Петро Кралюк. Улас Самчук писав про українських біженців ще в середині минулого століття

824

У дні війни якось не до читання книг. Та все ж я вирішив перечитати мемуарну повість Уласа Самчука «П’ять по дванадцятій: записки на бігу».

Як на мене, ця книга у багатьох моментах співзвучна тому, що зараз відбувається. Тут і мова про українських біженців, які рятувалися від «більшовицьких ваньок», що йшли «визволяти Європу від фашизму».

Чим не паралель із сучасними українськими біженцями, які втікають від онуків цих «визволителів». І діди, й онуки начебто боролися й борються з фашизмом та нацизмом. Правда, при цьому виявляли й виявляють звірячу жорстокість.

За великим рахунком, фашизм, нацизм і більшовизм – людиноненависницькі, шовіністичні ідеології, практика яких мало різниться між собою

Саме носіями такої людиноненависницької ідеології й є сучасні російські окупанти в Україні.

Повість «П’ять по дванадцятій» писалася якраз тоді, коли нацистська Німеччина доживала свої останні дні. У Самчука не було ілюзій щодо німецького нацистського режиму. Він добре знав його суть. Але не було ілюзій і щодо «радянських визволителів». Письменник прекрасно бачив, що принесуть вони і йому, й іншим свідомим українцям.

Наприкінці повісті зустрічаємо такі слова:

«Боїмось бути громадянами СССР. Бути безмовною, безправною, пониженою, гнаною істотою. Боїмось беззаконня і сваволі.

Не кари, не законів, не правосуддя боїмось… Боїмось дикої розправи нічим негамованих пристрастей. І не боїмось смерти. Боїмось повільного, у муках душі і тіла, конання».

Таку перспективу радянські «визволителі» готували для багатьох українців

Зараз те саме роблять їхні «внуки» на окупованих територіях України. Викрадають українських активістів, знущаються над ними, застосовують тортури. А багатьох українців вивозять у Росію як «біженців», щоб потім відправити на розбудову Сибіру.

До речі, після Другої світової війни багато українців були арештовані й вивезені в цей регіон, де вони трудилися в таборах ГУЛАГу. І де чимало з них померли в муках.

У Самчука був певний вибір. У 1944 р., коли радянські війська почали наступати на теренах України, він міг тут лишитися, «піти в ліс» до УПА, як це зробив його соратник, художник Ніл Хасевич.

Однак він знав, що його чекає загибель. Сили українських повстанців не могли протистояти радянській військовій і репресивній машині. Самчук же вважав, що його місія – бути письменником, «літописцем українського простору». Тому свідомо обрав еміграцію.

Наприкінці 1944 р. він опинився на теренах Німеччини, сподіваючись потрапити в зону американської окупації. Власне, тоді, з січня 1945 р., він почав писати «П’ять по дванадцятій». Це справді були «записки на бігу», в умовах розрухи, постійних бомбардувань, непевності за своє життя. Писалося це нелегко. Здавалося, автору було не до глибоких рефлексій. І все ж рефлексії зустрічаємо. Зокрема, які стосуються російського більшовизму.

В одному місці Самчук пише:

«Знаємо, що червона Москва є жорстоким звірем, і вона чавить немилих їй істот людських, як мух осінніх, але жах проймає при думці, що сталося б зі світом, коли б були виграли війну ці гакенкройцівські лицарі.

Большевики мають чарівну властивість, вони страшніші ніж бомби, чума, холера, вогонь і смерть, взяті разом».

Думаю, до широкомасштабної агресії росіян в Україну не так то багато людей у нас сприймали ці слова. Говорилося ж: мовляв, росіяни теж люди, вони на нас не нападуть, а якщо вже й нападуть, то не будуть чинити звірств – передусім щодо цивільного населення. Тепер багато хто прозрів. Бачать, на що здатні росіяни. Це показали події в Бучі, інших містах і селах у околицях Києва. Й не тільки.

І хто тепер скаже, що Самчук не мав рації? Але чи багато наших людей читали його? А ті, хто читав, чи все розуміли?

Або ось ще його слова. Звучать вони зараз дуже і дуже актуально:

«Знайти дефініцію большевицького голого терору нема сили. І це навіть не терор. Головне, що це річ не видумана, а стихійна. Про це говорив Достоєвський. Росіян будуть завжди боятись, як боялись татар, монголів, Чінгіс-Хана, Атили».

Правда, зараз у нас, говорячи про сучасні злочини росіян, порівнюють їх зі злочинами фашистів чи то нацистів. А чому ми не говоримо, що ці злочини – продовження більшовицьких практик? Народ наш не зрозуміє? Бо він і далі лишається в полоні радянських стереотипів.

Але ж радянської влади в Україні немає вже більше тридцяти років. Що ж ми робили? Чи, може, ця більшовицько-радянська влада лишилася в головах багатьох українців. І не лише в головах – а й у діяннях. Ми й далі лякаємо людей фашизмом, нацизмом (до речі, це саме роблять і росіяни), забуваючи при цьому більшовизм. І, відповідно, розплачуємося за ідеологічні гріхи.

Віримо, що російське воїнство буде гуманно поводитися. А потім по вірі нам воздається. Наприклад, за часів німецько-нацистської окупації, яка тривала майже три роки, у містечку Буча під Києвом загинуло менше десятка місцевих жителів. За якийсь місяць сучасної російської окупації цього міста таких було сотні.

Самчук чудово розумів силу слова. Він писав про вплив німецької пропаганди, про те, як вона зомбує людей. Хоча не всі німці втратили критичне мислення. Серед них були такі, які розуміли трагічність ситуації, те, до чого їх довели їхні ж очільники.

Але не менш зомбовані пропагандою були й радянські люди. Вони не розуміли (чи не хотіли розуміти), що чинять з ними більшовицькі бонзи

Ось одна з промовистих сцен:

«На вулицях Ваймару багато алкогольного запаху і багато розгуляних Ваньок. Вертаючись з міста, йдучи поораним бомбами парком, я нагнав хилу постать у потріпаній шинелині совєтського полоненного. Плівся, бідака, попри шатра американських вояків, що розтаборились уздовж алеї, і ловив безустану консерви й цигарки, що йому кидали американці. Наловив їх повну полу.

Заговорив до нього. З Ленінграду. В полон попав біля Пскова. Працював на заводі. Чи вертається додому?

– Канєчно!

– А чи не боїться?

– Чаво? Как только что, гаварю просто: разстрелівай! А на Сібір не пайду. За что, спрашіваю? Я воевал чесно. В плєн попал? Комісари удралі, патронов нету, жрать нету… Что било делать? Нет, нет… Свабода ілі смерть! Я слишал, будут реформи, армія требует реформ, дале так нельзя… Армія не сложіт аружія пака не будет реформ…

Гомонів до самого табору, що стоїть при виході з парку, з велетенським червоним прапором і не меншим написом: «Смерть фашистам!» Поплівся з оберемком консерв у той вертеп, звідки і на цей раз несло гармошкою і якимсь розвальним, мов гураган, реготом…»

Чи не нагадує це деякі сучасні реалії? «В плєн попал? Комісари удралі, патронов нету, жрать нету…».

Хіба не здається російське воїнство зараз українцям, бо їхні командири повтікали, а солдати не мають що їсти, не забезпечені, а то й навіть зброї доброї не мають?

Але повернемося до цієї сцени. Колишній радянський солдат наївно вірить, що свої, «радянські», його не зачеплять. У Сибір не пошлють. Хоча, насправді, таких, як він, масово посилали туди як «зрадників батьківщини». Він також наївно вірив, що будуть реформи, що армія вимагає цього. Звісно, ніяких реформ після Другої світової війни в Радянському Союзі не було. Лише посилення більшовицького терору.

Завершується описана Самчуком сцена по-своєму символічно. Солдат, якого життя мало чого навчило і який далі вірить «своїй» більшовицькій владі, йде в радянський табір, несучи з собою… оберемок американських консервів. Бо ж у радянському таборі, певно, харчів не дадуть.

І тут хочеться ще процитувати Самчука: «Бомба, по моєму, невинний шматок металу в порівнянні з людською глупотою, що здібна спаскудити життя гірше від усяких бомб».

Важко із цим не погодитися. Глупоти, на жаль, вистачає – і не лише в росіян, а й у нас. Можливо, її було б менше, якби ми вчилися, як треба. …Й читали Самчукові твори – хоча б знакові.

day.kyiv.ua

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!