Віталій Портников. Ікони в цивільному

631

Скандал, який розгортається у Польщі навколо постаті колишнього президента країни та лідера легендарного руху «Солідарність» Леха Валенси, звичайно ж, не може не викликати почуття гіркоти у кожного, хто захоплювався протестним рухом та реформами у Польщі. Валенса був, мабуть, найяскравішим символом цього руху і цих реформ. І те, що зараз його звинувачують навіть не у співпраці з польською держбезпекою, а в наданні брехливих свідчень щодо цієї співпраці, – продовження каламутної історії, яка тягнеться ось уже багато років і отруює навіть не сьогодення, а минуле – минуле, у якому ми хотіли б захоплюватися нашими кумирами.

Звичайно, найпростіше сказати собі, що це все – вигадка, фальсифікація, помста ветеранів держбезпеки, якою вирішили скористатися політичні опоненти Валенси, вони ж – його колишні соратники по руху «Солідарність». Або, навпаки, погодитися з тим, що один із засновників «Солідарності» був одним із агентів «безпеки» і тепер ми знаємо правду, хай і не дуже приємну.

Але справжній розвиток подій у світі, про який ми вже встигли почати забувати, завжди був значно складнішим, ніж ми могли собі уявити у епоху «Солідарності» і пізніше, коли почалися зміни в Радянському Союзі. Будь-яка порядна людина завжди інстинктивно цуралася комуністичних спецслужб – аж до того, що у Києві переходили на інший бік Володимирської, коли наближалися до будівлі КДБ УРСР, а у Москві оминали площу Дзержинського – колишню та майбутню Луб’янку – десятою дорогою. Але уникати КДБ можна було рівно до того моменту, поки ти не проявляв хоча б якоїсь активності у суспільному житті. Як тільки ти намагався зайти на територію влади, що ревно оберігалася всюдисущою держбезпекою, відразу ж з’являлися «вони».

Я не намагатимуся оскаржити твердження Валенси, який зараз каже, що грав із комуністичною владою Польщі у свою гру. Мені дуже складно оцінити обставини, за яких відбувалося становлення «Солідарності», рівень тодішньої самовпевненості та наївності її лідера, зрозуміти помилки, яких він міг припуститися, – і я не дуже вірю, що у цьому сповна зможуть розібратися навіть найкомпетентніші історики. Тому що для того, щоб зрозуміти ситуацію до кінця, потрібно бути частиною того світу, який і у Польщі, і у інших окупованих Радянським Союзом державах, і у самому Радянському Союзі був світом безвиході. Простіше кажучи, навіть якщо ви кидали системі виклик, ви розуміли, що сама система нікуди не подінеться. Хтось боровся із системою, як лицар – і гинув у таборах чи опинявся за кордоном. Хтось вибирав складніший шлях протесту, із яким влада змушена була рахуватися, – просто у Польщі культура такого протесту була значно розвиненішою, ніж у СРСР. Але такий протест передбачав не просто діалог. Він мав на увазі присутність поряд з тобою людей, які обов’язково будуть пов’язані зі спецслужбами. І так, у результаті ти сам міг виявитися тією самою людиною, яка була із ними у комунікації. Питання в тому, чи ти хотів змиритися, чи помститися, обіграти їх.

Коли у нас почалися зміни, я був ще дуже молодим. І тільки з роками мені почала відкриватися правда про середовище, в якому я перебував, і про людей, які тільки вдавали з себе журналістів, а насправді були просто агентами під прикриттям або звичайними офіцерами КДБ. Таких людей можна було зустріти і у редакції газети «Правда», і у офісі найдемократичнішого видання. І я маю сказати, що саме вони були найсильнішими аналітиками у радянській журналістиці, де жодної аналітики не було зроду. Ну, швидше за все, просто тому, що вони не були журналістами, займалися зовсім іншою роботою і були скеровані у журналістику для того, щоб комфортно служити у закордонних офісах своїх видань чи – вже у період перебудови – спостерігати за тими, хто повірив у зміни та провокувати колег, якщо у цьому буде потреба.

Але журналістика – це мій світ. А був світ великої політики, куди складніший і ще більш інфікований чекістами. Я пам’ятаю, як у мене буквально все в душі обривалося, коли я стежив за новими призначеннями у серпні 1991 року. Коли на хвилі демократичних перемог повідомлялося, що багаторічний референт академіка Андрія Сахарова, один із засновників «Демократичної Росії» Євген Савостьянов призначався головою московського управління КДБ, «прораб перебудови», журналіст та академік Євген Примаков починав керувати Службою зовнішньої розвідки, начальник секретаріату Народного Руху України Віктор Бурлаков – Управлінням захисту національної державності та боротьби з тероризмом СБУ (так елегантно було перейменовано зловісне 5-те управління КДБ УРСР). І я каюся – за всі довгі роки особистого спілкування із тодішнім начальником генерал-майора Бурлакова Євгеном Марчуком я так і не спитав його про справжню природу цього призначення – як і попереднього призначення, до Секретаріату Руху. Не спитав не тому, що боявся почути відповідь. А тому, що я відповідь розумів.

І якщо вже говорити про національні рухи та фронти, які й стали символом державності у країнах Балтії та Кавказу та сприяли поширенню ідеї незалежності у нас, так як нам сказати самим собі, що на початковому етапі свого становлення всі ці організації були якщо не інспіровані, так інфіковані КДБ СРСР? Тяжко. І те, що до керівництва таких організацій намагалися приводити людей, пов’язаних із «конторою», – це також факт. Але люди ці були також дуже різними. Багато хто просто був розчавлений, змучений режимом, з яким вони стали співпрацювати, а багато хто був і залишився спритним пристосуванцем без честі та совісті. Але були й ті, хто хотів помститися режиму за приниження, хто вів з ним гру не на життя, а на смерть. Найяскравіший приклад тут, звичайно, – Звіад Гамсахурдіа, син великого грузинського письменника і один із засновників Грузинської Гельсінської групи. Звіада заарештували, засудили й змусили до публічного покаяння на телевізійному екрані. Протестний рух Грузії він очолив після таємничої загибелі у автокастрофі свого соратника, знаменитого Мераба Костави. Костава не покаявся, відсидів десять років, був справжнісіньким героєм грузинського національного руху. І, на перший погляд, Звіад мав влаштовувати чекістів значно більше, ніж Мераб, вони вважали його морально розчавленим. Але насправді то був неправильний розрахунок: Гамсахурдіа буквально палав жагою помсти режиму та державі, які змусили його до одного з найнестерпніших вчинків у житті. І таких невірних ставок у ті роки КДБ зробив величезну кількість – не розуміючи, що на порозі свободи люди, яких чекісти роками примушували до співпраці – або які схилялися до цієї співпраці заради власного комфорту – робитимуть вбивчі для системи кроки. І завдяки цій чекістській самовпевненості все й завалилося. Цілком можливо, що у Польщі цей процес просто був запущений набагато раніше.

Питання полягає в тому, як нам, учасникам та свідкам тих приголомшливих подій, з усім цим розумінням жити?

Гадаю, просто. Наші думки були чистими. І, можливо, ми були дещо наївними, набагато наївнішими за тих, хто нам протистояв і намагався нас використати.

Так, ми були чеснішими і наївнішими за циніків. Саме тому вони нас і не переграли.

 

zbruc.eu

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!