Пародії

252

ЛІПЛЕННЯ ПРЕКРАСНОГО

Ліплю тебе із муки і
страждання,

Ліплю тебе із мрії і
чекання.

Ліплю тебе з гіркої
безнадії.

Ліплю тебе, як прагну
і умію.

 

(Валерія Гуртовенко, з
книжки

“Поезії”)

 

Ліплю тебе я з вечора до рання.

Ліплю тебе із муки і страждання,

Ліплю тебе із болю, сну і мрії,

Ліплю тебе з гіркої безнадії.

Ліплю тебе з усього, що лиш маю,

Ліплю, як можу, й так, як уявляю.

Але мені ти голову морочиш

І купи ти триматися не хочеш.

Та я ліплю. Ліплю і розумію:

Поезію ліпити я умію!

 

ДІВЧА

Нині день надзвичайно
ясний.

Я копаю город коло
хати.

А сусідське дівча
конопате

Приміряє віночок
рясний…

 

(Ганна Чубач, із
книжки

“Листя в криниці”)

 

Нині видався гарний деньок!

Я копаю город коло хати.

А сусідське дівча конопате

Начепило на себе вінок.

З мене піт в три рядки вже тече,

У руках аж танцює лопата.

Бачу – ясочка та волохата

Цупить шалик собі на плече!

Відчуваю – робота не йде.

Бо дивлюся я не на лопату.

На красуню дивлюсь кострубату:

Чи з очей моїх скоро піде?!

 

ХОДЯЧА БОМБА

Ось і все. Відцокотіли
коні,

відкрутився юності
вітряк,

тільки я, мов порох у
патроні,

все чомусь не вибухну
ніяк…

 

(Микола Томенко, з
книжки

“Поезії”)

 

Вже літа найкращі пролетіли,

відкрутився юності вітряк,

коні із возами прошуміли…

Я ж усе не вибухну ніяк!

Є в мені ще порох, гарантую.

Й начебто не вогкий він. А втім,

досі ще напружено тамую

вибух в організмі я своїм.

Та колись не стримаюсь на злеті

і пошлю всі справи до чортів:

я тоді бабахну в кабінеті

аж на сто віршованих рядків!

 

СЕРЦЕ В П’ЯТЦІ

Фотограф клацає – і
пташка вилітає,

і щось у грудях,
зліва, калата.

 

(Анатолій Кичинський,
із книжки

“Дорога завдовжки в
любов”)

 

Фотограф чіткість повагом наводить…

В моїх очах – натхненна висота,

у шлунку харч завзято колобродить

і в грудях щось у мене калата.

Клац! – пташеня зі спалаху зірвалось.

Сахнувся я, і в мене в одну мить

оте, що зліва, раптом обірвалось

і в п’ятку – стриб! Й відтоді там сидить.

Це з його боку жарт, звичайно, з перцем,

та в творчості на спад усе пішло:

від віршів, що викохую я серцем,

відгонити п’ятою почало.

 

ЗАНУРИВШИСЬ У СЕБЕ

…занурюєшся в себе,
як в криницю,

де рідина застигла
нежива.

 

Кричав, кричав, неначе
двері смикав:

ніч безвідлунна,
темрява німа…

 

(Павло Мовчан, із
книжки

“Осереддя”)

 

Занурився я в себе, як в криницю.

Дивлюсь – вода застигла нежива.

Все скрізь у сні, ніде анішелесне,

душа сліпа і темна голова…

Я закричав, почав я смикать двері!..

Луни нема, лиш темрява німа…

І став благати Бога на папері:

мене із мене хай хутчій вийма!

 

ВЕЧІРНЄ

Щедриком-ведриком,

Добрим вареником

Викотивсь місяць у
ніч.

Чибриком-вибриком

Скорше до ліжечка

Чи із лежанки на піч.

 

(Валентина Антонюк,

журнал “Київ”, №10,
1994 р.)

 

Коржиком-моржиком

Місяць блідесенький

Викотивсь нині у ніч.

Чижиком-пижиком

Скорше до ліжечка:

Вибрикать з милим всю ніч!

 

РОЗПЛАТА

Поезіє, зроби,

щоб до кінця

Ніхто не знав,

які в митців розплати:

Я хочу дочитати вірш –
й сконати

Від радості за іншого
співця.

 

(Віталій Коротич, із
книжки

“Щоденник”)

 

Нам не дано уникнути розплати:

Усім судився болісний кінець.

Та я б хотів віршище дочитати,

А щоб сконав – бездарніший співець.

 

РОМАНТИЧНА КАТАВАСІЯ

Пізніх вулиць
тривожний сон.

І знайоме вікно –
закрите.

Ти троянди жбурнув на
балькон.

Але впали додолу
квіти.

 

(Ігор Качуровський,

“Українське слово”, 4
том)

 

Уночі я спішу під балькон,

Та знайоме вікно – закрите.

Я романсом порушую сон,

Підкидаючи вгору квіти…

Раптом виліз старий грубіян,

Закричав: “Ну, зажди, сучий сину!”,

Розтоптав мій букет троянд

І жбурьнув мені в пику цеглину.

Хрип і гавкіт нічних хорьтів.

Вся любов моя – к бісовій мамі.

Я по бруку мерщій тупотів.

І горьлав грубіян у піжамі.

 

ТЕРЗАННЯ

Відрікаюсь від всього.
Ні звуку.

Я не вправі комусь
дорікнуть

За той жаль, за той
щем, за ту муку,

Що терзає всякчас мою
грудь.

 

(Олесь Доріченко,

журн. “Київ”, №3, 2005
р.)

 

Знов терплю я танталову муку,

І немає кому дорікнуть.

Знов кладу недовірливо руку

На свою настовбурчену грудь.

Хоч з балкона, а хоч – під колеса,

Не збагну, аж трясуся увесь:

Я поет, а чи вже поетеса?

Я Олеся чи, може, Олесь?

Хто збагне мою дику розпуку,

Цю щоденну душевну борню?

В мене ж ще й…

Та про піхву ні звуку

Я у вірші цьому не зроню.

 

м. Буча на Київщині

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!