Із циклу «Сімейні розповіді»
Мій тато, якщо ви не знаєте, працює художником, хоча мама
говорить, що з таким атестатом, із яким він закінчив школу, найбільше, на що
він міг розраховувати в житті – так це на посаду двірника в третьому ЖЕКу. Але
факт залишається фактом. Тато працює художником і йому навіть сплачують за це
якісь грошики, при перерахунку яких у мами завжди починає боліти голова, а тато
бере мене на коліна й дуже довго переконує мене в тому, що він працює як кінь і
що на ньому їздять всі, кому не ліньки. А я йому тоді пропоную, якщо він –
кінь, то чи не краще нам купити ще й віз і катати по вихідних дітлахів у парку.
По рублю з носа. А він чомусь сердиться й починає доводити мамі, що я весь
пішов у неї. Ну, звісно ж, у маму! Я абсолютно не схожий на коня і на мені
ніхто не їздить. Ще чого не вистачало!
А нещодавно тато купив «Мерседес» останньої моделі, прибив
його в кімнаті на килим і тепер ми, як три недоумки, поглядаємо на цей плакат і
мама каже, що татові пора лікуватися.
А взагалі, ми живемо добре і навіть весело. Особливо весело
в нас буває тоді, коли тато береться по будинку що-небудь робити. Днями ось
тарілку супутникову на балконі встановлював. Це треба було бачити! Говорить
мамі: досить, – каже, – матусю, нам совкове телебачення дивитися, – який канал
не включи – одні буратіни на екрані. Зараз ось тарілку причеплю й піде суцільна
Америка. Очей не відведеш! Будуть тобі, матусю, щодня моди, а сину –
мультфільми. І скільки хочеш! – І пішов на балкон.
Ну, ми, звичайно, сидимо в кімнаті, чекаємо. Мама чомусь
засумувала і стала шукати в шафі аптечку. Мама завжди аптечку дістає, якщо тато
починає що-небудь майструвати. І майже завжди недарма дістає. Тим більше,
сьогодні.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Все, – говорить мама, діставши нашатирний спирт, бинти й
йод. – Якщо сьогодні пронесе – жити буде довго. Аби не сильно довбонуло.
Я розумію маму. Мама за балкон переживає, тому що їй ніде
буде сушити білизну, якщо татові вдасться балкон розламати. Адже він цю тарілку
сам змайстрував за власними кресленнями. Дві майже нових розкладачки на неї
пішло, три старих праски, літр гасу, бабусин патефон і якась військова
штуковина зі стратегічного бомбардувальника, розміром із наш холодильник. Адже
заводська тарілка дванадцять тисяч «зайчиків» коштує, а татові при його
зарплаті, як він сам говорить, прийшлося б працювати конем сто двадцять років
без перекурів та видів на відпустку, а коли ж жити? І, взагалі, – говорить він,
– у цій країні дурнів, сину, якщо в тебе є якісь мізки, то ніколи не буде
грошей, але якщо в тебе є гроші, мізки тобі мати не обов’язково. Це він хоче
мені сказати, що в нього з головою все в порядку.
– Блаженний, хто вірує, – говорить мама.
Отож. Пішов тато на балкон, чогось там постукав, залізяччям
поскрипів і запустив ту штуковину від бомбардувальника. Спочатку все добре
йшло. Телевізор красиво так став показувати американський універсам, а там чого
тільки немає, мама подивилася, подивилася, голову рушником обмотала й
переключила канал. А на іншому каналі саме ковбасу показують. Жирну й не дуже,
товсту й кільцями, знову ж, грудинку, вирізку й усякі відбивні в поліетиленових
коробочках різних розмірів, коротше кажучи – очей не відірвати. Мама підвелася,
понюхала трошки нашатирю й знову канал переключила. А там – моди! Тітоньки, в
основному негритяночки, в розкішних сукнях із діамантами в приголомшливих
шубах, зуби всі білі й справжні, не те, що в нашого тата…
Врешті-решт, мама таблетку валідолу під язик кинула, схопила
швабру, що стояла в кутку, і з лементом: «Ось я тобі!» побігла на балкон.
Потім, коли тато отямився й гуля на його лобі достатньо виросла та посиніла,
мама йому й каже: «Зарубай собі на носі, садисте, ще разок запустиш свою
штукенцію, я за себе не відповідаю!»
Так що з тарілкою в нас якось не склалося. Мама говорить:
нічого мені з дитинства спогляданням чийогось нормального життя психіку
руйнувати, тому що всі ми – буратіни!
Прим. автора. «Зайчики» – найменша паперова національна
валюта Білорусі в ті часи.