ЛІПЛЕННЯ ПРЕКРАСНОГО
Ліплю тебе із муки і
страждання,
Ліплю тебе із мрії і
чекання.
Ліплю тебе з гіркої
безнадії.
Ліплю тебе, як прагну
і умію.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
(Валерія Гуртовенко, з
книжки
“Поезії”)
Ліплю тебе я з вечора до рання.
Ліплю тебе із муки і страждання,
Ліплю тебе із болю, сну і мрії,
Ліплю тебе з гіркої безнадії.
Ліплю тебе з усього, що лиш маю,
Ліплю, як можу, й так, як уявляю.
Але мені ти голову морочиш
І купи ти триматися не хочеш.
Та я ліплю. Ліплю і розумію:
Поезію ліпити я умію!
ДІВЧА
Нині день надзвичайно
ясний.
Я копаю город коло
хати.
А сусідське дівча
конопате
Приміряє віночок
рясний…
(Ганна Чубач, із
книжки
“Листя в криниці”)
Нині видався гарний деньок!
Я копаю город коло хати.
А сусідське дівча конопате
Начепило на себе вінок.
З мене піт в три рядки вже тече,
У руках аж танцює лопата.
Бачу – ясочка та волохата
Цупить шалик собі на плече!
Відчуваю – робота не йде.
Бо дивлюся я не на лопату.
На красуню дивлюсь кострубату:
Чи з очей моїх скоро піде?!
ХОДЯЧА БОМБА
Ось і все. Відцокотіли
коні,
відкрутився юності
вітряк,
тільки я, мов порох у
патроні,
все чомусь не вибухну
ніяк…
(Микола Томенко, з
книжки
“Поезії”)
Вже літа найкращі пролетіли,
відкрутився юності вітряк,
коні із возами прошуміли…
Я ж усе не вибухну ніяк!
Є в мені ще порох, гарантую.
Й начебто не вогкий він. А втім,
досі ще напружено тамую
вибух в організмі я своїм.
Та колись не стримаюсь на злеті
і пошлю всі справи до чортів:
я тоді бабахну в кабінеті
аж на сто віршованих рядків!
СЕРЦЕ В П’ЯТЦІ
Фотограф клацає – і
пташка вилітає,
і щось у грудях,
зліва, калата.
(Анатолій Кичинський,
із книжки
“Дорога завдовжки в
любов”)
Фотограф чіткість повагом наводить…
В моїх очах – натхненна висота,
у шлунку харч завзято колобродить
і в грудях щось у мене калата.
Клац! – пташеня зі спалаху зірвалось.
Сахнувся я, і в мене в одну мить
оте, що зліва, раптом обірвалось
і в п’ятку – стриб! Й відтоді там сидить.
Це з його боку жарт, звичайно, з перцем,
та в творчості на спад усе пішло:
від віршів, що викохую я серцем,
відгонити п’ятою почало.
ЗАНУРИВШИСЬ У СЕБЕ
…занурюєшся в себе,
як в криницю,
де рідина застигла
нежива.
Кричав, кричав, неначе
двері смикав:
ніч безвідлунна,
темрява німа…
(Павло Мовчан, із
книжки
“Осереддя”)
Занурився я в себе, як в криницю.
Дивлюсь – вода застигла нежива.
Все скрізь у сні, ніде анішелесне,
душа сліпа і темна голова…
Я закричав, почав я смикать двері!..
Луни нема, лиш темрява німа…
І став благати Бога на папері:
мене із мене хай хутчій вийма!
ВЕЧІРНЄ
Щедриком-ведриком,
Добрим вареником
Викотивсь місяць у
ніч.
Чибриком-вибриком
Скорше до ліжечка
Чи із лежанки на піч.
(Валентина Антонюк,
журнал “Київ”, №10,
1994 р.)
Коржиком-моржиком
Місяць блідесенький
Викотивсь нині у ніч.
Чижиком-пижиком
Скорше до ліжечка:
Вибрикать з милим всю ніч!
РОЗПЛАТА
Поезіє, зроби,
щоб до кінця
Ніхто не знав,
які в митців розплати:
Я хочу дочитати вірш –
й сконати
Від радості за іншого
співця.
(Віталій Коротич, із
книжки
“Щоденник”)
Нам не дано уникнути розплати:
Усім судився болісний кінець.
Та я б хотів віршище дочитати,
А щоб сконав – бездарніший співець.
РОМАНТИЧНА КАТАВАСІЯ
Пізніх вулиць
тривожний сон.
І знайоме вікно –
закрите.
Ти троянди жбурнув на
балькон.
Але впали додолу
квіти.
(Ігор Качуровський,
“Українське слово”, 4
том)
Уночі я спішу під балькон,
Та знайоме вікно – закрите.
Я романсом порушую сон,
Підкидаючи вгору квіти…
Раптом виліз старий грубіян,
Закричав: “Ну, зажди, сучий сину!”,
Розтоптав мій букет троянд
І жбурьнув мені в пику цеглину.
Хрип і гавкіт нічних хорьтів.
Вся любов моя – к бісовій мамі.
Я по бруку мерщій тупотів.
І горьлав грубіян у піжамі.
ТЕРЗАННЯ
Відрікаюсь від всього.
Ні звуку.
Я не вправі комусь
дорікнуть
За той жаль, за той
щем, за ту муку,
Що терзає всякчас мою
грудь.
(Олесь Доріченко,
журн. “Київ”, №3, 2005
р.)
Знов терплю я танталову муку,
І немає кому дорікнуть.
Знов кладу недовірливо руку
На свою настовбурчену грудь.
Хоч з балкона, а хоч – під колеса,
Не збагну, аж трясуся увесь:
Я поет, а чи вже поетеса?
Я Олеся чи, може, Олесь?
Хто збагне мою дику розпуку,
Цю щоденну душевну борню?
В мене ж ще й…
Та про піхву ні звуку
Я у вірші цьому не зроню.
м. Буча на Київщині