Усюди квітнули соняхи. Ці жовті яскраві крапки на зеленому тлі навіки закарбувалися в очах. Минали поля, ріки, міста та села. Змінювалися дні на ночі, а вечори на ранки. А ми все їхали в далекі землі забуття, чужі краї, де недалекі люди будуть дивитися на нас ворожо, і в тупих їхніх очицях палатиме ненависть.
Я – образ усіх письменників, що майстерно володіли словом, музикантів, які жили мелодією, науковців, яким відкривалася таїна життя, художників, що вміло оживляли і навіки закарбовували момент. Проста дитина української землі: міста, що горить тисячами вогнів, села – колиски самої України. Моїми предками були козаки, Острозький, я бачив на Хрещатику Грушевського, мені махав рукою Скоропадський, моїм очах було дозволено споглядати, як Леся Українка пише вірш. Весь біль Крутів пропалював моє серце.
Стара мати, вбита червоними, діти, що померли від голоду, батько, в якого посивіла голова стала аж чорною від крові, брат, що згинув, сестра, що лягла в землю від горя – це весь мій спадок. Сорочку вишиту забрали, дукачі продали, косу обрізали, полотняні штани стали вбогими від часу, солом’яний капелюх згубився серед поля. Це весь мій спадок. Спадок матері, спадок землі, спадок нащадкам…
Я мріяв стати актором, малював гравюри, грав на флейті, змушений був вбивати своїх братів по крові у Першій світовій війні, мусив скласти зброю за наказом Петлюри і віддатися на милість поляків. Знищений, скривджений, обманутий, у мене на тілі більше ран ніж зірок на цьому прекрасному літньому небі. Я – образ, твоя душа, мій нащадку. А тепер мене везуть на дикі землі московських недоумкуватих створінь, тепер мене ведуть з моєї любої Лемківщини, тепер мою буковинську хатину спалили угорці, тепер моїм степом порядкує московит, проливаючи кров нації. Моя душа ховається у лісах Чернігівщини. А кров стікає у синє море. Тепер я тлію.
Кожен, хто вмів говорити, тепер мовчить. Його або вбили, або залякали. Або везуть, як і мене, у далекі краї забуття. Пробач мені, моє сонце степове, Дніпро-ріка, мати моя, батьку. Пробачте.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мене забудуть, і не згадає ніхто імені чи прізвища, і сльози горя вб’ють мене.
У мені мільйони привидів забутих українців, яких знищили за слово, багатство, брехню і вірність. Така моя доля. Але ти пам’ятай…
(Служба безпеки України повідомляє, що жертвами терору 1937–38 років стали понад 260 тисяч українців і більшість із них були розстріляні.
3,5 – 7 млн померло внаслідок Голодомору 1932-1933 років.
У 1918-1921 роках під час «Червоного терору» знищено 1 млн осіб.
Від 1918 до 1991 року було знищено 10 млн жителів України, але число не остаточне.
За даними Центру досліджень визвольного руху).
Ірина Бегер.