Із невеселим усміхом переглядаю тепер власні колонки на «Збручі» річної давнини. Ось весна 2019-го, коли я кілька текстів підряд будував на враженнях від своїх подорожей блаблакаром по маршруту Київ-Рівне-Київ. Я тоді одного разу запропонував попутникові, який діймав мене своїм гаслом “тіко не Порошенко”, обмінятися телефонами і передзвонитися через пів року. Звісно ж, ми цього не зробили, але я таким чином бодай трохи зменшив його полемічний запал і завершальну частину подорожі не мусив вислуховувати його реплік про нестерпність існування при нелюдському режимі п’ятого президента.
Та сьогодні, перечитавши ті рядки, я розумію, що не став би до нього дзвонити, навіть якби й мав його номер. Ні до нього, ні до інших – минув лише рік, я всіх їх пам’ятаю. І чоловіка з донькою-підлітком, який радісно повторював цілу дорогу: “Тепер у країні все налагодиться, ось побачите!”; ні жінку приблизно мого віку, яка обурювалась скасуванням святкування 9 травня: “У мене і дід, і батько це свято завжди відзначали!”; ні молодого водія, котрий мене, темного, вирішив просвітити: “Ютуб нада дивитися, там про все правду розказують”, а на мою відповідь, що, мовляв, новини зі світу політики й суспільного життя я волію читати, а не переглядати на відео, лише знизав плечима – от дивак! Я не дзвонив би їм, бо сьогодні з усією гостротою розумію просту істину: мені їх не переконати. І зовсім не тому, що я маю рацію, а вони – ні.
Людина не любить визнавати свої помилки. І це тісно пов’язано з рівнем її культури й освіти, можна сказати, обернено пропорційно: чим нижчий цей рівень, тим більш затято не хоче визнавати. Бо для людини це – травма, біль, внутрішній дисонанс: я помилився, я вчинив неправильно, та ні, це неможливо. Тому замість визнання вигадуються різного роду виправдання, крайнім з яких є “та вони всі однакові”. Напевно, усі ми чули різні модифікації цих виправдань: “та він хоче зробити, але йому не дають!”, “а що, ваш Порошенко кращим був?”, “та той Порошенко й далі воду балумутить!”, “та у всьому світі зараз криза, що ви від нашої влади хочете?” і т.п. Також до подібних аргументів належить твердження, що Гонтарєва із Лондона й надалі контролює НБУ, що Сорос хоче зробити з України колонію чи то США, чи Ізраїлю, ну і звістки про американські секретні лабораторії в Україні також природно лягають в цей логічний ряд.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Теорія змови жива й невмируща у колективній народній душі. Ще в ранні 90-ті довелось мені лежати в лікарні і почути таку розмову між старшими чоловіками у палаті:
– В цій країні ніколи порядку не буде. Не буде. Ото, хіба ті хлопці щось хотіли зробити, але ж їм не дали…
Щоправда, замість “ніколи” співрозмовники казали “нікада”, а під “тими хлопцями” малися на увазі московські путчисти серпня 1991-го. Що нітрохи не перешкоджало моїм сусідам по палаті робити свої припущення. Чи, як у попередньому моєму дописі місяць тому, ніщо не перешкодило добрим людям із Запоріжжя, які вже у час карантину ловили попутній транспорт в околицях Києва, на питання про пандемію коронавірусу й спричинений нею карантин відповісти – “Порошенко доігрался”.
Чи, зрештою, як найвищий прояв відвертості, теж іще торік, у передвиборчу пору почуте в маршрутці з Києві до Ірпеня – “Та задолбал он со своєй мовой, вєрой…” Vox populi, як то кажуть, щирий і нещадний у своїй самовикривальній відвертості.
Ніколи, ніколи наш populi не визнає своєї помилки. Проковтне усі обмеження свободи – бо ніколи тієї свободи так особливо і не прагнув. Вже доводилося чути зловтішні зауваги щодо закриття виїзду для заробітчан: усе, досить, закрилась лавочка? Тепер дома сидітимуть, від’їздили своє. Хай тепер скуштують нашого, вітчизняного хліба. Примітивна заздрість інертної посередності до більш рішучих та ініціативних так легко наряджається у шати патріотизму, щоб насамперед виправдатися перед самою собою. І рейтинг діючого президента надалі перевищує 40 відсотків, – а це не просто чимало, це багато.
Тому я і не дзвонив би своїм торішнім попутникам. Є час розкидати каміння, є час каміння збирати, а є час просто роззирнутися посеред поля, всіяного камінням. Прозріння якщо й відбуватиметься, то максимально повільно, і ніколи – до кінця.
Мав рацію Віталій Портніков, назвавши період правління Порошенка “золотими роками державотворення”. Україна справді мала тоді чимало перемог, насамперед зовнішньополітичних, які не відображались на добробуті народу, але дозволяли свідомій, патріотичній частині суспільства бодай не відчувати сорому за свою державу. Пора зрозуміти, що ті часи не повернуться й не повторяться. Сьогоднішні сорок відсотків не допустять повторення.
Але – нам далі жити поряд із ними. Чекати, вірити у зміни на краще. А до них – до них ставитися як до братів і сестер своїх, немудрих, недалеких. Такі вже вони є. Відчувши, що їх більшість, що вони домінують на даний момент у суспільстві, наші брати і сестри лише сильніше впевнилися у своїй правоті, безпомильності свого вибору. Так є на сьогодні.
А нам залишається, зціпивши зуби й зібравши волю в кулак, торувати свій шлях.
Навіть Ісус закликав прощати й любити ближнього, якщо ми ще пам’ятаємо його вчення…