В одній нещодавній дискусії про ролю російської мови в Україні мій опонент сказав таке:
“Не втомлюватимуся повторювати — російська мова ні Путіну, ні Росії не належить! Цією мовою освоєна значна частина мого внутрішнього всесвіту. Чому я маю віддати все загарбнику й відмовитися від частини себе?”
Ось якими міркуваннями я відповів йому.
Ваша вперта припнятість до російської мови, (що́ ви чомусь для себе вважаєте органічним!!!) свідчить про неповноту або спотвореність вашої національної ідентичности. Ви не повною мірою українець, а якось на половину, так би мовити, український росіянин. І зовсім не тому, що володієте й послуговуєтеся російською мовою. Я теж досконало знаю і можу, коли треба, розмовляти російською. Причина в иншому. Ви ототожнюєте себе з російською мовою (як і загалом з російською культурою), почуваєте її чимось своїм, рідним. Для вас Шекспір, Данте, Бодлер великі, але чужі, а Толстой, Достоєвський, Чехов великі і рідні. І Шевченко для вас рідний, і Леся Українка. А для мене всі вони рівною мірою чужі, хай і великі: і Шекспір, і Данте, і Бодлер, і Толстой, і Достоєвський, і Чехов. А от Шевченко, Леся Українка рідні. Як і українська мова рідна, а російська чужа, бо я не ототожнюю себе з нею. Себто ви частково українець, а частково росіянин. Ось чому я стверджую про неповноту й спотвореність вашої ідентичности.
Чому це погано?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Та тому, що ваша і таких українців, як ви, духова повязаність з російською культурою перешкоджає утвердженню української ідентичности, а, отже, й української культури, позаяк будь-яка культура може повнокровно розвиватися лише тоді, коли рухається самостійно, власними ногами, своєю окремою дорогою, а не тримається за чужого воза і йде за ним, як за дороговказом, наслідуючи всі його порухи. Така наслідувальна культура вторинна, неориґінальна, здатна продукувати лише копії.
Свого часу Тарас Шевченко, який надпотугою свого неповторного поетичного таланту зробив величезний вплив на всю нашу поезію, водночас став чималим гальмом її розвитку — з’явилися численні наслідувачі шевченківького стилю, так звані епігони. Поети просто не могли вирватися з-під тиранії його вірша і продукували копії, кращі, гірші, але лише копії, в яких було все, крім живого творчого духу. Тож мусило пройти чимало часу, коли стали нарешті з’являтися поети з власним голосом, вільні від наслідування свого геніяльного попередника. І тільки тоді наша поезія змогла похвалитися реальними здобутками. Вельми афористично у цьому сенсі якось сказав і видатний французький скульптор Бурдель: “Я ніколи би не став великим, якби у свій час не пожбурив на смітник усе те, чого мене вчив мій великий учитель Роден”.
Так само і ви маєте визначитися, що́ для вас дорожче: українська вишиванка чи російська косоворотка. І якщо рідною визнає́те Україну, то мусите позбутися всякого ототожнення себе з Росією і всім російським, в тому числі і почуття споріднености з російською мовою. Якщо, ясна річ, хочете, щоб культура вашого народу розцвіла і виявила для світу всю свою досі не реалізовану на повний розмах велич.