Зібралася вся Спілка письменників з приводу поховання
Корнійчука.
– Пропонуємо вшанувати пам’ять хвилиною мовчання.
– Багато! – кричить із зали Лукаш.
У Солженіцина світова громадськість весь час допитувалася:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Ви єврей?
– З чого б це?
– Адже у вас же по-батькові – Ісакович.
– Ну, тоді Ісакіївський собор – синагога!
На першому творчому вечорі Воробйова у Спілці письменників
так його піднесли, що Коротич навіть сказав:
– Що у нього в рядку – мені б вистачило на поему!
Раптом підводиться україно-радянський соловей і тиче пальцем
у Воробйова:
– Він плагіатор, він украв із моїх віршів слово!
Зала отетеріла:
– Яке ж слово?..
– Слово «сонце»!
Мали ми великого Бажана купити Бичка на М’ястківського.
Підкотили Вознюка, запрягли Кобилянську, у пристяжку Воронька й Чалого.
Найняли Кучера, той взяв Тичину і погнав по Большаку через
Загребельного аж у Кримського.
Дивимось, а через Тена Вишня звисає, «Стороннім у сад
Нехода» – написано. Та й з-під воріт Собко як гавкне, Воронько Збанацькається,
став геть Мокрієв, рвонув просто на Дубова, Колесник тріснув і ми носами в
Земляка, мало не поламали собі всі Костенко.
Кричимо на Кучера:
– Ти що, не бачиш Дорошка? Ах ти ж Смолич! Все Шпорта… Де
тепер шукати Стельмаха?..
Та його в Ушакова!
– Ах ти ж Козланюк!
Та за Чупринку – Драч! Драч! Почався Бойко. А той нас по
Шияну Ковінькою, та в Бровченка, та став такий Хижняк й дуже Шумило.
То ми його по Голованівському Гуцал! Гуцал! Дали таки Лупія.
Що йому з Носенка тільки Кац, Кац, Кацнельсон… І став він Підпалий та
Білецький-Білецький, що аж Забіла, Плачинда, мало не Серман, утік, Ющенка не
сьорбнувши.
Отака трапилася Нагнибіда.
Якось видатний орденоносний поет завітав у гості до меншого
за рангом літератора з валізою питва й закуски.
Правда, мав він таємну мету – в господаря була надто
приваблива дружина. Отож орденоносець хитро підпоїв чоловіка, доки той не упав
і заснув.
І раптом прокидається од якихось непевних звуків, продирає
очі й бачить, як гість на ліжку порає його дружину. Підскочив чоловік, взяв у
сінях сокиру й почав рубати.
Кого? Дружину? Орденоносця?
Ні, новенькі чоботи видатного поета. Чому, власне, чоботи?
Бо вони новісінькі, лискучі такі.
Рубає й плаче, рубає й плаче…
І що – поет припинив? Аж ніяк, порає далі й пильно дивиться,
як законний чоловік рубає й плаче.
Дружина відомого своїм прізвищем літератора Кокобзюхи
скаржиться подрузі:
– Уявляєш, я попросила в мого чоловіка 20 баксів на салон
краси, а він, гад, подивився на мене отак уважно, примруживши око, – і дав 200!
Микола Лукаш все життя збирав рідкісні слова, їх було 40
тисяч, не зафіксованих жодним словником, зберігалися усі в картотеці.
Одного разу він відчинив шухлядку на літеру «Є», й побачив
там мишу, яка гризла карточку.
– Як? – обурився Лукаш. – «Миша» – на літері «Є»?!
На зборах НСПУ письменник С. знову повертається до зали
засідань. Підійшовши скраю до ряду, питає:
– Пробачте, будь-ласка, це я вам наступив на ногу, коли йшов
в туалет?
– Так.
– Спасибі. Значить це таки той ряд, де моє місце.
Один партійний літератор, плагіатор М.М., відомий донощик,
вирішив спровокувати Миколу Лукаша на Паску.
– Христос воскрес! – привітався він.
– Слава КПРС! – не зморгнув оком той.
Зібрав і записав Богдан ЖОЛДАК
Детальніше в www.bookland.net