ЕРА
ВЕН
Жанр: вірш-аналогія
Присвята: Іванові Драчу
Прибийте Венері натруджені руки –
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
З вузлами і тромбами,
Щоб очі від праці, безсоння і муки
Скривилися ромбами!
Дітей два десятки хай виведе в люди –
Обов’язок Матері! –
І потім відвислі засмоктані груди
Ховає в бюстгальтері!
Обробить нехай сорок соток городу
Сапою й лопатою!
Хай спробує так зберегти свою вроду
Й не стати горбатою!
Хай влізе в калоші, куфайку потерту,
Приїде із хутора –
Тоді й покажіть її пану експерту
Чи в студії скульптора!
ПРЕ
МУДРІСТЬ
З усіх видань брехня аж випирає:
Це для народних мізків – біострум.
В мою ж “коробку” він не проникає:
Всепереможний опір – то мій глум.
Ви чули тріск? Іскра була не з гірших!..
Її причини й наслідки ясні:
У світі стався… ще один мій віршик!
Когось від нього тіпнуло в труні.
ВІЧНЕ
Всюди пристрасті, стреси, страхи,
Скрута, сеча, сичання, смерть.
Сльози п’ють крізь сміх бідолахи,
Що потрапили в цю круговерть.
Світ летить до страшного провалля,
До кінця навісної гри…
А мене покохала Галя!!!
І пішли ви усі під три!
ВТОРГНЕННЯ
Якась мара залізла серед ночі
Без лому і відмички у мій дім.
(Тут, звісно, слід би вжити риму “очі”,
Та чи було тоді мені до рим?..)
Та потороча смикала за ковдру,
Нахабно шаруділа по кутках,
І, певно ж, устромила свою морду
В нотатки, що в моїх записниках…
Добряча то була мені забава:
До ранку я вовтузився без сну
І міркував: “Ну що то за проява
Порушує усталеність нічну?!”
А то було натхнення…
РОДИННІ
ПОЧУТТЯ
Коли копають в полі картоплі
І дим снується від землі у небо,
Народжується болісна потреба
Побути знову в рідному селі.
(Марія Людкевич, із книжки
“Продовження літа”).
Коли вже час копати картоплі,
Пускаючи з бадилля дим до неба,
Шлунковим болем вибухне потреба
З’явитися у рідному селі.
Коли батьки заколють кабана
І у дворі запахне свіжиною,
Моє село, як сало з ковбасою,
У снах передранкових вирина…
А поки порося іще живе
І у селі врожаю не збирають,
То почуття родинні пригасають
І ностальгія серденька не рве.
МЕДИТАЦІЯ
З глибокої тиші
Виплив сивий кінь.
Сивий кінь
У синіх яблуках.
З глибокої тиші
Вибіг смішненький зайчик.
Вушка на спині,
Мордочка в шкоді.
(Микола Луків, із книжки
“Отча земля”).
З майже кабінетної тиші
Випливла рожева гуска.
Рожева гуска
Під майонезом і в яблуках.
За нею в простір
Вигулькнула весела пляшка.
Висмокчеш до денця –
Наробиш шкоди.
В післяобідній тиші
Сидить глибокодумний поет,
Вушками пряде,
До власної утроби прислухається.
В майже кабінетній тиші
Утроба сито клекоче,
І поет очима теплими
Качачий кістяк обмацує.
ДРУЖОК
ПОЛКАНА
Луна з веселим перекатом
Повторить мій нерівний крок.
Дрімає під старим парканом
Незлобний милий пес Дружок.
(Володимир Кочергін, із книжки
“Коло довіри”).
Поет із матом-перематом
Додому ліз через бур’ян.
І вже з веселим перекатом
Летить Полкан через паркан!
Почухав пес забиті боки,
Незлобно, мило заскавчав.
Не раз, не два такі наскоки
Полкан поету пробачав.
Прогнавши бідного барбоса,
Поет у буді знов засне.
Та ви туди не суньте носа,
Бо ще за писок цапоне!
НЕПРОФЕСІЙНА
ХВОРОБА
Мой дядя самых честных правил,
І хлопець хоть куди козак,
Слуга царю, отец солдатам,
Горами хвилю підійма.
ТУШКОВАНЕ
БЕЗСМЕРТЯ
Де зайці сновигали здорові,
де лисиці кружляли щодня,
я знайшов зайченя у діброві.
Пощастило тобі, зайченя!
(Віталій Березінський, із книжки
“Поезії”).
Прихопивши з собою рушницю,
сновигав я в діброві півдня.
У задумі проґавив лисицю,
та знайшов під кущем зайченя.
Ну, вухате, тобі й пощастило!
Розумію твій шоковий стан.
Це ж почесне і рідкісне діло –
до поета потрапить в казан!
В тебе доля далеко не з гірших:
обсмоктавши твої кісточки,
ухоплю самописку – і в віршах
я уславлю твій смак на віки!
НЕ
В СОБІ
Не набридатиму вам довго,
Не буду гратися в любов.
Після пасажу чергового
Я повернуся в себе знов.
Лише такі слова прощальні
Скажу редактору в журбі:
– Пробач за вірші ненормальні,
Бо я писав їх не в собі!
ЧЕКАННЯ
ВИБУХУ
Недавно чи давно – а народився.
В колисці спав. І якось тет-а-тет
Над нею хтось невидимий схилився
Й тобі прошепотів, що ти – поет.
Ти ріс у снах і сни вростали в тебе,
І ти літав, і радісним був лет,
І за тобою хтось здіймався в небо
І вже тобі кричав, що ти – поет!..
Ти просинався. Просинались вірші.
Ти їх не помічав, бо пустував.
Та хтось тебе в густій вечірній тиші
Ізнов і знов поетом називав…
Життя летить, водою витікає,
Вже твої внуки мають перший злет.
Та скромно хтось невидимий чекає,
І досі хтось невидимий чекає,
Коли в тобі прокинеться поет.
ЗУСТРІЧ
З ІДЕАЛКОЮ
Я пам’ятаю мить чудову:
Переді мною стала ти.
І вже за мить пропала знову,
І я не міг тебе знайти,
Чвалав я всюди, мов побитий,
І як поет зійшов на пси,
Сприйнявши привид твій розмитий
За геній чистої краси…
І я блукав, блудив, пиячив,
Продавши душу сатані,
Але ніде тебе не бачив –
Ти стала снитись не мені.
Тяглись літа, сльотаві будні
Без почуттів, без слів, без сліз…
І якось вийшов я у грудні
На свій улюблений узвіз.
Гуляв, бродив, ціпочком стукав
І раптом вкляк, не зміг іти,
Бо на запльованому бруку
Переді мною – знову – ти!
Я загримів на всю котушку:
– Ти впізнаєш мене чи ні?!
– Упізнаю… Ти Саша… Плюшкін, –
Ти стиха мовила мені.
Я сів на брук. Мерсі за щирість.
Ціпочок випав із руки.
Навік тепер мені лишились
Ненависть, сльози й матюки…
ВУТАШЕ
Дівча любе, чорнобриве,
Налигалось пива.
А я став та подивився
Й тяжко зажурився.
На що воно гроші гатить,
Вроду свою зводить?
Нащо воно по пивницях
З гультяями ходить?
Подивився, пожурився
Та й собі напився.
СМЕРТЬ
БОМЖА
Пам’яті М. Л.
Загинув бомж, любитель пива,
Упав, облаяний всіма.
Його в цім світі зла і кпину
Не обійшли тюрма й сума.
Не стерпіла душа вразлива
Такої дикої ганьби,
Як пошук тари із-під пива,
Дрібні подачки від юрби,
Щоденне порпання по урнах,
Гризня із псами за маслак,
Презирство чистих і культурних
Людців, не ліпших од собак…
Що ж, веселітеся, кретини!
Він не збентежить більше вас:
На морозяці попід тином
Вже безпритульний геній згас…
СУСПІЛЬНОТА
Степи, ліси і гори –
Незвідані світи.
Такі навкруг простори!..
І нікуди втекти.
НЕ
ХОКУ, АЛЕ АЛКО
Я вчора випив двісті грамів.
Але це ще не означає,
Що їх сьогодні я не вип’ю.
Червоноплямиться
За оградою парку.
П’яниці б’ються!
Учора була в мене пляшка.
А сьогодні її вже немає…
О непоправні втрати життя!..
Я
ТЕЖ
Осінній вітер ніс у зиму сміття…
Пливли у танці тіні по стіні…
О, так люблю цей пізній, сонний світ я,
Бо він мене нагадує мені.
Осіннє сміття… Тихі рухи тіней…
Приглушеність веселих літніх барв…
І я пливу, мов тінь, такий осінній…
Аби хто знав.
З
ЄСЄНІНА
До свіданья, мілая піранья,
Повний штіль тепер в моїй груді.
Но єщо скажу я на прощання,
Што ні впєрєді, ні позаді
Нєт уж мнє ні жеста, ані слова,
Нєту ні прізнаній, ні любвєй.
…В етой жизні умірать не кльово,
Но і жить, конєшно ж, нє кльовєй.
САМОСПОСТЕРЕЖЕННЯ
Мені пишуться вірші короткі й легкі.
Отакі.
РОЖЕВІ
ПЕРСПЕКТИВИ
Знов депутатів обере
Собі народ. І хай не плаче:
Тому не страшно, хто помре,
Хто виживе – отой поскаче!
У
СВАРЦІ
Наварила каструлю борщу,
Зготувала пательню картоплі…
Я прийшов. Та кричиш «не пущу!»
Ти крізь двері, і сльози, і соплі.
Захотілося впасти й пропасти.
І дилема в мені незборима:
Чи то руки на себе накласти,
Чи накласти тобі під дверима.
селище Буча на Київщині