Остап Дроздов. Ми живемо в державі дикунів

775

Тітоньки найрізноманітніших конфесій у парчових хустках і “намордниках” гордо несуть свої кошички, прикриті вишиванками, на підпільний сеанс кроплення. Адепти самопроголошеної кремлівської секти на передній ряд виставляють дітей своїх – без “намордників”, зате з покритою головою. “Ми протираємо чашечки і ложечки!” – впевнено рапортує парафіянка, смачно закашлявшись.

Позаду храмів, у цокольних приміщеннях, тихцем, потайки від глузливого ока аґностиків, віряни здійснювали мало не ініціацію Церкви. Об’єднані впертістю, вони зачинали оту справжню Церкву як первісне зібрання покликаних. Фаталізм заступив здоровий ґлузд, статистику, державні приписи й елементарну відповідальність. Зранку в вуйка “Христос Воскрес!” і щедре застілля, а по обіді вуйко бере в руки сірники й іде палити суху траву.

Дикунство завжди було шармовим. Його автентика зачаровувала. На тлі гладенької модерності дикунство дихає матір’ю-природою, є живим і сукуватим. Дикунство породжує варварство, як споживання унітазного гумору від “Вечернего квартала” породжує грубе сприйняття світу. Нічого іншого годі й чекати від народу, вже третє десятиліття годованого грубою гуманітарною їжею. У цій країні якщо культура – то лише масова й гопци-дрипци; якщо мистецтво – то лише пласке й відображальне; якщо музика – то лише голозада попсня; якщо гумор – то лише лисий імбецил; якщо телевізор – то лише зомбувальний; якщо пам’ять – то лише пережовано-ватна; якщо політик – то обов’язково самозванець. Цей народ багато років годували трешем, аби він нарешті став трешовим.

Він і став. Нічого дивного.

Ігнорування державних заборон – ознака або дуже вільних, або дуже диких суспільств. Щось мені підказує, що маємо справу з другим варіантом. Примусова самоізоляція – це поодинокі приклади справжніх диваків, з яких дикуни можуть лише пореготати. Приїхати із заробітків і одразу пошлятися по всіх родичах-перукарнях-базарах – це по-нашому. А потім на колінах ридма ридати і просити вибачення у зараженого пів району в надії, що такі ж дикуни не спалять хати на знак помсти. Ходити з температурою в людні місця і пчихати, знімаючи маску, адже в масці пчихати не надто зручно – це про вільних чи про диких?

Ігнорування державних заборон – ознака або дуже вільних, або дуже диких суспільств

46% населення проти Міжнародного валютного фонду. Водночас 44% – за президента, який молиться на черговий транш МВФ і в догоду останньому ладен навіть землю з людьми розпродати.

70% населення проти ринку землі. Водночас 73% проголосували за кандидата, який говорив про впровадження ринку землі. Народ свідомо обирає програму самоліквідації. Він у нас мудрий. Він не потрафить учинити акт самогубства. Тому доручає цю справу професіоналам.

Дикуни живуть коротко, зате яскраво. Мають мало, хоча думають, що можуть усе. Вірять у спасіння, добровільно перетворюючи себе на мішень. Прагнуть жити на повну, маючи крихту інтелекту. Намагаються намахати весь світ, не виїжджаючи за межі свого району. Живуть лише теперішнім часом. Хочуть усього й негайно. А отримують нічого й регулярно.

Failed state. Держава, яка не відбулася. Держава, яка відбулася лише для прикоритних державників. Держава-самоціль. Держава як гола форма, не насичена змістом. Держава-паразит, яка всі суспільні блага тупо проїдає на сам факт свого існування, а решті не зостанеться нічого. Держава, якій потрібні жертви для окозамилювання й надання значущості. Держава-симулякр. Симулякр за Бодріяром – це дійсність, яка ретельно приховує той факт, що її нема. Така держава є лише тому, що її нема по суті. Така держава живиться народом і повертається йому самими проблемами.

Саме тому дикуни не мали держав. Їхня самоорганізація не могла йти далі задоволення кишково-шлункових потреб. Мірило щастя для дикуна закінчувалося органами чуття. Можна все, що не вимагає озирання на ближнього свого. Можна все, що не потребує узгодження з кимось просунутішим.

Дикуни не мали потреби домовлятися поміж собою про реґламент співіснування, тому що в їхньому світі треба перемагати, а не співіснувати. Дикун бикує. Дикун плює на етикет і самодисципліну. Дикун радо дозволяє собі не працювати над собою, не рости світоглядно, не займатися самопросвітою. А якщо дикуни ще й мазохісти – то це просто подарунок для держави-симулякра. Таким знахідкам залишається лише підсунути благодатний вогонь з-під запальнички московського попа – і 130 тисяч рук, що у великодню карантинну ніч кладуть купюри на тацю, гарантовані.

У післякарантинному світі дикуни точно виживуть. Вони вже осуспільнені. Вони обкатані на виборах. Вони нарешті отримали владу, яка цілком відповідає їхньому внутрішньому компасу бездоріжжя. Вони задоволені відсутністю вектора. Їхні вітальні процеси, не обтяжені “терзаннями буття”, тримають на плаву телевізор, щира віра в простоту світу і невичерпні резерви самовідтворення.

На випаленій землі, під смогом пилу й диму, з хресними ходами в розпал пандемії, без середнього класу самозайнятих людей, із загнаними під плінтус притомними пасіонаріями, з багатомільйонним велелюддям прохачів-знедолених-опущених, із розгулом криміналітету, з піснями про Побєду, з мантрами про “якось вирулимо” – осуспільнені окварталені дикуни, яким ніколи й не потрібні були всі ці лоукости та безвізи, покрокують у своє майбутнє без майбутнього. І радітимуть кожному новому дню, живучи від подачки до подачки.

Є ті, що наверху. Є ті, що внизу. І є ті, що падають униз

Невтручання в державу – взамін на підтримку базового рівня життєдіяльності віруючих організмів. Післякарантинний світ буде одою їхньому терпінню. Дикуни не вимагатимуть від симулякра нічого, крім доказів буцімто існування. Будь-які збурення будуть криміналізовані на корені. Ворог (інший дикун з-за поребрика) за безцінь візьме територію дикунів, не спроможних до успішних форм колективного буття, й поставить свого очільника.

Для заспокоєння нервів залишить усі синьо-жовті атрибути симулякра. Лунатимуть народні пісні під акомпонемент гармошки, пектимуться великодні кулічі, танцюватимуться аркани з яблочками. На трибуні виступатимуть нацики й сєпари в довільному порядку, в телевізорі триватимуть розважальні батли між патріотами на пів ставки і ватниками на повній ставці, а територія тим часом зализуватиме опіки від геростратів нового часу. А Час поставить сам себе на паузу до появи розуміння, що робити з дикуном-мазохістом, який просто хоче бути собою.

Модний і актуальний фільм “Платформа” (2019) починається словами: “Є ті, що наверху. Є ті, що внизу. І є ті, що падають униз”. Уся коронавірусна епопея – це світовий тест на адекватність. Більшість народів із цивілізованого потойбіччя цей тест сяк-так, але склали. Дикуни в центрі Європи – ні. Наше право увійти у надскладний світ майбутнього – під великим сумнівом. Ті, що наверху, там і лишаться: з екологічним мисленням, з протекцією середнього бізнесу, з турботою про співгромадян, з масками й антисептиками в потрібній кількості. А ті, що падають вниз? А ті, що вже внизу? Якщо народ свідомо запускає програму самоліквідації, йому не треба перешкоджати.

gazeta.ua

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!