Сергій Жадан. Під боком у Мінотавра

593

Щойно діставшись харківського вокзалу, спустившись до підземного переходу й опинившись на привокзальній площі, чуєш ці хрипкі чоловічі голоси, як нагадування, як сигнал: “Бєлгород, граница”. Те, що Росія зовсім поруч, завжди нагадають таксисти, що збирають пасажирів при жовтій вокзальній будівлі. Потягом до Росії вже не виїдеш, транзитний статус Харкова від початку війни докорінно змінився – якщо раніше місто було важливим залізничним пунктом поміж Києвом, Кримом і Москвою, то тепер Крим тією ж таки Москвою окупований, і шляхи сполучення, які робили подорож до столиці РФ такою ж короткою, як і подорож до Києва, нині зі зручності й переваги перетворились, скоріше, на загрозу – залізницею легко перекидати військову техніку, а оскільки агресор – ось він, на відстані простягнутої руки, то й шляхи сполучення викликають тривогу. Це добре відчувалось навесні 2014-го, коли Харковом час від часу поширювалась (якісно й професійно поширювалась, слід сказати) інформація про те, що російське вторгнення відбудеться вже ближчого понеділка (чи вівторка, чи середи, не так важливо, головне – посіяти паніку), і траса на Бєлгород (“Бєлгород, граница”) сприймалась як прочинені двері, за якими будь-якої миті можна було почути голоси “визволителів”.

Втім, тоді, 2014-го, танкові колони з Росії до Харкова не зайшли, війна міцно засіла на Донбасі, Харків натомість – попри всю свою прикордонність та транзитність – перетворився на спокійне тилове місто, з ознаками регіонального центру, про війну в якому могли нагадати хіба що гелікоптери в небі над містом, які транспортували поранених до військового шпиталю, і таксисти, завжди готові перевезти заклопотаного мандрівника, якому наплювати на війну і якому за будь-яку ціну потрібно перетнути цю саму “границу”. Місто жило своїми проблемами, обирало свою владу, традиційно виявляло скепсис до влади київської, швидко звикнувши до війни й не надто переймаючись своїм прикордонним розташуванням. Над містом майоріли державні прапори, до самої держави при цьому можна було ставитись по-різному. Мирне життя – воно розслабляє, робить тебе легковажним, позбавляє концентрованості. Хоча, припускаю, багато хто з харків’ян, тих, що навесні 2014-го не збирались лишатись під російською окупацією, свої “тривожні валізки” так і не розібрали.

Нинішня хвиля інформації про можливе вторгнення російських військ особливої ваги в місті не має, наскільки можна помітити. Спрацьовує той таки ефект пастуха, який довго й емоційно кричав про вовка. Якщо довго повторювати про те, що Путін нападе, в якийсь момент страх перед цим підсвідомим Путіним відступає, лишаючи місце більш важливим щоденним клопотам і тривогам. Тому й повідомлення зарубіжних розвідок та вітчизняних експертів, згідно з якими Харків так чи інакше є однією з перших та головних імовірних мішеней росіян, не викликає ні паніки, ні переляку. Хоча сама технологія цієї інформаційної хвилі не може не насторожувати – надто вже вперто повторюються ці слова про майбутню ескалацію, надто точні цифри при цьому наводяться, надто спокійно це проголошується. За подібним спокоєм часто вчувається неминучість. Ну, але, знову ж таки – важко жити під боком у Росії й не чекати від цієї самої Росії чергової підстави.

Зрозуміло, що все це звучало б не так тривожно за іншого політичного розкладу. Одна річ, коли не знаєш, чого чекати від ворога, який восьмий рік веде війну на винищення твоєї країни, зовсім інша річ – коли немає довіри до власної влади, яка своїми заявами не так заспокоює, як посилює недовіру. Слід визнати, що історії з “вагнергейтом” та можливими “кротами” в президентському оточенні (при тому, що й сам президент для багатьох громадян країни є очевидним і зручним об’єктом недовіри) теж уміло й фахово підігріваються. Що не так і складно, враховуючи безпрецедентність і резонансність згаданих скандалів. У цій ситуації риторичним є саме питання довіри до керівництва – як регіонального, так і київського. Нас не треба переконувати в присутності зради – ми це чудово й від початку знаємо самі.

Ми знову виявились інформаційно беззахисними, безборонними перед тієї хвилею, яка на нас накочується. Єдине, що в цьому випадку лишається незмінним – розуміння того, що покладатися краще на себе самих. Ну й на свою армію, ясна річ. Ось це тверезе усвідомлення й відсутність ілюзій, можливо, сьогодні і є найважливішими. Так, ніхто не обіцяє легкої зими, так, Росія нікуди не подінеться, вона буде й далі нависати важкою тінню зі сходу, так, географію не обирають. Обирають інше – страх чи його відсутність. І тут, мені здається, країна свій вибір зробила. Ніхто нікого не боїться.

dw.com

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!