“Українська літературна газета”, ч. 12 (380), грудень 2025
Є слова-попіл — тьмяні, буденні, що не зберігають ані тепла, ані холоду. А є слова-барометри — достатньо вимовити їх уголос, і вони, як скляна трубка зі стовпчиком ртуті, показують стан цілої епохи. У наш час таким словом несподівано, але закономірно стало «тривожність». Мабуть, жодне інше не здатне так лаконічно висловити той дивний, вібруючий повітряний клімат, яким дихає наше суспільство.
Тривожність — не страх. Страх завжди має предмет: звір у кущах, лист із гербовою печаткою, тінь на стіні. Тривожність же — це коли тінь є, а стіни ще нема: коли звіра не видно, але чутно його шелест; коли повідомлення ще не отримано, але сповіщення про нього ніби вже вібрує у кишені. Це не почуття, а стан — майже клімат.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І здається, що саме цей клімат став фоном життя сучасної людини, ледь помітним туманом, що заповнює кожну тріщину дня.
Звідки він? Аналітики відповідають числами, психологи — теоріями, а звичайні люди — зітханням. Це зітхання виривається мимоволі, наче між ребрами поселилася маленька неспокійна тваринка, що потребує уваги.
Тривожність підкралася не в одну мить: вона, як вода, проникала поступово — у розмови, у черги, у переповнені електрички, у новинні стрічки, у тишу перед сном. Світ став надто швидким, надто гострим; кожен день приносив нові зміни, але не давав нових підстав, на які можна було б опертися.
Люди не боялися конкретної події — вони боялися її можливості, цієї нескінченної тремтячої невідомості майбутнього, що весь час нахиляється, як тонка ваза на краю столу. Ми живемо у час, коли будь-яка впевненість звучить підозріло, як наклеєна усмішка.
Сучасна людина нагадує мандрівника, який іде по дамбі: під ногами бетон, але десь під ним — напір води, і він відчуває не саму воду, а думку про неї. У цій думковій глибині народжується тривожність — та, що робить погляд уважнішим, крок обережнішим, рішення повільнішими.
І все ж у цьому явищі є й інший бік — не лише темний, а й майже світлий, як відблиск лампи на склі. Тривожність — ознака внутрішньої роботи, чутливості, того самого тонкого слуху душі, який не дозволяє людині перетворитися на байдужий камінь. Покоління, що тривожиться, — це покоління, що відчуває. Так, часом надмірно, болісно, до тремтіння кінчиків пальців, але саме чутливість робить людину людиною, а суспільство — живим організмом.
Проте тривожність стає небезпечною там, де в неї відбирають мову. Коли людина не може пояснити собі, що її тисне, вона починає тривожитися через саму тривогу — і так замкнене коло. У цьому кругообігу тривога перестає бути реакцією і стає атмосферою.
Тому одним із головних викликів нашого часу стала не сама тривожність, а потреба навчитися розмовляти з нею, як із втомленою пташкою, що сіла на підвіконня.
Які ж корені живлять це відчуття? Економічна нестабільність — так. Соціальна втома — так. Втраченість у інформаційному шумі — ще більше так. Але є й глибша, прихована ґрунтова основа — відчуття, що великий історичний маятник знову розгойдався, і звичний порядок речей, як чашка на краю столу, може будь-якої миті впасти. Ми відчуваємо не падіння — його нема, — а саму можливість падіння. Ця можливість і є той «шелест звіра», що ховається в кущах сучасного життя.
Але якщо тривожність стала словом-символом, то саме символи мають дивну властивість: вони не лише відображають, а й формують реальність. Назвавши епоху тривожною, ми ніби приклали долоню до нашого барометра і побачили, наскільки високий стовпчик ртуті; але усвідомивши це, ми, можливо, вперше відчули і власну здатність впливати на «тиск повітря» — бодай у межах власної кімнати, власного серця.
Тривожність — це запрошення до внутрішнього порядку. Вона, як дзижчання будильника, нагадує: прокинутися треба не світу, а нам самим. Якщо прислухатися до неї, можна почути в цьому нав’язливому тремтінні щось на кшталт заклику: час зупинитися, озирнутися, перестати жити в очікуванні найгіршого і почати будувати краще — нехай маленьке, особисте, крихке, але своє.
І, можливо, через кілька років слово-символ нашої країни буде іншим — не дзижчить, не струшує повітря, а повертає стійкість, яка приходить не від зовнішніх гарантій, а від внутрішнього стержня.
Тривожність — це лише переддвер’я. Лише на краю невпевненості людина вчиться заново обирати, у що вірити, що цінувати і як жити. Епоха тривожності — не вирок, а діагноз. А діагноз — це перший крок до одужання.
Якщо ми навчимося розрізняти власні страхи і чужі, правду і шум, рух часу і лише його тінь — то в наших руках опиниться не лише барометр епохи, а й важіль, здатний змінити погоду в душі. А від того, можливо, і погоду в країні.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.