Мене просто жахають усі ці літературні школи. Мене просто жахає, як пишуть ті, кого там навчили.
Зараз редагую роман (переклад із англійської) ось такої «випускниці».
Найкраще все видно в постільних сценах. Стандартний набір кліше – затерті формули, які не розкривають персонажів, а просто подають сигнал: ось еротична сцена. Фокус на механіці, а не на почутті – реагування на подразник, а не пере(про)живання. Немає ніякої внутрішньої загрози, сорому, сумніву, конфлікту чи несподіваного зсуву. Сцена безпечна, гладенька — і через це стерильна. Тіло – це набір зон і дій: губи, шия, бретелька, погляд, стогін. Воно існує, щоб відпрацювати еротичний ритуал і заробити гонорар авторці. Все. Крапка.
Скільки я вже вичитав романів випускників і випускниць оцих от усіх літшкіл.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вони прийшли туди без вогню на кінчиках пальців, без вітру, що підштовхує в спину, без відчуття «Я зараз мушу з’їхати з гори!» – і пішли такі самісінькі. Знаючи, як просувати. Скільки разів на сто сторінок має траплятися еротична сцена. Розуміючи щось про композицію, фабулу, конструкцію.
Але читати їхні романи – це все одно що пити з порожнього кухля.
І так, я розумію, що на кожну гілочку пташка сідає. І на такі романи теж є свій читач. Читач, який їсть книжки, як траву.
До цього ми й мали, мабуть, прийти. З точки нуль – через точку все – знову до точки нуль. Що ж…