Василь Махно. Мова чи країна?

947

Письменник живе в часі та просторі, які наповнені повітряною сферою мови. А хто б сумнівався? Нє? Повсякчас зовнішні та внутрішні ознаки мови перетворюються на вербальні місця, переживання, роздуми, які або додають сміловості писати, або стримують. Зовнішні – з візуального розряду: місце народження, країна, книжки, дружини, коханки, алкоголь, наркотики, дім тощо. Внутрішні – складніші, нелінійні, і в першу чергу (хіба помиляюся?) – проявляються в метафоричному рефлексові дихання, тобто письмі. Тому мова письменника – облишмо звужене розуміння – і є головною ознакою життя. Мова, звісно, – і дім, і дах, і хліб, і повітря. Інколи письменник внаслідок різноманітних причин, перетинаючи кордони, вимушено або й ні, опиняється в країні іншої мови. Тоді його власна мова і справді перетворюється на хліб і дім. Вигнання Овідія, як видається, не було, очевидно, таким критичним під цим оглядом, оскільки хоч і околиця, та все ж Римської імперії. А якою мовою спілкувалося місцеве населення на ринках чи під час збирання урожаю, навряд чи обходило автора «Скорботних елегій». З часів Овідія минуло немало віків, спливло чимало бурхливої історичної води, якою наповнилися роки, століття й тисячоліття. Внаслідок такого підтоплення світ географічно розширювався, якщо взяти під увагу відкриття Нового світу та колонізаторські походи в Африці та Азії. Поширення світом англійської, іспанської, французької та портуґальської мов спричинило непомірне розширення їхньої сфери вживання, а згодом і тубільці почали ними писати літературні твори. Саме від цього моменту мова перестає бути ідентифікатором країни її походження. Відбувається мовна дифузія, яка вбирає в себе, наче губка, не тільки місцевий колорит, але й збагачується лексемами, не вживаними до тих пір. І це один аспект, за яким міг би класифікуватися письменник. Інший полягає у зворотньому шляху, не такому масштабному, суто індивідуальному й малопомітному – внаслідок переїзду письменник привозить з собою, окрім валіз та бебехів, мову, з якою йому доведеться жити в чужих обставинах, і до якої ніхто не має права, окрім нього. От і складається ситуація, що письменник зберігає мову свого письма, яка часто-густо є його рідною мовою, і від якої він не хоче відмовлятися – а мешкає в іншій країні. В очах своїх колишніх співгромадян він наче переступив заборонену лінію, те сакральне де народився, там і згодився. Звісно, неправомірно уважати, що Езра Павнд – італійський поет, або Вітольд Ґомбровіч – арґентинський прозаїк. Складніше, звичайно, із Самуелем Беккетом, хоча його французьку бодай якось пояснюють французькі корені по батьковій лінії. У двадцятому столітті перемішування понять та означень щодо письменницької ідентифікації досягло свого апоґею. Переселення, спричинене двома війнами, антиколоніальними рухами, трудовою міґрацією, відкритою політикою мультикультурності останніх десятиліть у Європейському Союзі – усе разом дозволило багатьом митцям змінювати країни замешкання. У результаті в Німеччині з’явилося чимало письменників турецького походження – дітей колишніх ґастарбайтерів, ув Англії – з африканських країн, Індії та Пакистану. Не кажу вже про США, де щораз із нових еміґрантських хвиль випливають на поверхню американського літературного процесу нові імена, батьки яких походять з Китаю, В’єтнаму, Японії тощо. Зовсім по-іншому складається у тих, хто уже в зрілому віці, зі сформованою у власній країні естетикою та національними фобіями, прибуває – беремо під увагу різні причини – до будь-якої країни, де й так кишить від письменницького товариства. Якщо це країна світової мови, то представник малої літератури (тобто мови, яку представники англійської, німецької, французької чи іспанської уважатимуть – й слушно – малою) – тоді письменник мусить докласти неймовірних зусиль, щоби зберігти, перебуваючи в облозі чужої, свою. Спрощеність такої ситуації саме тепер, коли англіцизми внаслідок нових технологій, поп-культури та взагалі моди на іншомовне роз’їдають структури навіть німецької мови, а що казати про українську, полегшує пристосування до нових умов. Якщо мову візьмемо за визначальний критерій, то письменник, схоже, набуває статусу людини без громадянства, і його країною ставатиме власна мова, що, зрештою, ближче до Гайдеґґерового мова як дім буття. Інший критерій стосується країни, тобто географічно окресленого кордонами простору, в якому більшість громадян розмовляє певною мовою, якою і твориться національна література. Непорозумінь і плутанини у цих визначеннях та приписуванні письменників виключно до мови чи виключно до країни – чимало. Французи для полегшення поділили літературу на власне французьку та франкофонську, хоча немає такого поділу, скажімо, в англійській. Література іспанською мовою буває іспанською та латиноамериканською, що зрозуміло, як кажуть, і коню. Германові Гессе було зовсім легко переїхати з Німеччини до Швейцарії, й хоча швейцарська німецька трохи інакша, але принаймні лексикон спільний. Для Томаса Манна чи Еріха-Марії Ремарка приїзд до Америки означав втрату батьківщини через побоювання ймовірних переслідувань з боку нацистів. Ремарк навіть заявив в одному з інтерв’ю для «Нью-Йорк Таймсу», що він після кількох років життя в Америці не думає, не відчуває і не розмовляє німецькою. Таке зізнання й така гостра заява для письменника, основою ремесла якого є мова, викликані були, очевидно, несприйняттям тодішньої Німеччини, де на вогнищах спалювали книжки, зокрема й Ремаркові. Навіть після публічного зречення письменник все одно не змінив мови письма – а це означає, що він таки думав та відчував німецькою. Обидва – і Томан Манн, і Еріх-Марія Ремарк – стали американськими громадянами, а після війни обидва повернулися до Європи, замешкавши у Швейцарії. Мова завжди визначальна, її не так легко змінити, тобто перехід з мови рідної на чужу – завжди ризик, та все ж сьогодні багато хто зважується на такий експеримент. За приклади для наслідування беруться Набоков чи Беккет. В есеї «Ніжне божевілля» Гумера Алфіді, нью-йоркська письменниця з пакистанським корінням, зізналася, що тільки проживаючи поза межами Пакистану протягом багатьох років, вона більше зорієнтована на країну свого народження. Мабуть, у цій вічній дилемі мова чи країна письменник сам вирішує, що чинити серед обставин, в яких він опинився. Мова визначальна ще й тому, що вона може жити в тобі та в країні твого народження і здатна вижити з тобою в країні твого замешкання. Її не розпізнають прикордонники і не конфіскують митники. Це той вид контрабанди, за який не потрібно журитися, коли перетинаєш кордон. За неї потерпаєш тоді, коли усвідомлюєш її повітряну природу і своє повітряне ремесло. У дитинстві я борсався у словах, значення яких таїлися в природі інших мов, окрім української, – польській, німецькій та їдиш. У таке не хочеться вірити, але Австро-Угорщина, а згодом Польща, полишивши наші землі, як навесні сніг, зосталися в нашій мові. В мові вони пустили глибоке коріння, залишивши нам на спомин тінь своїх слів, своїх держав та своїх носіїв. Дитячим розумом ти сприймаєш ті слова на віру, бо вони у щоденному вжитку дорослих. То як же їм не вірити? І от тепер усі ті слова, які ти призабув або легковажив ними, злітаються до тебе, як зграя голубів на посвист господаря. Як не дивно, але примерзлі береги річки Джуринки, глибокі грудневі сніги, весняні громи, липневі дощі та медові запахи яблук були від першопочатку одночасно мовою і країною. Чи ти б це зрозумів, якби за вікном твого дому не шелестів Атлантичний океан, а сусід не гукав через огорожу: Hi, how are you today?

zbruc.eu

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!