Тарас Прохасько. Споко!

Головне, що нічого не змінилося у тому, що найсуттєвіше – євангельська історія, котра має таку силу, що триває незмінно тисячі років. Знову четвер, і події починають розгортатися нестримно, насичена кожна година, вечеря, сад, ніч, блискавичний початок і безконечне надвечір’я п’ятниці, аж до неділі. Заради зм’якшення почуттів вважаємо, що повторення відбувається кожного року, якраз тепер. Було би занадто усвідомлювати, що все це – і поруч, і над, і ув – стається завжди, бо воно попросту є постійно. Незалежно від обставин там, де воно віддзеркалюється. Відбувається поза межами можливостей контролю. Не потребуючи ніяких допоміжних заходів з боку свідків. Крім єдиного, того, що найважче дається – уважності відчуття.

Обставини є не для того, щоби правильніше чи неправильніше супроводжувати розгортання дії, немов у театрі, який запроваджує свої правила поведінки глядачів, а виключно для того, щоб змогти сконцентрувати увагу на тому, якою бездоганною у власній білості є чорність незмінної послідовності.

Незвичайні обставини приводять до інтенсивності переживань. До насиченості, яка вмикає співпереживання. Але чи можна позволити собі не тільки з вдячністю приймати ці обставини, але й прагнути, щоби прес і вогонь були незмінно виснажливими заради максимальної екстракції.

Мені дуже подобалися часи підпільної церкви. Можливо, тому, що мені подобається стриманість у виявленні киплячих почуттів. Можливо, ця симпатія пов’язана з дитячим досвідом. Коли обставини сприяли стриманості і лаконічності.

Великдень, однак, був особливим. Складнішим, ніж Різдво, яке потребує менше таїнства для радості, бо там все зрозуміло, все дуже по-людськи. Воскресіння натомість настільки складне, що ніякі декорації не допомагають його осягнути. Тому можна обійтися практично без ритуалів. Все відбувалося на рівні символів того, що уважні десь залишилися.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Було кілька домів і помешкань, де переслідувані священики таїнства здійснювали. І ми мали потім одне яйце, яке було при цьому присутнє. І ділили його по куснику на усіх, хто зібрався на годину, в якій стало зрозуміло, що Христос Воскрес. А тоді, обнявши і поцілувавши одне одного, уявляючи, як це роблять у той самий час такі самі, як ми, ішли на спортивні змагання на заводах і у школах.

Тим часом з відкритих вікон, де жили ті, котрим нічого було втрачати, лунала радійова Служба Божа крізь перешкоди. Ми знали голос Сліпого, чиє прізвище у дитинстві сприймалося як іронія світу дорослих.

Через день або через два нам приносили скибки паски з підпільних згромаджень у Франківську, у Дорі, у Моршині. З якогось часу ми їздили до Львова, щоби десь на Стрийській, де був і телевізор, і антена, послухати і подивитися папське послання. Великдень буяв, незважаючи на дружинників, комсоргів і війну в етері. Врешті, серед нас були такі, котрі мали кілька великодніх свят у таборах. Їм взагалі мало чого було потрібно для того, щоби не сумніватися у тому, що світло, яке походить від світла, неможливо затінити.

А одного разу, десь в останні сорокові минулого століття, у моїх дзядзя з бабцею і мамою на Великдень було тільки свячене яйце і зварена курка. Вони поснідали, і бабця поїхала до сестри у інше місто. Тим часом до дому зайшли енкаведисти, поглянути, що до чого. Дзядьо запропонував їм спробувати святочного. А ті сіли і з’їли цілу курку. Спирт мали із собою. Подорожнього прийняти…

zbruc.eu/node