Володимир В’ятрович. Чому корисно пригадати УПА?

946

Поки шалений спротив українців став цілковитою несподіванкою для Росії, ми знаємо — в цьому не було жодної несподіванки.

 Ми мали в своїй історії Українську повстанську армію.

 Кремль став заручником власної пропаганди про те, що українці не вміють воювати. У цензурованій ними історії України не було сторінок, які б попередили російських солдат, яке пекло чекає на них у разі вторгнення.

 Коли це пекло стало реальністю, багато експертів та журналістів згадали Афганську війну. Там совєти зазнали краху через спротив місцевого населення.

 Та ближчою є аналогія саме з українського минулого.

 Історія Української повстанської армії.

Перші відділи УПА почали творитися на Волині і Поліссі в кінці 1942 року. Вони стали виявом спротиву жорстокій німецькій окупаційній політиці.

Організація Українських Націоналістів, що мала розгорнуту мережу осередків в західноукраїнських селах, на початках намагалася стримати цей стихійний рух.

Тоді визначальною була стратегія вичікування – повстання мало відбутися в той момент, коли СРСР та Німеччина остаточно виснажаться у війні.

Така політика вичікування була характерною для більшості партизанських рухів того часу, зокрема польського та французького.

Проте в українських реаліях вона не спрацювала. Народний антинімецький спротив набирав дедалі більших обертів, що примусило ОУН приступити до розбудови армії.

Протягом зими-весни 1942-1943 року триває розгортання збройної боротьби на Волині в умовах постійного протистояння німецьким окупаційним силам, радянським партизанам та польським формуванням.

Протягом весни-літа 1943 року тривав також конфлікт між різними політичними силами українського визвольного руху за контроль над збройним рухом. В результаті переговорів та силових акцій абсолютний контроль вдалося встановити ОУН (бандерівців), яка опиралася на розгалужену підпільну мережу.

Таким чином проблему політичної єдності українського підпілля було досить швидко вирішено. Створено єдине військове і політичне керівництво руху, струнку функціональну структуру армії.

В другій половині 1943 року розгортання збройного антинімецького руху охопило Галичину. В 1944 – терени Надсяння та Холмщини (тепер – територія Польщі).

Таким чином на кінець 1944 року завершили формування територіальної структури УПА, яка охопила теперішні Волинську, Рівненьку, Житомирську, Хмельницьку, Вінницьку, Тернопільську, Івано-Франківську, Львівську та Закарпатську області, східні землі Підкарпатського та Люблінського воєводств Польщі, південні терени Брестської та Пінської областей Білорусі.

Загальна площа території, охопленої повстанським рухом у 1944 році, становила близько 150 тисяч квадратних кілометрів, на ній проживало близько 15 мільйонів людей. Це приблизно чверть площі теперішньої української держави, територія більша сучасну Грецію, з населенням, що дорівнює населенню Нідерландів.

Яка кількість людей була залучена до діяльності ОУН та УПА?

Відповідь на це питання дати не легко, оскільки у підпіллі з конспіративних міркувань облік ніколи не вівся. Тим не менше, за підрахунками сучасних дослідників можемо говорити про 30 тисяч вояків, які в певний конкретний момент перебували в лавах УПА.

Цю кількість необхідно помножити в кілька разів, аби врахувати загальне число тих, що пройшли через армію.

Справа в тому, що у повстанських відділах був досить високий рівень ротації – рядовий повстанець активно діяв, в середньому, два роки, після чого або гинув, або потрапляв у полон. Середній період діяльності повстанських командирів був ще коротший – близько року.

Тому можна стверджувати, що через УПА перейшло близько ста тисяч вояків.

Щодо загальної чисельності учасників визвольного руху, то тут єдиними відомостями, якими володіє історик, є ті, що походять від карально-репресивних структур СРСР. За цими підрахунками, протягом 1944-1952 років за участь і допомогу УПА зазнали репресій пів мільйона осіб. Але ж всіх так і не змогли виявити!

Отже, український визвольний рух охопив близько півмільйона осіб, які в рядах ОУН, в лавах УПА чи своєю матеріальною допомогою спричинилися до його розвитку.

Хто ж були ці люди? Абсолютна більшість із них – це звичайні сільські жителі різного віку, які несли на собі основний тягар підтримки збройного руху.

Вже тоді діяв наш волонтерський рух!

В кадровому складі УПА рядові вояки теж переважно були жителями сільської місцевості. Вони належали до відділів, які оперували в їх рідних околицях. Більшість – віком 18-28 років, з початковою чи неповною середньою освітою, позапартійні, участь в УПА для них була першим військовим досвідом.

Дещо інша картина вимальовується при аналізі командного складу УПА: тут уже значно більше містян із середньою чи неповною вищою освітою.

Більшість із них були членами ОУН, мали досвід громадської діяльності в молодіжних парамілітарних організаціях (як наприклад «Пласт»). Їх середній вік – 30-35 років, вони переважно мали досвід військової служби (Дружини український націоналістів, Червона армія, польська армія).

Українські повстанці та повстанки чинили спротив десятиліттями.

Є всі підстави вважати його найтривалішим і найзавзятішим антисовєтським рухом опору на теренах Центрально-Східної Європи.

Тривалість боротьби забезпечувала еластичність тактики підпілля. Українці вчасно реагували на обставини: розгортали широкі фронти чи воювали малими боївками, будували державні структури чи зосереджувалися на інформаційній війні.

Важко однозначно сказати, коли підпілля припинило свою діяльність. Переломним був 1954 рік – тоді захопили останнього командира УПА Василя Кука.

Спалахи протистоянь зафіксовані і після того, особливо в 1956 році, коли на Західну Україну повертаються з Сибіру перші засуджені повстанці.

На сьогодні останньою бойовою акцією українського підпілля вважається бій 12 квітня 1960 року на Підгаєччині у Тернопільській області.

Деякі повстанці переховувалися від радянської влади ще кілька десятиліть і об’явилися щойно з відродженням державної незалежності у 1991 році.

А тепер спробуємо дати відповідь на головне питання: чого досягнули повстанці?

Для цього варто ретельніше придивитися до завдань, які вони ставили перед собою.

Після нетривалого періоду, коли існували підстави сподіватися на повне виснаження у війні і СРСР, і Німеччини, керівники визвольного руху тверезо оцінювали власні бойові можливості, а тому не мали на меті досягнути мілітарної перемоги над окупантами.

Першорядним завданням був захист людей від репресій окупаційних сил.

Наскільки вдалося його виконати, сказати важко, — для цього потрібно було би звернутися до невластивого історії умовного способу й дати відповідь на запитання: «А що було б, якби не було повстанського руху?»

  • Ще більше українців вивезли б на примусові роботи до Німеччини?
  • Ще більшого розмаху сягнули б руйнування селянських господарств?
  • Репресії у повоєнній Західній Україні набули б масштабу і жорстокості подій у Наддніпрянській Україні 1930-х?
  • Чи завершилася б совєтизація українства – перетворення українців на позбавлених коріння радянських людей, на безликих «гомо совєтікус»?

З усіх цих питань упевнено можна відповісти лише на останнє. Річ у тім, що другим і, мабуть, таки найважливішим завданням, яке ставив перед собою визвольний рух, була зміна свідомості українців, моральне та духовне виховання.

Вони готували суспільство до національної революції.

Українським повстанцям не вдалося скористатися плодами власної праці.

Тоді події світового масштабу не дали можливості такій революції відбутися.

Проте саме на теренах активної діяльності УПА в кінці 1980-х років почався масовий національно-демократичний рух, який завершився відновленням незалежності України в 1991 році.

Безперечно, Українська повстанська армія – це феномен у світовій історії.

Водночас, її діяльність цілком вписується в рамки загальносвітового явища боротьби народів за свободу та державність, котре стало найпомітнішим історичним фактором другої половини ХХ століття. Тоді політична карта світу протягом кількох десятиліть змінилася більше, ніж за декілька попередніх століть.

І саме серед загальносвітової боротьби поневолених націй бачив себе український визвольний рух.

«Свобода народам! Свобода людині!» – вже тоді було нашим головним гаслом.

Для інших визвольних рухів історія українських повстанців стала прикладом багатолітньої протидії могутньому ворогові.

Українці створили прецедент, який доводив: національні інтереси можна відстоювати навіть у вкрай несприятливих умовах.

Врешті, корисним був практичний досвід успішного ведення партизанської війни проти окупаційних військ.

Корисний він і сьогодні.

Але нині на захисті українських жінок і дітей, українських мрій та сподівань – наша сильна регулярна армія. Добре оснащені і сміливі Збройні сили України.

Сьогодні пліч-о-пліч із нами світові лідери та народи вільних демократичних країн.

А ворогу в Кремлі нагадуємо: Україна чинитиме спротив.

lb.ua

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!