Мені дуже хочеться сісти на потяг Київ – Євпаторія й знову опинитися в тому давньому літі мого дитинства – 1980 року, коли ще всі мої рідні – живі, а смерть сприймається як щось надто далеке і те, що нас узагалі не стосується. Вельми бажаю знову зануритися в підготовку до наших дитячих вистав, які ми з молодшим братом і сільськими дітлахами влаштовували влітку в обійсті мого дідуся і бабусі в тому затишному селі на березі Чорного моря… До тих вистав ми самі писали сценарії, але намагалися зробити все так, як у фільмі “Осіння Соната” шведа Інґмара Берґмана – в деталях відтворити і передати оту вишукану атмосферу людського усамітнення і роздумів про життя і його значення. Для втілення наших задумів нам потрібні були білі віденські стільці – але їх не було, тому дідусь і бабуся просто пофарбували в біле звичайні старі стільці – дякую вам, мої дорогі рідні, що ви розуміли те, що ми тоді прагнули зробити і завжди допомагали нам у наших непростих і часом божевільних починаннях! Дякую за ті костюмчики, що їх ви нам шили, за декорації, які ви допомагали робити, і даруйте за наш непослух і неймовірне бажання бути не такими, як усі! Ми вчили напам’ять уривки з новел Наталії Кобринської, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського; вірші Лесі Українки, Олександра Олеся, Павла Тичини. Коли все було готове, ми вішали оголошення біля сільської крамниці, і до нас приходили люди – дуже різні: пенсіонери, доярки, поштарі, фельдшери, скотарі, вчителі. Вони сідали на стільці, бабуся пригощала всіх своїм печивом і чаєм, і вони дивились на імпровізовану сцену, де я, мій молодший брат і сільські діти під звуки “Місячної сонати” Л. Бетховена, у вечоровому змерхлому світлі намагалися передати словами те, що тоді відчували – життя, яке було як дар і як покарання. Я відчував тоді життя як напнуту струну, яка може ось-ось урватись. О ті кримські літні вечори мого дитинства!!! Незабутні, незгасні, незглибні й незбагненні!!! Де ви?.. І як хочеться знову до вас повернутись!..
2017 року я разом із мамою побував у тому селі мого дитинства. Села вже немає. Є назва, і все: хисткий обрис болючої втрати. Немає будинку й подвір’я, де все те відбувалось. Немає тих людей, які приходили до нас на вистави – померли, виїхали, розчинились у всесвіті… Усе стало мертвим, чужим і непотрібним. Час знищив живе і мертве, але не знищив пам’яті про те, що було…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал