Віталій Портников. Роман із людожером

95

Західні інтелектуали, які підтримують радянський режим і під час приїздів до Москви пояснюють мешканцям «першої у світі держави робітників і селян», як добре їм живеться, – це не просто історія морального краху, це історія дурості. Люди, які чудово розуміли всі недоліки країн, де мешкали, просто заплющували очі, коли потрапляли до Радянського Союзу. Їх цікавила догма, а не реальність. Радянської інтелігенції це також, звичайно, стосується.

Джанні Родарі, геніальний італійський казкар, написав чудову книгу «Джельсоміно у країні брехунів». За мотивами цієї казки у Радянському Союзі навіть зняли фільм «Чарівний голос Джельсоміно». Коли я дивився його ще школярем, то точно розумів, що весь цей фільм про країну, в якій я живу. Тому що у країні брехунів у магазині «Канцтовари» продавали продукти, а у моїй країні в магазині продуктів могло їх взагалі не бути. Тому що у країні брехунів головна газета називалася «Зразковий брехун», а у моїй країні головна газета називалася «Правда» – і всі знали, що вона бреше у щоденному режимі. Ну і, звичайно, якщо ви зараз подивитесь цей фільм або прочитаєте книгу, ви здійсните подорож до путінської Росії.

Найцікавіше, звичайно, що сам Джанні Родарі ні про що таке не підозрював. Він був комуністом, редактором журналу Il Pioniere, неодноразово відвідував Радянський Союз і був у захваті. Якби йому сказали, що у своїх казках він описує радянську реальність, а зовсім не італійську, він би просто не повірив. Чи був Джанні Родарі ідіотом? У певному сенсі так. Але він, звісно, ​​був ще й пристосуванцем. У післявоєнній Італії бути комуністом зовсім не означало бути марґіналом. Компартія була однією з найсильніших партій країни, мала значну фінансову базу – а для творчої людини це теж має значення. До казок Родарі писав музику сам Арам Хачатурян. Італійському письменнику, як і багатьом іншим інтелектуалам його країни, було вигідно вважатися комуністом та другом Радянського Союзу.

А ось видатний польський письменник Густав Герлінг-Ґрудзінський, який не захотів жити в комуністичній Польщі і знайшов другу Батьківщину в Італії, у Неаполі, кілька десятиліть прожив у цьому місті майже у повній суспільній ізоляції – місцева еліта, переважно комуністична та соціалістична, не хотіла мати відносини із «відступником» від ідеалів. Герлінг-Ґрудзінський не був відлюдним польським емігрантом – він мав своє італійське життя, його тестем був філософ і політик Бенедетто Кроче, лідер італійських лібералів. Але сімейне життя не допомогло адаптації: тільки крах комунізму дозволив неаполітанському суспільству «помітити», яка приголомшлива людина всі ці десятиліття мешкала поряд.

Не менш вражаючий, ніж із Родарі, приклад моїх юнацьких років уже російський – режисер Марк Захаров. Однією з вершин творчості Захарова став фільм «Вбити дракона» за казкою Євгена Шварца. Цитати з цього фільму (а Захаров разом із Григорієм Горіним ще й сценарій писав) досі є актуальними, коли потрібно характеризувати вже не комуністичний, а путінський режим. Те, що у радянські часи вдавалося випускати такі роботи, можна було пояснити лише повною втратою зв’язку з реальністю, якою відрізнялося брежнєвське керівництво. Ці старі нікчеми просто не розуміли, що кіно – про них, а не про якийсь там прогнилий Захід. Але чи розумів це остаточно сам Марк Захаров? Зараз я вже не певен. Бо коли справжній дракон нарешті з’явився, Марк Анатолійович став його довіреною особою, як і багато інших російських інтелектуалів. Проте він зберіг свій театр, остаточно розгромлений тільки зараз, у дні війни Росії проти України, як і всі інші московські театри, що ще залишалися острівцями щирості. Навіщо ці люди ціною таких моральних компромісів усе зберігали, я не розумію: все одно культура руйнується, коли стверджується нацизм. Але, можливо, їм просто подобалося бути головними режисерами та кумирами акторів й глядачів – і Захарову, й Олегу Табакову, і багатьом іншим людям, на яких я у молодості намагався орієнтуватися, а у зрілості перестав – бо не можна орієнтуватися на моральну нерозбірливість.

Тому коли українці сьогодні журяться, що популярні західні інтелектуали підтримують Путіна, мене це просто смішить. По-перше, інтелектуал не буває популярним. Популярним буває продавець повітря – добре підібраних пропозицій, за якими ховається відсталість та обмеженість, зрозуміла обмеженим людям, які не вміють так талановито складати слова у «правильні» речення. По-друге, після того, як Гамсун писав розпачливий некролог Гітлеру, а Сартр захоплювався Сталіним, журитися з приводу дитячих хитрощів Ноама Хомського або політичного дилетантизму Джордана Пітерсона може тільки та людина, для якої світ почався у XXI столітті.

А так було завжди і так буде – до того часу, поки люди, що претендують на вміння вигадувати складні речення, але не здатні до реальних дій та відповідальності за вчинки, а не за слова, не перестануть захоплюватися рішучими людожерами і заздрити їм.

zbruc.eu