Щоранку я прокидаюся о 7:45 — рівно за 15 хвилин до того, як мав прокинутися о 7:30. Це мій маленький акт громадянської непокори власному розкладу. Потім лежу і дивлюся в стелю. Іноді здається, що й вона дивиться на мене — з докором і легкою тривогою. У Києві навіть стелі тривожні.
Кажуть, мегаполіс — це місто можливостей. Але ніхто не уточнює, можливостей чого. Можливостей пройти через тривогу та сирени, можливостей шукати новини, які не шокують, можливостей вижити і не зламатися. Це навіть не депресія — це «режим енергозбереження»: зовні все працює, а всередині — значок батарейки з написом «Низький заряд».
Коли ти живеш у військовому місті, твій організм перестає дивуватися. Він приймає як норму все: повідомлення з проханнями перевірити укриття, звуки повітряної тривоги, світло фар, що пробігають по вулицях. Це місто, де, якщо в твоєму житті нічого не відбувається — це привід для паніки.
Іноді ловлю себе на думці, що мені нічого не хочеться. Не кави, не новин, навіть щоб усе змінилося. Просто щоб усе відстало. Це місто б’є по голові постійним фоном: оголошення про безпеку, пуш-повідомлення з інструкціями, люди, які поспішають і одночасно завмерли. Все зливається в міський шум, який не вимкнути.
Вигорання по-київськи — це не коли лежиш і нічого не хочеш. Це коли продовжуєш робити все, що робив, — але всередині вже пусто. Є тільки звичка, автомат, нервовий автопілот, який давно не оновлювався і видає помилки. Іноді хочеться натиснути «перезавантажити», але ніхто не натискає. Бо всі такі самі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Іноді хочеться вийти з метро не на своїй станції. Просто вийти і піти куди очі дивляться — у бік полів і тиші. Або хоча б до найближчого парку, де чути спів птахів. Хоча, можливо, це просто звук, схожий на спів, який видає робітник, що ремонтує водопровід.
Кияни вигорають красиво. У теплих куртках, з термосом у руках і очима, в яких живе тільки статистика: новини, рівень тривоги, кількість годин в укритті. А себе — уже ні. Себе можна буде згадати потім, десь на дачі, де інтернет погано працює, але зате ростуть помідори. Справжні, не «на емоціях».
І все ж — яким би втомленим не був місто, я знаю: вранці я знову встану. Можливо, не о 7:30. Можливо, не з усмішкою. Але встану. Бо Київ — це не про радість. Київ — це про рух. Навіть якщо цей рух — по колу. Навіть якщо ти йдеш, вже не знаючи навіщо. Все одно — вперед. Бо стояти тут можна лише в черзі на допомогу.