Сергій Грабовський. Розстріли почалися. Поки фотографій

568

Як повідомляють інформагенції, «скандальний нардеп від ОПЗЖ Ілля Кива вчергове зняв провокаційний ролик зі зброєю в руках». Так він привітав з тиру киян з черговою річницею звільнення міста від нацистських окупантів. А потому Кива взяв до рук зброю і розстріляв портрети, зокрема, представників українського Руху Опору більшовизму, серед яких помітили й Степана Бандеру. «Ми, члени організації антифашистського руху “Патріоти – За життя”, вирішили почати відзначати свято, розстрілюючи нацистів, як колись їх розстрілювали наші діди і прадіди», – заявив нардеп.

«Ну, то й що? – скажуть читачі. – Чи варто звертати увагу на чергову витівку нардепа, за яким давно плаче психіатрична експертиза? Хай і далі засвідчує свою неадекватність. Бо ж хіба не він, скажімо, 16 жовтня записав відео, на якому стріляє з автомата у повітря в парку, відзначаючи так роковини вбивства того ж Степана Бандери агентом КҐБ Богданом Сташинським? Хіба не проти нього за привітання В.В. Путіну порушена кримінальна справа? Не варто надавати його вчинкам надто велику політичну вагу – врешті-решт він сам собі викопає таку глибоку яму, з якої вже не вибереться».

Що ж, із цим можна було би повністю погодитися, якби не декілька «але». А ці «але» відкинути не випадає. По-перше, щодо ідеологічної та політичної неадекватності. Не хто інший, як «батько російської соціал-демократії» Георгій Плеханов назвав «квітневі тези» Леніна (1917) про соціалістичну революцію в Росії «маячнею божевільного». Так, під оглядом марксистських канонів це справді була маячня. Але за півроку вона стала реальністю. Не в останню чергу тому (і це буде по-друге), що більшовики мали потужні бойові загони та розклали армію (вже не царську, а республіканську). А на додачу до цього вони створили потужний, як би сказали зараз, газетний пул, вони ледь не в кожному повіті друкували свої газети-летючки, а загальноросійські видання поширювали безплатно у величезній кількості – адже гроші не треба було економити, гроші йшли потужним потоком з держави, в якій Російська республіка перебувала у стані війни (себто Німеччини). Нічого не нагадує? Тим більше, що Кива постійно хвалиться створеними ним загонами бравих хлопців… До речі, чи відстежує СБУ організацію «Патріоти – За життя» і чи не підпадає вона під означення терористичних? Ну, а «антифашистська» та «патріотична» наліпки у назві… Не забуваймо, що «патріотизм» у виконанні ОПЗЖ, за моєю, і далеко не тільки моєю оцінкою, є апологетикою новітньої Російської імперії, а головним «антифашистом» для цієї публіки був товариш Сталін, а нині став «партайгеноссе» Путін. Але, попри кричущу алогічність та антиісторичність ідеології Киви і Ко, вона має успіх у люмпенізованих мас, які втомилися від непрофесійних дій чинної влади, і матиме ще більший у міру наростання загальної суспільно-економічної кризи.

Я не випадково вжив терміни «алогічність» й «антиісторичність». Справа в тому, що на честь узяття Червоною армією Києва 6 листопада 1943 року Кива розстріляв, у числі інших, портрет «нациста» Степана Бандери, який на той час понад два роки був в’язнем нацистського концтабору Заксенгаузен і два брати якого (Олександр і Василь) були вбиті у концтаборі Аушвіц. Отож із ким солідаризувався «антифашист» Кива? Риторичне запитання – саме з тими, хто був у 1939-41 (до 22 червня) «братами по зброї» Червоної армії, дружба з ким, за словами Сталіна, була «скріплена кров’ю»…

Щоправда, є охочі зазначити, наче то був «несправжній» концтабір, наче в ньому Бандеру утримували в «пільгових» умовах. Якісь німецькі «ліваки» на сцені берлінського державного театру імені Максима Горького (того самого, який в останнє десятиліття життя став палким апологетом більшовизму, колективізації, ҐУЛАҐу й особисто Сталіна, а ще заперечував існування самостійної української мови, мовляв, це лише «нарєчіє») поставили мюзикл «Бандера», в якому ледь не центральною стала пісня «Килим у концтаборі» – про те, що в Заксенгаузені у Бандери, мовляв, на стіні камери висів килимок, отже, напрошується висновок, що нацисти були йому ледь не друзями… Так, справді, у цьому концтаборі існувала «Целленбау», або «Промінентенбау» – гестапівська в’язниця (яку інколи називають «барак» або «бункер», а ще – «міністерською» чи «генеральською» тюрмою). Там утримували найбільш цінних (а водночас і небезпечних) для Третього Рейху в’язнів, серед них прем’єра Німеччини у середині 1920-х років Ганса Лютера, впливового протестантського пастора Мартіна Німеллера, командувача Армії Крайової генерала Стефана Ровецького, ад’ютанта маршала Пілсудського Єжи Кунцевича, двох прем’єрів Франції – Поля Рейно та Леона Блюма, канцлера Австрії Курта Шушніга, міністра оборони Латвії Роберта Дамбітіса й інших значних осіб. Чи були там умови такими вже «пільговими»? Принаймні, один із лідерів українських націоналістів поет Олег Ольжич загинув саме там після тортур; загинув за досі не до кінця з’ясованих обставин і старший син Сталіна Яків, теж тамтешній в’язень… Але ані німецькі «ліваки», ані інші сучасні прихильники радянського ладу не знають і не бажають знати всього цього; вони бачать одне, для них жахливе – «Килим у концтаборі».

Власне, так і має бути, адже сталіністи відрізняються від гітлерівців не більше, ніж лівий чобіт від правого – в обох випадках маємо тоталітарні ідеології, метою яких, звісно ж, є «благо народу». Тому «антифашист» Кива знайде симпатиків не лише у Москві, а й у Берліні. Та головне, як на мене, не допустити, щоб він успішно вербував їх в Україні. Звісно, інтелектуалам такі персонажі видаються радше смішними, ніж страшними. Проте вербують вони свої «кадри» зовсім не серед інтелектуалів. А тому, не перебільшуючи масштаб небезпеки, його не можна і применшувати…

 

day.kyiv.ua

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!