Брехи

165

Анекдоти, легенди, та легендарні анекдоти про митців, а
ще пародії на них

ПИСЬМЕННИК З. весь час писав в анкетах і говорив, що він
був в’язнем чи не всіх німецьких концтаборів.

– А довідка у Вас про це є? – запитав Микола Лукаш.

– Що? Яка тут може бути довідка? Від кого?

– Ну, хоча б від Геббельса.

 

ЇДУЧИ в одному купе з Тичиною, Еренбург розпочав розмову
про нові можливі репресії.

– Так, можлива нова помилка, – відказав Поет.

Еренбург же протрактував «помилка», як те, що будуть
«милити». Хоча сам народився і виріс в Києві.

Павла Григоровича врятувало лише те, що слідчий випадково
знав українську мову.

 

В ДАВНІ ЧАСИ ресторан «Театральний» знав несподівані
наскоки української народної кулінарії. Річ у тім, що на Бесарабці біля
теперішнього кінотеатру «Орбіта» завжди стояв дід Марко, який тримав у іржавім
відрі повнісінько свіжих раків.

Андрій Самійлович Малишко вибирав найдовший шлях зі
Спілки письменників, аби пройти повз цього колоритного персонажа й купити у
нього все заразом.

Дід протестував, бо йому було жалько тари.

– Раків я ще наловлю, а от де я зловлю нове відро?

Тут же в «Господарчих товарах» Критого ринку купувалося
новеньке емальоване відро й урочисто вручалося дідові, аби той не ремствував.

Ніхто не знав, що в такий спосіб дід усеньке рідне село
наповнив новими емальованими відрами, замінивши геть усі іржаві довоєнні.

Так чи інакше, а Малишко з гуртом прихильників, ні, не
так своєї творчості, а як раків, ішли до Театрального ресторану, де це відро
вручалося шеф-кухарю, і під особистим наглядом Малишка раки варилися, виставлялися
горою на стіл, що було справжнім торжеством народної кулінарії над кулінарією
театральною.

 

РЕДАКЦІЯ журналу «Перець» була колись під орудою
Маківчука. Він не мав правої руки, тому всі колеги-гумористи зверталися до
нього, підсовуючи канцелярські папірці:

– Підмахніть лівою рукою!

До Кругляка, який був сліпий на одне око, вони весь час
зверталися, показуючи майбутні шедеври, з проханням:

– Гляньте одним оком!

Однак тут підводився часопис, який згодом поб’є за
тиражами навіть будь-якого московського журнала!

І певно саме за це й була знищена споруда, де він
перебував, аби в такий спосіб стерти з пам’яті такі славні перемоги української
журналістики.

Коли Маківчука в ЦК лаяли за те, що він співробітників
посилає за спиртним, він, інвалід, неодмінно відповідав:

 – А як же інакше?
Хіба я сам на костилях пострибаю?

 

НА РОЗІ Толстого-Володимир¬ської, тут стоїть-витає спогад
про те, що пан Потопальський в 60-ті роки підпалив відділ україніки, щедрою
рукою уночі порозкидавши білий фосфор. Пожежа спалахнула під ранок дуже
яскраво.

Кияни бігали дивитися, як вона горить, а особливо, як її
не гасили. Хоч поруч, буквально навпроти воріт до Ботанічного саду, стояла
чимала пожежна частина.

Частина не реагувала на телефонні дзвінки, а не лише на
крики бібліо¬текарів та чесних горожан – адже можна було пустити струмінь води,
не виходячи за ворота пожежної частини.

Так вони не пускали, аж доки відділ україніки не вигорів
повністю. Правда, перехожі встигали врятувати, вхопивши деякі аркуші, котрі
рясно кружляли в повітрі.

Говорили про одну випадкову іскру, яка запалила
бібліотеку, але все ж таки під тиском громадськості оту іскру, з якої
«розгорілось  плам’я», тобто пана
Потопальського, піддали суду.

Там він усіляко удавав із себе героя, який нібито мстився
директорові бібліотеки.

Суддя запитав:

– Чому ж ви не запалили відділ марксизму-ленінізму, в
якому ви, власне, й працювали?

– Як?! Я ж – комуніст!

 

СЛАВНОЗВІСНЕ Міністерство культури було тим, що за часів
Бабинчука, міністра його, ходила шалена приказка: «Не бійся міністра культури,
а бійся культури міністра!»

Адже це був наш вітчизняний Гіннесівський рекорд –
міністр культури Бабинчук мав лише чотири класи освіти…

 

ВСІ ТЕАТРИ мають таку практику – призначати на роль двох
акторів, аби у випадку хвороби не зривався спектакль. Отож вони грають
почергово.

В Харкові ставили трагедію «Юлій Цезар» Шекспіра, і в
літучці трапилася помилка.

ЮЛІЙ ЦЕЗАР (урочисто виходить на сцену).

ЮЛІЙ ЦЕЗАР. Я Юлій Цезар.

БРУТ 1-й (виходить на сцену з ножем). Я – Брут.

БРУТ 2-й (теж виходить на сцену з ножем). Я – Брут.

ЮЛІЙ ЦЕЗАР (перелякано). Це що – нове сценічне
прочитання? Ну, бл…, ці обоє мене вже точно не пощадять!

 

БАГАТО молодих письменників носили рукописи до
видавництва «Молодь», а їх не друкували й не друкували. А вони носили й носили.
Доти, аж доки не чули од начальства:

– А чого ви носите? А ви ж уже – не молоді.

 

ЯКОСЬ МИКОЛА ЛУКАШ зустрів свого зоїла, Миколу Нещеряка:

– Добродію, ви мерзотник!

– Од добродія чую, – почув у відповідь.

 

В ГОЛОДНІ часи перебудови письменник міг пообідати в
спілчанському ресторані «Еней» зі скидкою.

Поївши, поет, радянський соловей радіє:

– От тепер відчуваєш себе людиною, поївши за напівціни.

– Напівлюдиною, – уточнив Валерій Шевчук.

 

БІЛЯ ВАХТЕРА кіностудії Довженка плачеться одна жінка:

– Я перепустку забула.

– Прізвище?

– Мащунко.

– Проходьте. Ви дружина його?

– Колишня.

– Стоп! Бо ще скандалити почнете.

 

НОВА ВАХТЕРША не хотіла пускати на кіностудію режисера
Балабана без перепустки.

– Та що ви, – обурилися присутні, – це ж найкращий
кінорежисер нашої кіностудії…

– Он як. Проходьте, товаришу Довженко!

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!