла й несправедливості. Небажаний рідним дідом Персей не лише вижив, а й виконав заповідану йому пророками місію. Його руками вищі сили очистили планету від свавілля плазунки Горгони та безчесного тирана Акрісія, й розпочали процес прогресивних змін античного світу. Можливо, поданий в моїх книжках матеріал також є своєрідним довгоочікуваним дощем, який зрештою започаткує довгоочікувані зміни в бік покращення і вдосконалення. Буду дуже втішеним, якщо завдяки донесеним мною до загалу артефактам постане наш, український Персей, котрий відрубає голови плюндраторам нашої історії. Незнання власних коренів є причиною нинішнього блукання манівцями. Час покласти цьому ненормальному стану речей край.

 

Дозвольте на хвилинку відійти від літератури і Ваших видань. Що Ви маєте на увазі, говорячи про скіфську культуру?

Геродот залишив світові лише загальну звістку, але кличу не поспішати довіряти йому бездумно. Багато чого з написаного він не бачив на власні очі, а лише чув. Науковці нарекли період панування скіфів в проукраїнських степах (хоча ареол їхнього розселення сягав від Дністра до Байкалу) «цивілізацією звіриного стилю». Тут шанувався олень, який був провідником душ померлих у потойбіччя, а вилиті з золота і бронзи котячі хижаки, вепри, грифони могли бути оберегами. Скіфи вдало поєднували явний світ з уявним. Отримавши висновки тих, хто здійснював спектральний аналіз скіфських виробів, доведеться шанувати не лише історика, котрий знайшов у своїх сувоях місце для наших предків. Скіфський котел містив у своєму складі не лише мідь, а й іридій, осьмій. Останні належать до числа дорогоцінних металів. Цікавими є й мікроелементи (родій, рутеній), котрі входять до складу всіх котлів. Завдяки їм з’являється змога встановити регіон видобутку руди (себто сировини), з якої ці котли відливались. Для будь-якого історика це є набагато більшою інформацією, аніж просто згадки. Про наших давніх майстрів, котрі створювали золоті або бронзові вироби, ми не знайдемо згадки в Луврі або Британській Енциклопедії, але художню вартість цих речей важко навіть оцінити. Достатньо лише згадати, що найціннішим виробом з золота в світі є знайдена Борисом Мозолевським в 1971-му році скіфська пектораль. Її вартість безліч мільйонів доларів, але хіба можна конвертувати в грошовий еквівалент речі, котрі є доказом нашої автохтонності на цій землі?

Наші недоброзичливці зумисне ширять побрехеньку, згідно якої практиковані скіфами в побуті вироби створювались грецькими майстрами. Хочу спростувати цю астрономічно далеку від дійсності тезу. Грецькі колонії були розташовані на чорноморському і азовському узбережжях. Яким чином греки могли б виготовляти таку велику кількість виробів й збувати їх не завжди дружнім скіфам в геть не близьких регіонах? Де Причорномор’я і де моя рідна Сумщина? Скіфи мали власні, висловлюючись сучасною мовою, ювелірні центри, де майстри створювали ще не оцінені належним чином світом шедеври.

 

Пане Миколо, а де і з чого Ви черпаєте наснагу для здійснення свого задуму?

Ми сприймаємо як норму, коли людина знає ім’я батьків та місце народження (себто походження з конкретного регіону). Але здорову людину ніколи не лишить байдужим потяг до знань часово віддалених глибин власної історії. Я згадав про свою малу батьківщину, про своє рідне село. Геть всі мої односельчани були блакитноокими. А довкола збереглись величні скіфські кургани. Які підстави заперечувати кровну єдність тих, хто їх створив, з тими, хто з діда-прадіда живе в моєму рідному Ведмежому, сусідніх і не сусідніх селах? Українці жили на цій землі споконвіку.

Шлях з Києва до рідного села пролягає через Ромни. Поблизу цього славного козацького міста є заповідна місцина, на якій розташовані села Басівка та Великі Будки. Це подивугідне плато, на якому ще й досі збереглись більше десятка величних курганів. Дослідження свідчать, що там свого часу було розташоване одне з скіфських городищ. Єгиптяни отримують мільйони, продаючи туристичні мандрівки на плато Гіза (яке, до речі на державному рівні проголосили національним надбанням), де туристи вражаються рештками пірамід. Уявіть собі не кам’яні піраміди, а більш ніж десятиметрової висоти кургани, котрі є свідками слави наших предків, і котрі нашими предками були створеними. Ось тут і заряджаюсь позитивною енергетикою.

 

Нехай читач не сприйме це запитання як рекламу. Кілька слів про книжку, яка найближчим часом з’явиться у світ.

Під сучасну пору бачу здоровий потяг сучасних українців до пізнання свого минулого, то чому б його не підтримати і не підживити? Наразі працюю над двома книжками водночас. Планую дещо змінене і суттєво доповнене перевидання своєї третьої книги. Якщо в «Містерії скіфів та Знахар Еллади» увага акцентувалась на п’ятдесяти філософських сентенціях Знахаря-Анахарсіса, а ілюстративний матеріал був лише доповненням, то нині планую звернути увагу саме на вироби скіфських майстрів, котрі в сучасній науці отримали назву «звіриний стиль».

Запевняю, вони гідні уваги, подиву і захопленню водночас. Паралельно здійснюю працю над книжкою «Заповіт царя Аріанта», котру присвячую скіфським бронзовим котлам. Їх в моїй книзі буде три десятки. В скіфській культурі котел не обмежувався лише роллю посуду, в якому готувався харч. Його використовували і в сакральних дійствах. Згадуючи ж в назві царя Аріанта, прагну в сьогоднішній український соціум імплантувати постать скіфського династа, котрий, турбуючись долею своїх підлеглих, уславився першим в світі підрахунком підвладного йому народу. Нинішні ж можновладці всіляко ухиляються від здійснення аналогічного вчинку.

 

В одній з назв Вашої книжки присутній термін «містерії». Як вважаєте, чи матимуть якийсь містерійний вплив на українських письменників Ваші книжки? Можливо, вони надихнуть когось на створення якісного художнього твору? 

За кілька днів до нашої розмови (початок жовтня 2019 – примітка редактора) разом з головою Національної спілки письменників України Михайлом Сидоржевським, істориком Сергієм Червінським, який має талант живої, сценічної популяризації нашої історії, очільником молодечої філії політичної партії «Свобода» Русланом Андрійко та ще кількома громадськими активістами, на запрошення депутата Сумської обласної ради Вікторії Мурич я відвідав рідну Роменщину і самі вже згадані Ромни. В місцевому історичному музеї була зорганізовано зустріч з моїми земляками. Зібрались близько сотні роменчан: представники місцевої інтелігенції, студенти, посадовці, письменники, історики, депутати. Запевняю, всі, від школярів до заступника міського голови, слухали наші виступи, і багато хто отримали мою книжку з дарчим підписом. Впевнений, почуте і побачене закарбувалось в їхній пам’яті надовго. Ця сотня роменчан (хто вперше, але більшість ні) почули про історію тієї місцини, де мешкають. Одна справа бачити розриті кургани, висота яких і нині сягає дванадцять метрів, але які належно не охороняються державою, хоч і заслуговують на це, і зовсім інша бачити на сторінках моєї книжки світлини артефактів, й дізнатись, що частина з них зібрана саме довкола їхнього міста.  Хіба таке може лишити людину байдужою?

Творча людина є набагато вразливішою від пересічного громадянина. Художник, письменник, режисер і навіть композитор, яким побачене і почуте запало в душу, обов’язково шукатимуть нагоди поділитись цим з загалом.

Наша глибинна історія мало присутня в широкому і медійному просторі. Археологи безумовно попрацювали в цьому напрямку. Взяти хоча б Бориса Мозолевського. Він знайшов немалу кількість артефактів. Значний відсоток експонатів «Золотої Палати» в музеї-заповіднику Києво-Печерська Лавра складається саме зі знайдених ним в часі розкопок предметів.

Дійсно, є проблема малої уваги нинішніх митців літературної та дослідницької нив до нашої справжньої, а не надуманої прадавньої історії. Згадані мною посульські кургани поблизу Ромнів (котрі ще чекають свого належного пошанування) були розкопані наприкінці ХІХ століття. Де знайдені в них предмети, де опис розкопок? Ще до подій, які прийнято називати Лютневою і Жовтневою революціями, публікувались історичні дослідження, присвячені саме скіфам, і в часи УНР вони видавались українською мовою. І що? Яка доля знайдених в часі тих розкопок історичних артефактів? Де вони нині? В кращому разі в музейних колекціях Москви й Петербурга, де про їхнє реальне місце знають лише одиниці. Чому світ нічого не знає про самодостатню і потужну культуру, котра впродовж століть не просто існувала, а, маючи власні мірила чеснот, ушляхетнювала приналежних до неї? Обов’язком нинішніх письменників є усунення цього недоліку. Світ повинен знати про скіфів й українців не з романів про Конана-Варвара. Скільком українцям відомий той факт, що перший, зафіксований давньогрецьким істориком Геродотом перепис населення, відбувся саме в праукраїнських степах? Хіба це не сюжет для захоплюючої дух повісті або кінофільму? Мусимо зрозуміти, що знання реальної власної історії є чинником духовної мотивації. Кличу не боятись досліджувати і писати про події на теренах нинішньої України за часів Троянської війни, або про похід скіфів в Передню Азію. В своїх книгах я подаю історичний матеріал, який є доказом існування на нашій землі потужної культури. Сподіваюсь, небайдужі до минулого знайдуть в поданому мною матеріалі натхнення.

Не сприйміть як самовихваляння те, про що оповім нижче. Нещодавно мав зустріч з режисером Ігорем Піддубним. Нині він працює над документальним фільмом про нашого філософа Григорія Сковороду. Так ось, моя остання книжка «Містерії скіфів та Знахар Еллади» вже надихнула його внести певні коригування стосовно поглиблення історії філософської школи України до часів Знахаря-Анахарсіса. Відомий всьому світові давньогрецький філософ Анахарсіс (я зумисне в назві своєї книги подаю його ім’я в слов’янській транскрипції Знахар) був скіфом за походженням. Уявіть собі, що цей чоловік розмовляв із Солоном грецькою мовою з акцентом, але здобув серед визначних філософів того часу шану і визнання. Чому ми повинні відмовлятись від нього, його гострого розуму та створених ним сентенцій (думок-порад) на користь греків? Визнання й належне вшанування поглиблює факт існування філософів серед наших предків на дві з половиною тисячі років. Трагічна доля українця Миколи Гоголя чимось нагадує і життєвий шлях Знахаря-Анахарсіса.

Зізнаюсь читачам в тім, що намагаюсь гуртувати довкола себе однодумців з числа письменників і вчених. Разом з ними готую до видання ще одну книжку, в якій йдеться про скіфську державність. Скіфія в часи свого розквіту мала десять ознак самостійної і самодостатньої держави, однією з яких є наявність династичного монарха. Тому кличу не соромитись долучатись до праці на цій ниві.

 

Пане Миколо, ми традиційним питанням розпочали нашу розмову, дозвольте не порушуючи традиції і закінчити. Ваші побажання читачам «Української літературної газети».

Не хочу виходити з контексту нашої розмови. Досліджуйте і пізнавайте власне минуле. Знайте і пишайтесь ним. А найголовніше – помножуйте новітніми публіцистичними шедеврами.

Розмовляв Олесь Вахній

№22 (262) 8 листопада 2019

Прокоментуєте?