СКЕПТИКАМ, МАЛОВІРАМ, ЗАЧАРОВАНИМ І РОЗЧАРОВАНИМ, ЮНИМ І СИВОЧОЛИМ – ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ
ІХ з’їзд кінематографістів відбувся. Попри все… Від нього чекали багато, чогось на кшталт 5-го революційного, 1986 року, коли вибухова хвиля знесла спілчанських генералів і поставила на чолі кінематографічних і суспільних процесів інших людей. Багатьом думалось: чому не повторитись прекрасній миті?
Дещо повторилось: у керівництві Спілки, поряд із кількома ветеранами, як от се я, постали молоді – Юлія Синкевич, Ольга Безхмельницина, Дмитро Сухолиткий-Собчук, а також нові для Спілки обличчя трохи старших Дениса Іванова (він, нагадаю, був претендентом на спілчанську булаву, але програв двобій знаному кінооператору Сергію Борденюку), Володимира Тихого, Станіслава Сукненка, Андрія Дончика. А ще суперкреативний Дмитро Томашпольський, Алік Шпилюк, знавець усіх фестивальних конструкцій, кінокритик і видавець Лариса Брюховецька. Олена Парфенюк, носій спілчанської пам’яті, хранителька його коду.
Це в секретаріаті Спілки. Є нові й цікаві імена і в правлінні – поряд досвідчених, та що там – просто класиків Романа Балаяна, Лариси Кадочникової, В’ячеслава Криштофовича, Володимира Гронського, Едуарда Тимліна постали Василь Вітер, Олесь Санін, Сергій Маслобойщиков, Володимир Войтенко, Валентин Васянович, Сергій Степанський, Ахтем Сейтаблаєв, Сергій Калантай, Сергій Галетій, представники регіональних осередків Валентина Слобода, Ярослав Лупій, Марія Вайно та інші.
Такої якості представницьких, керівних органів Спілки не було упродовж останньої чверті століття – так мені видається. Тому певна революція у Спілці, попри голоси скептиків і людей, які кожні три дні оголошують про кінець світу, усе ж відбулася. Цілком притомним, націленим на реформування Спілки, на роботу в ім’я модернізації національної кіноіндустрії виглядає і її новий лідер, 61-річний Сергій Борденюк. Нагадаю, родом він з кінематографічного краю, з Чернівців, зовсім молодим був помічений метром і класиком Миколою Мащенком і зняв з ним чимало фільмів, зокрема «Все перемагає любов» та «Богдан-Зиновій Хмельницький». Знімав з багатьма режисерами, одна з останніх кінострічок – сильна, якісна воєнна драма «Обмін» Володимира Харченка-Куликовського, що висувалась на Державну премію імені Олександра Довженка. А починалось все у квітні-червні 1986-го, коли 24-річний Сергій, у ролі військового оператора, зависав із камерою над жерлом Чорнобильської атомної. Так що людина небоязка…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Порадувало й те, що другий кандидат на посади очільника Спілки, продюсер Денис Іванов, спокійно прийняв поразку, увійшов до складу секретаріату (як і кілька його соратників і соратниць) і готовий разом з усіма пропонувати програму руху вперед. Обійшлось без непотрібних протистоянь – що уже само по собі здорово!
І все ж, за великим рахунком, з’їзд виправдав далеко не всі сподівання. 1986-й не повторився. Знаєте чому? Моя версія, людини, яка історію Спілки знає з середини. Тоді, у 1986-му, Спілка кінематографістів, спілчани були готові до перемін. Один лишень доказ-аргумент: після квітневої аварії на ЧАЕС того ж 86-го українські режисери, сценаристи і оператори почали продукувати фільми, наповнені справжньою публіцистикою, правдою про ту систему життєустрою, систему, яка й призвела до катастрофи. Це видається дивним, але ж так було: тодішня українська інтелігенція, інтелектуали виростали на глухому, далеко не завжди легалізованому й озвученому, але спротиві системі. Відтак не дивно, і це мало хто нині розуміє, що саме творчі спілки зіграли визначальну роль у настанні нової Української держави. Яка виявилась, щоправда, не такою вже й новою – диригували в ній і музику замовляли учорашні партійні боси, вкупі з ново- і старонародженими кримінальними авторитетами… То ж у 90-ті посипалось багато що, із творчими спілками вкупі.
Вони, ті спілки, тривалий час були у стагнації. А головне – народжувані молоді покоління не вірили у спілки. І от тепер молодше і середнє покоління повірили у Спілку як спроможність, як інституцію, яка може протистояти натиску влади, яку уособлює нинішнє керівництво Держкіно – агресивно-безкультурне. Зокрема, Денис Іванов запропонував своїм ровесникам зробити ставку саме на Спілку. І був багатьма підтриманий. Багатьма, але ж далеко не всіма. Енергія протистояння владі і створеній нею системі ще не визріла по-справжньому. Одначе, як на мене, час цей близький.
Словом, з’їзд усе ж приніс деякі зміни – вже не скажеш, що її очолюють пенсіонери, ні, тут сплав молодості й досвіду. Одначе ж викликів до біса, і як з ними упоратися – це вопріс. Скажімо, як перетворити Будинок кіно (нагадаю, був збудований на кошти Спілки майже півстоліття тому, у 1974-му) чи то на фестивальний палац, чи просто на ефективний Дім національних кінопрем’єр? А ще мріється, аби він став Домом муз, об’єднуючи митців і літераторів різних творчих «конфесій».
Інша проблема. Як сказано у програмі Дениса Іванова, «Спілка має бути представлена на ключових міжнародних кіномайданчиках – делегацією, презентаціями, круглими столами, участю в дискусіях . Ціль – стати одним з головних співрозмовників, що представляє Україну, і надійним партнером для спільних проектів».
І як повернути вплив на формування законотворчих ініціатив, коли йдеться про інтереси кінематографа, як взаємодіяти з державними інституціями, коли вони такі, до прикладу, як нинішнє Держкіно України? Словом, як Спілці ефективно лобіювати наші інтереси?
А соціальний захист кінематографістів?! А проблеми, пов’язані з дотриманням авторських прав – з цим у нас щораз гірше й гірше, і впливовість Спілки тут практично на нулі. І, зрештою, як активізувати регіональні осередки НСКУ, які часто-густо позбавлені можливості ефективно працювати – з різних причин, серед яких і відсутність фінансування. Необхідно, зацитую програму Сергія Борденюка, «піднімаючи авторитет НСКУ, впливати на місцеві органи влади та сприяти залученню ними, скажімо, програм Європейського банку реконструкції та розвитку, які сьогодні активно направлені на відновлення та осучаснення саме місцевої інфраструктури…».
До речі, саме з фінансування Спілки і проблем, з тим пов’язаних, слід починати вже завтра. Хоча ж війна і всі її печальні «пріоритети»…
Колись, ще за радянських часів, я написав – для покійної нині газети «Культура і життя» – статтю про кінематографічний з’їзд. Під назвою «Черговий з’їзд кінематографічного даху». Редактор не прийняв такий заголовок – мовляв, грубо: життя тут є, а культури немає. Нині повертаю ту назву. Бо у таких зібраннях людей одного виду мистецтва стільки ірраціонального, непрогнозованого, креативного, власне. То ж зачекаємо. Відчуття таке, що кінематографічна спільнота накопичила в собі імпульси для розвитку і справжньої, а не показушної трансформації.