У синьому небі я висякав ніс.
Я висякав ніс, хай ззираються люди.
Хай бачать усі: це летить комуніст
І шле їм на голови вічні прелюди.
У синьому морі я марив про мир.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я марив про мир на землі, моя люба.
Для когось комар, а для когось – кумир,
Я вірші тешу із берези і дуба.
ЗЛОЯКІСНА БУХЛИНА
А ми з тобою –
нерозлийкава.
Тому й барвумен до нас
ласкава.
Тобі розчинну, мені в
зернятках.
І неодмінно – в одне
горнятко…
(Роман Скиба)
А ми з тобою – нерозлийбрага.
Тому до нас тут така увага.
Мені плящину, тобі закуску.
І неодмінно – в одну кутузку…
ПАРТІЯ (З)ВЕДЕ…
І я учусь, як вперше,
вимовлять
слова:
«Дніпро»,
і «мати»,
і «Вітчизна».
(Ірина Жиленко, із книжки
«Збулося літо…»)
Ми всі вчимось як не в біди, то в лиха,
ПР піарять в селах і містах.
В «Дніпрі» намул, «Вітчизна» ледве диха,
Лишилась тільки мати на вустах…
ЧАРИ ЧАР
Час поезії і мрій –
поштовх до кохання.
Так що, друже мій Андрій,
збудимо бажання.
………………………………
Підемо по Прорізній
до твого будинку.
Спокусить зелений змій
на якусь годинку.
Не такий вже довгий шлях.
Близько потойбіччя.
Все одно – в кінці земля.
Тільки Слово вічне.
(Олександр Муратов, із
книжки
«Четверта хвиля»).
Спокусив зелений змій –
викладай останнє.
Так що, друже мій Андрій,
нам не до кохання.
Поведем по Прорізній
ми козу спочатку,
і уже в полоні мрій
далі – по Хрещатику…
Не такий вже й довгий шлях.
Ясно все одно нам,
що чекає нас земля
клумби чи газону.
Громадяни, розступись!
Ми вже в потойбіччі.
Ось і вірші полились
вічні, бо ліричні.
[СВІ]ТАНКОВИЙ ПАФОС
Не жити, і не думати мені,
І не писати вірші на
світанку.
За зорі мої радісні земні
Я вибухну ненавистю у
танку.
(Леонід Горлач, із книжки
«Дивосвіт»)
Хто в танку – хай воює сміливіш
За мирні зорі в нас над головою!
Так вибухнув я, пишучи цей вірш,
Що крісло аж здригнулось піді мною.
СВІТАННЯ НА ГОНЧАРІВЦІ
Задимить на світанку димар
–
Мати варить картоплю
дітям,
А мій батько, звичайний
трудар,
Просинався в саду між
віттям.
(Микола Сингаївський, із
книжки
«Земле, чую тебе»)
Мати кида картоплю в казан
І пояснює вкотре дітям:
Їхній батько – звичайний кажан,
Тому спить у саду між віттям.
від форелі до тріски
«Стара тріска» – звуть
хатні між собою.
А я, наївна, згадую:
«Форель».
(Ніна Гнатюк, із книжки
«Поміж небес і трав»)
Частенько пані так відлуння слуха
Високих скель або високих стель:
Як їй «стара тріска» летить до вуха,
У черепі фіксується: «Форель».
ПОБІЧНИЙ СПЕЦЕФЕКТ
І вже коли кінчалася
дорога
І бились в ніч прощальні
мотилі,
Вона прийшла, ця
дівчинка-небога,
Із золотим віночком на
чолі.
(Дмитро Кремінь,
газ. «Літературна
Україна»,
25 серпня 2011)
Не обмина політика нікого
На нашій найліричнішій землі.
Вже в вірш прийшла ця дівчинка-небога
Із золотим віночком на чолі!
Поезія висока – то від Бога,
Та висоту все ж трішечки зіб’ю:
Небога із «віночком» – не убога,
Й не дівчинка вона, а леді Ю.
АХ, ЖАХ!
Вітрила сила на вітрах,
і сміху вогники в очах,
а ще непримиренність, –
ах!
Це наша молодість!
(Світлана Йовенко, із
книжки
«Обличчя справжня мить»)
Читаєш часом вірші – жах!
Та сміху вогники в очах:
Непримиренність – це не «ах»,
Це «ух» римований!
ЗАКРИТТЯ ВІДКРИТТЯ
Ну, чому б не жити три
життя?
(Ірина Жиленко, із книжки
«Вибране»)
Мені здається, жив я три
життя.
Ілюзія? Чи надреальна
дійсність?
Зробив я дивовижне
відкриття,
коли вже у легенях менше
кисню.
(Олександр Муратов, із
книжки «Четверта хвиля»)
Зробив я дивовижне відкриття,
таке, що аж на мить забракло кисню:
в Жиленко є також про три життя!
Тож я оригінальністю не блисну…
ЗАКРІПАЧЕННЯ КОХАННЯМ
Ця жінка вас любила. Боже
мій!
До зречення, до розпачу,
до муки.
Без вас, в полоні відчаю й
надій,
У неї виростали в крила
руки.
Ця жінка вас любила. Це
бува
В століття раз – так
вірно, так навіки…
(Леся Клименко, із книжки
«Побачення»)
Любовний вірш – для сильних духом жанр…
О Боже мій! Ця жінка так кохала,
Що стала рукокрила, мов кажан,
Й Сосюрині рядки перебрехала.
ЗАМАНЛИВЕ ЩАСТЯ
Щастя – це те, що було.
Щастя – воно мана є.
Щастя – це те, що минає,
Як не минає зло.
(Іван Драч, із книжки
«Вогонь з попелу»)
Щастя – стулити рядок,
Який у душі не минає,
А вперто манає й манає,
Як підлий зимовий льодок…
м.Буча на Київщині